Василь Ґабор. Книга екзотичних снів та реальних подій (1999).
Нещодавно у Філадельфії гостював Василь Ґабор, розказував про свою видавничу діяльність, а також зачитував кілька своїх новел. Він фактично прийняв рішення писати лише коротку прозу у формі новел, а присвятити більшість своєї енергії видавництву антологій та різних літераторів у серії видань під назвою "Приватна колекція", яку він започаткував. Надзвичайно цікава, приємна, добра і весела людина, від якої віє позитивною енергією. Василь Ґабор родом з Закарпаття, живе і творить у Львові.
Після цього візиту, я позичив у Марка Андрейчика першу збірку новел пана Ґабора, уривками якої дуже хотілося поділитися з іншими. Зараз цю збірку важко знайти, якщо я не помиляюся, вона вже вийшла з друку, [Поправка - вона була перевидана. Дякую тому ж Марку за інформацію.] ому дозволю собі таку вільність з фрагментами текстів пана Ґабора. Мій намір - розширити коло його читачів і людей, ознайомлених з його творчістю і надзвичайно важливою роллю в розвитку сучасної української літератури. Отже, пропоную короткі фрагменти з кожної новели в першій збірці, щоб можна було відчути смак і колорит мови Василя Ґабора.
Полювання у втраченому просторі
...
Я раптово прокинувся одного ранку від дивного відчуття. Лежачи в ліжку й дивлячись на порожню кімнату, відчув себе всередині якогось великого чорного птаха. І вже не зміг заснути, все думав про нього. Хто міг вигодувати великого птаха - свердлила мене думка. І я почав розмірковувати. Це могло зробити лише африканське плем'я. І я почав фантазувати, для чого воно вигодувало його. І я час від часу поринав у напівсон, і чітко побачив картину за картиною, як наше плем'я почало боротися з цим птахом. І все, що відбувалося, було насправді, бо нічого без причин не буває.
І я згадав, коли побачив уперше чорного птаха, і точно вирахував: за тиждень до полювання. Збираючись у Глибокий ліс, я намагався відганяти від себе лихі передчуття і цей, як мені здавалося, лихий сон. І лише тепер, у сутінках Глибокого лісу, я все збагнув: і цей Глибокий ліс, і цей світ по суті є великим чорним птахом, а ми, хоч і вважаємо себе мисливцями й ходимо з рушницями, і маємо вдосталь набоїв, - насправді є жертвами, котрих переслідують. Бо вийшли на полювання у втрачений простір. А, може, не можемо вибратися із замкнутого?
Будинок в середмісті
...
Раніше мене сильно втомлювали і дратували вузькі й багатолюдні вулички міста. Тепер вже звик до них. Вливаюся в різнобарвний потік, і він бозна-куди мене несе, байдуже куди, я йду серед гамору і сміху, веселих і сумних очей, пишних дівчат і згорблених нуждою старих людей, йду серед відчутних запахів витончених духів в різкого смороду каналізації чи згиджених брам, йду повз старі будинки й церкви, повз кам'яних левів з такими ж сумними очима, як у людей, йду - і душа моя втихомирюється, умиротворюється. І так щодня булкаю містом
...
Дерево, що кривавить
...
Через Меденцієве дерево ми всі трошки стали божевільними, бо весь час розмовляли про нього, дошукуючись у ньому різних символів та зв'язків, аж поки хтось не охолоджував всіх двома-трьома словами чи реплікою, яка повертала до дійсності. