Хтось стукає в мої двері
Хоч я загалом з самого початку вирішив не вносити сюди політику, а зосередитися на культурі та мистецтві, дозволю собі зробити невеличкий відступ від правила, бо стосується цей допис культурної сторони політики. Пропоную мій переклад есе угорського письменника, яке було опубліковане англійською у Нью-Йорк Таймз. Есе це на дуже актуальну тему, враховуючи те, що твориться в Угорщині зокрема, а у Европі та і решті світу загалом. Мова йде про анти-іммігрантські, ксенофобські сентименти, риторику та дії певних суспільно-політичних рухів та сил, а також ширшого суспільства під впливом цих сил та інших соціо-політичних обставин.
Щоб проілюструвати наскільки поширеними є такі ідеї та партії, візьмемо Европу (починаючи згрубша зі сходу і півночі):
"Справжні Фінни" (Perussuomalaiset) у Фінляндії,
Партія Прогресу (Fremskrittspartiet) в Норвегії,
"Шведські Демократи" (Sverigedemokraterna - SD) та "Партія Шведів" (Svenskarnas parti),
Народна Партія Данії (Dansk Folkeparti - DF),
Ліга Польських Родин (Liga Polskich Rodzin - LPR) у Польщі,
Всеукраїнське Об'єднання "Свобода" в Україні,
"Йоббік" (Jobbik) в Угорщині,
Партія "Велика Румунія"; (Partidul România Mare - PRM) в Румунії,
Народне Об'єднання "Золотий Світанок" (Λαϊκός Σύνδεσμος - Χρυσή Αυγή) в Греції,
Націонал-Демократична Партія Німеччини (Nationaldemokratische Partei Deutschlands),
Австрійська Партія Свободи (Freiheitliche Partei Österreichs - FPÖ) та Спілка за Майбутнє Австрії (Bündnis Zukunft Österreich - BZÖ),
Народна Партія Швейцарії (Schweizerische Volkspartei - SVP),
Партія Свободи (Partij voor de Vrijheid - PVV) в Нідерландах,
Північна Ліга (Lega Nord) в Італії,
Британська Національна Партія (BNP),
Національний Фронт (Front National - FN) у Франції,
Народна Партія Іспанії (Partido Popular).
Досить вражаючий перелік. Деякі з цих партій є більш ксенофобські, расистські (включаючи анти-семітизм) та приближені до ідеологічних позицій близьких до фашизму чи нацизму, інші - значно менше. Але загалом більш-менш усі поділяють певний рівень нетерпимості до неподібних собі, до "несправжніх" угорців, румунів, українців, греків тощо, закликаючи "захистити" країну, націю, свою ідентичність. Як покаже есе, ці сентименти прикривають слабкість і екзистенційний страх "інакшості".
В США еквівалентом такої ідеології є праве крило Республіканської Партії, сьогодні здебільшого представлене так званою "Партією Прихильників Чаю" (Tea Party) та прибічниками цього руху. Загалом, нативізм - так називають ксенофобську, анти-іммігрантську ідеологію, яка зародилася в Штатах ще аж у першій половині 19 ст., у відповідь на еміграцію католиків до переважно протестантської Америки - існує в Америці безперервно і періодично зазнає хвилевих підйомів і спадів. Скажімо, на початку 20 ст. Прогресивний рух на якийсь час втихомирив расистські, ксенофобські настрої, але з настанням Першої світової війни і невдачею Вільсона з його "14 пунктами" на Версальській конференції, у 1920-х роках нативізм знову потужно здійняв свою голову. Тоді у 1924 прийняли закон, який різко обмежував можливість емігрувати до Америки, встановивши чіткі квоти на в'їзд, залежно від країни еміграції. Тоді ж відновився Ку Клукс Клан, який оригінально з'явився у 1860-х після скасування рабства. З початком "Нового Договору" Рузвельта, настрої знову притихли, втім питання іммігрантів відійшло на задній план, бо почалася Велика Депресія. Пізніше, після Другої світової війни, у 1950-х та 1960-х розпочався рух за громадянські права та супроводжуючі суспільні рухи, в результаті яких у 1965 було прийнято закон, який скасував квоти 1920-х і полегшив імміграцію. Хвилі латиноамериканців поплили до Америки, як законним чином, так і незаконним. У відповідь на ці події, виникла третя іпостась ККК. У 1986 р. відбулася амністія, яка мала не меті раз і назавжди вирішити питання незаконної імміграції, однак ця ініціатива зазнала невдачі. У 1996 р. знову була спроба взяти незаконну імміграцію під контроль, було встановлено строгі закони про депортацію. Застосування депортації за останні роки спричинило розлучення багатьох сімей, частина яких мала документи і могла залишитися, а частина - ні. Розриваючи сім'ї, правоохоронці фактично забезпечили, що ці люди знову спробують об'єднатися з рештою своєї сім'ї. Таким чином, на сьогодні в США проживає близько 12 млн. іммігрантів без належних документів. Зараз це питання знову вийшло на перший план, Обама вже прийняв деякі пом'якшуючі міри і має намір провести докорінну реформу імміграційної системи в США. Здебільшого завдяки цьому, 70% латиноамериканців підтримали його на виборах. Тому Республіканська партія намагається знайти спосіб схилити цю групу виборців на свій бік. Цей процес важкий, саме завдяки тому правому крилу Партії, яке не може позбутися своїх упереджень і ксенофобії і ставить їх вище від здорового глузду, людяності чи навіть прагматичних виборчих міркувань.
Що чекає на Европу, США та решту світу надалі - питання не з простих. Зрозуміло одне - жодна людина не може стояти осторонь цих процесів. Зіткнення культур і цивілізацій частішає, конфлікти глибшають, гострішають. Єдине вирішення - це діалог між культурами та цивілізаціями. Очевидно, що з обох сторін кожного конфлікту є контингент, який не бажає думати чи говорити, а радше пустив би в хід кулаки. Саме цю тему висвітлює це есе.
Серія есе Тривога: Ми тривожимося. Галерея дописувачів перераховує різні форми, яких набирає тривога.
Ласло Краснахоркай
Хтось стукає в мої двері
Редактори серії есе "Тривоги" нещодавно попросили угорського письменника Ласло Краснахоркая зробити вклад у цю серію. Нижче, словами автора, подано «ліричне есе про жахливу поєднання брутальності і агресивності», медитація про тип насильницької особи, яка здіймає у ньому «найглибшу особистісну тривогу». Переклад з угорської Джорджа Сіреша.
Я вже місяцями, можна навіть сказати роками, живу в цілковитій тишині, лише зі звичайно приглушеними звуками, які можна почути на околицях міста: випадковим ехо кроків у коридорі і, трохи далі, на сходах, як хтось тягне по підлозі міх, килим, пакунок або труп, Бог знає що; або звук підойми як вона сповільняється, зупиняється, відкривається, знову закривається і починає підійматися або опускатися. Час від часу загавкає собака, хтось засміється або крикне. Але все відмирає, швидко гублячись у постійному тихому шумі вулиці. Саме так звучить цілковита тишина у цій околиці.
Звичайно, є ті моменти, коли я включаю літургію Зеленки або слухаю одну з інтерпретацій “Wohltemperiertes Klavier” Шіффа, або виймаю Спуна, Керен Долтон, або Віка Чеснатта, але після кількох тактів я все виключаю, щоб знову могло бути тихо, тому що я хочу бути готовим і не хочу, щоб що-небудь турбуюче відбувалося в той момент, коли від прийде і знайде мене.
Відверто кажучи, я б не здивувася, якщо б він не постукав, а погримав по дверях, або просто вибив їх з завіс, але оскільки я чую стукіт, стає зрозуміло, що немає різниці між його стукотом та гриманням чи вибиванням дверей, справді, жодної різниці, бо суть в тому, що я цілком певний, що це він, бо хто ж іще; він, про якого я знав, і який, я завжди знав, прийде.
Найтрагічніша постать в історії - це той, у кому зустрічаються дві жахливі риси. Ці риси, які зустрічаються і поєднуються у ньому - це бездонний ідіотизм та необмежена агресивність. Хтось - угорський письменник у самовигнанні в Сан Дієґо - одного разу сказав, що така людина неминуче вилазить з канави протягом одного з тих історичних періодів затишшя. Я не згідний, ніколи немає достатньо тривалого затишшя в історії. Якщо він колись і жив у одній з таких брудних історичних каналізаційних труб, впродовж ось уже багатьох років, навіть десятиліть, він був вільним, готовим підняти прапори, відшукати рідних душ, пересуватися довкола у групах і організовувати таємні зустрічі. Він рідко буває на самоті, але його завжди можна побачити в одній з тих невизначених військових уніформ, його ідеї є безглузді або відсутні, оскільки вони є всього лиш обов’язковими формами ненависті, яка служить йому як raison d’être, як скеровуючий принцип, ненависть, на об’єкт якої звичайно лише натякається, хоча ненависті ніколи не бракує об’єкта, оскільки в об’єкті і міститься уся суть, і кому ж це знати, як не мені, адже я і є тим об’єктом.
Скажімо, я сиджу в барі і тут заходить він. Я відразу можу побачити, що він мене відразу вирахував. Мої очі світло-блакитні, я худорлявий і не стою рівно, це все. Я не маю поняття, як це вказує йому, робить його настільки впевненим у тому, що я є саме той, але неможливо заперечити, що він має інстинкт вираховувати нас, вираховувати слабких - я кажу слабких, бо слабкість, підозрюю, є саме тим, що його у мені дратує - отже він стоїть поряд зі мною, і усі довкола нас відчувають напругу, і ми обоє знаємо, що мусить відбутися. Насправді не має значення де я є, чи я на вокзалі, де він мене миттєво вираховує у почекальній залі, чи у крамниці, в яку я випадково зайшов щось купити, наші погляди перетнуться і тоді вже надто пізно, тобто надто пізно для мене, відвести погляд, тому що я завжди знаю, що буде далі і я просто нездатний цього уникнути. Я знаю, що це було б намарно.
Якщо б він міг знайти слова, щоб висловити свою ненависть, він сказав би, що він захищає себе, що він відчуває загрозу для себе, з моєї сторони, як не дивно, хоча я навіть мухи не зачеплю. Він ходить в спортзал, вивчає бойові мистецтва, тренується днями і ночами, так що за деякий час його тіло стає, як кажуть, горою м’язів, нічого зайвого, його шкіра стає лише оздобленням його фігури, жодної зайвої волосинки, очі, ніс та вуха, які не потребують нічого іншого крім цих м’язів, тому що він повинен бути готовим, як йому кажуть інші, я маю на увазі ту зграю, з якою він ходить у спортзал, на стрільбище, з якою він тренується, готовим, тому що ворог є майже невидимим. Ворога можна назвати і він усюди, але як тільки ти простягнеш руку, щоб його схопити - принаймні за його досвідом - як ворог прослизає крізь ті м’язисті пальці, викручується і вислизає та швидко зникає, так що в м’язистому кулаку не залишається нічого, і він змушений починати все з початку, пошуки, оточення, та дубасення його кулаком знову й знову.
Коли попросити його назватися, він надає перевагу мовчанню, тому що навіть якщо він і має ім’я як таке, він насправді його не має, тому що його не потребує; його повністю поглинула його функція, його ненависть, ненависть яка повинна бути його власним іменем, це якщо він мусить мати якесь ім’я, хоча йому найбільше подобається не мати жодного імені, оскільки анонімність є його природнім станом, його бажання стати достатньо важливим, щоб вбити, щоб нанести той вирішальний удар, єдиний останній удар, що попадає точно у свій об’єкт.
Він багато мріє. Але не про той єдиний удар, а про те, що якщо він знайде ту людину, яку шукає, він, можливо, розітре його між пальцями і зробить з нього фарш, не так, як різник це робить з свинею на бійні, тобто швидко, а як м’ясник це робить з м’ясом, з певною млосною насолодою, так щоб ворог відчув, справді відчув те, що він сам перестраждав там внизу, у темному, брудному лабіринті тунелів, доки не виринув на поверхню, щоб роздусити це, його об’єкт. Більшість його снів закінчуються так: він продовжує лупити обличчя, яке вже перетворилося на криваве місиво, але він далі б’є його, б’є і б’є його, неспроможний зупинитися, і він пробуджується в холодному поті, з висушеним ротом, його кісточки на руках такі болючі, що це могло й не бути сном.
Поза тим його сон є цілком здоровим. Його життя є дисциплінованим, він кожного ранку встає, а щовечора лягає в ліжко о тій самій годині, оскільки вони йому сказали, що це правильний спосіб життя, тому що жити так означає жити як сонце. Він підіймається з сонцем і лягає разом з ним, його рутина наслідує природу, саме тому він так добре спить - лише ці сни становлять проблему, з якою він не може справитися, найчастіше той сон про луплення обличчя, обличчя, яке він намагається налупити і в своєму реальному житті, от тільки цей сон висушує йому рот і спричиняє біль кісточок.
Він обожнює зловити одного з них. Він стає перед ним і випростовується на свій повний зріст, щоб показати, який він великий у порівнянні з іншим, образ брутальної сили перед астматичною неміччю, зустріч бурі з росою, і це чудово - знати, що ти представляєш непоборну силу, тоді як інший є огидним, скорченим нікчемою.
Але він не зловить його, і саме це він не може ніяк зрозуміти. Все ж ніби правильно, всі обставини, він все розвідав, він визначив кар’єр, погоня почалася, він загнав його в кут, і ось він сам, зі своєю силою і ненавистю - і цей, це одоробло, яке він має роздусити і перетерти, більше того, повільно, не так як це робить різник, а так як м’ясник - цей чоловік все одно ухитряється вислизнути із залізного кулака, прокрастися і зникнути, наче розчинившись в повітрі. Тож у ньому клекотить не лише ненависть, а й злість, як у акулі, яка переслідує водяного метелика: надто велика сила, надто мала здобич.
Тепер уся сила його ненависті спрямована проти слабкості; він переслідує вже не ворога, а саму слабкість; він впізнає слабкість як свого справжнього ворога і від цього моменту відчуває слабкість в усьому, вже не лише у своєму ворогові, але буквально в усьому, тож він почувається зобов’язаним зняти голову квітці, розвалити череп бродячому собаці, нужденному циганському, нужденному «чорному», або нужденному «жовтому» дитинчаті. Незадовго, коли він думає про ворога, він бачить слабкість, слабкість яка його розлючує, яка грається з його головою, і він не може зрозуміти як це так, що він може знищити квітку, бродячого собаку, «жовтого» пацана, «чорного» пацана, циганча, але слабкість втікає від нього, просто-напросто втікає від нього; він не знає як за них вхопитися, як їх роздусити.
Його часто опановує бажання дати волю руйнівній силі. Тож він починає ламати речі, роздирати їх, не має значення де, це може бути в МакДональдзі, це може бути на вечірці з нагоди дня народження, на сеансі порнофільму, не важливо де, коли його настрій опанувує його, він не контролює себе, потрібно лише одну мить і він вже бушує, ламає все, трощить все що під рукою. Тоді його спиняють, або й не спиняють, його арештують поліцейські, або й не арештують, це не має ні граму значення, він врешті вгамовується і думає лише про одне, що він не може знайти те, що він найбільше ненавидить, і це викручує його голову. Але як би там не було, вони не розуміють його.
Це неправда, що він не любить розваг, чи що він зневажає культуру. Йому подобаються «50 центів» та «Національний рок», кантрі та важкий метал, коли гітари верещать і співак завжди попадає на правильну ноту просто вбивчої ейфорії та йому виходить смертний рик, і він особливо полюбляє фізичну культуру спортзалу, тому що тіло має свою власну культуру, от лиш подивіться на стародавніх греків.
Вони кажуть йому, що іноземці у всьому винні, чужинці, які прокрадаються через кордони, щоб зайняти його участок і забрати увесь кисень, і він в це вірить, не сперечається з цим, але він справді не розуміє, чому вони витрачають стільки часу у роздумах над цим, адже усі знають рахунок, це слабкі та метушливі, це вони є мухою у вазеліні, і коли вони з ними покінчать, все стане на свої місця, нарешті буде порядок, назад до чистої і простої природи, і це так - думає він, за умови що він здатний ненадовго зібрати свої думки - як почистити забруднене довкілля, так необхідно, немає іншого способу це сказати, це найкращий і найакуратніший спосіб підсумувати все це, коли він зі своїми братками, це так само як бути остаточним захисником довкілля. Але здебільшого він не є в доброму гуморі, щоб жартувати. Він не той тип.
Ніхто про нього не пише, ніхто про нього не згадує. Бо він не той, про кого пишуть інші, думає він, і тут він цілком правий. Це або злочинці або диваки, а він не є ні одним, ні другим, він справді не має імені, батька, діда, минулого, тому що його минуле є своєрідною жалобою у минулому, і він є цілком загублений у тому минулому, зі усім будучи таким, як коли вступаєш у хвилю якраз коли вона відпливає; в один момент ось є твій слід, а в наступний момент він зник навіки. Так само і з ним, адже він насправді не з теперішнього часу, він не належить теперішньому моменту, не має тут місця, місця у часі чи, якщо подумати, й у просторі теж, бачите, бо хто може сказати де його місце? Можливо, Техас? Угорщина? Дельта Дунаю в Румунії? Південна Африка?! Сирія?! Осло?! Тоді де? Його неможливо локалізувати ні тут, ні там, тому що, як це не дивно, немає жодної точки на цій землі, яку він може назвати своїм домом - йому всюди досить непогано. Звичайно, що немає імені, минулого, нічого, крім м’язів накачаних ненавистю. Але допоки залишається хоч трішки слабкості на цій проклятій Землі, цей тип не зникне.
Так, проблема у тих слабких, які напрошуються на насильство.
І така слабкість немає нічого, абсолютно нічого до діла з його власною слабкістю, і не будемо називати це слабкістю, давайте назвемо це вразливістю, іншими словами, його вразливість є наслідком безкінечної експлуатації, яка утворює його сенс буття, яка є його буттям! Ніхто не казав про таких як він, а отже не казав і він, що вони прагнуть безіменності, безмісцевості і безчасся, і ні він, ні йому подібні ніколи не прагнули цього, чи що він повинен проводити цілі дні у спортзалі, він не хотів цього ні на секунду, і він не мав ніякого бажання, поки визрівало його розуміння, стати колосальною горою м’язів, яка живиться дієтою сущої ненависті, хто коли-небудь думав про такі речі, і тепер він мав би цитувати древніх греків, щоб пояснити, чому він є саме таким, чому він є тим, ким він є, чому він має такі сильні почуття щодо слабких оскільки ніхто не дбав про нього ні на грам, справді ніхто, взагалі ніхто, вони гнобили їх у минулому і гноблять їх тепер, і так буде й надалі, хоча, якщо говорити про слабких, не потрібно багато розуму, щоб побачити, що фундаментальним аспектом його універсально небажаного, безіменного, безродного, силувано тіньового буття є його власна слабкість, точніше його вразливість, тому що це не слабкі, які є слабкими, це він! і він достатньо радо виріже цей факт своїм складаним ножиком і присяде з ним на чиє-небудь вухо, тому що правда в тому, що впродовж усієї історії саме він і йому подібні завжди опинялися в програші, а не ті назойливі паразити, яких він цілком справедливо ненавидить, адже хто як не він знає більше про справжню слабкість, ніж хто-небудь інший, чи є достатньо хоробрим, щоб сказати це кому-небудь у будь-який час, бо може бути горою жахаючих м’язів, гігантом, ультра, суперменом і чемпіоном, від одного вигляду якого усі ті назойливі претенденти на слабкість тремтять? але він є тим справді слабким і справді вразливим, справжнім вигнанцем, приречених залишатися таким впродовж історії і він зізнається, що є моменти, коли він майже ламається, тоді коли залишається наодинці у брудному житлі де він згадує - бо це мало тенденцію траплятися так недавно - що він не міг правильно слідувати шляхом сонця і де він лежить у безсонні і ловить себе на думці про неї, про свою власну слабкість, свою власну вразливість, свою власну чутливість, і думка про те, що він повинен щось зробити з усім цим, що він повинен, іншими словами, змести тих, хто його підсиджує і позбавляє його своєї ролі, маючи на увазі тих брудних нещасних червів, які використовують слабкість як маску, змести тих ниючих і вдаючих із себе слабких, тих паразитів, і розрахуватися з ними раз і назавжди, а це означає, що він мусить відшукати їх, простежити за ними, але зробити це правильно цього разу, з чіткою метою, цілком відкрито, виявити де вони ховаються, щоб справді слабкі і справді вразливі могли нарешті вийти на світло, знайти своє законне місце і заслужити ім’я, яке їм належить; відстежити і відкрити за якими брудними темними дверима, на якому брудному поверсі якої обшарпаної трущоби вони щуляться і пробують експлуатувати когось, хто не дозволить себе експлуатувати - тобто його - адже відстежування і відкриття є для нього дитячою забавою, тож він випростається на повний зріст, вирушить і знайде їх, просто так, за кілька секунд, у пабі, в кінотеатрі чи на вокзалі, і вже може уявити собі шестиповерхову трущобу з її розхитаним пожежним виходом, розваленим входом та розваленими сходами, і він не їде на підоймі, а вирішує йти сходами, і відразу їх знаходить, і тихо прослизає повз двері, аж поки не дійде до номера 6, яким позначені одні з них, і не потрібно особливих навичок, він може відрізнити за запахом, бо вони так сильно смердять, тож він би знайшов їх навіть серед тисяч інших, тож є лише ця постать, черга якої настала, і він практично може почути, як він зіщулився за дверима, практично може почути як він дихає, і він його не пошкодує, оскільки саме такі люди все зруйнували, їхнє місце тепер займуть справжні невдахи, які не повинні їх жаліти, але повинні проломати їхні голови, бо це все, на що вони заслуговують, бо вони як недолюдки, як гризуни, а гризуни - це паразити.
Дивна річ, він дійшов до цього місця і його сила покидає його. Він стоїть якусь хвилю і є майже безпомічним. Він би радо вибив двері, але не може порухати руками. Він колос, супермен, чемпіон - і він вражений тим, що опинився таким безпомічним. Це не триватиме довго, каже він собі, це всього лиш миттєве. І він справді відчуває як життя знову наповнює його зсередини. Так, ніби він пробуджується до нового усвідомлення своєї мускулатури. Один чи два моменти - і він навіть не пам’ятатиме цієї короткої технічної проблеми.
Він стоїть перед номером 6 і бачить себе як він говорить собі: Я мусив щось зробити. Я мушу себе захищати. Я просто мушу його дістати. Бо я не здамся без бою. Я вирішив його знайти. Я шукав його і знайшов. Я вистежив квартал, на якому він заліг у очікуванні, я побачив вхід, я виліз по сходах на цей поверх. Я знаю яка це квартира. Ось ця. І це його двері. Номер 6.
Я підіймаю руку - я міг би гримати по дверях.
Але йому досить просто постукати.
Ласло Краснахоркай є угорським письменником-романістом. Він є автором п’яти романів - в тому числі «Війна і війна», «Меланхолія опору» та «Сатантанґо», які були видані англійською мовою видавництвом «Нові напрямки».
Англомовний оригінал есе у Нью-Йорк Таймз:
http://opinionator.blogs.nytimes.com/2013/01/12/someones-knocking-at-my-door/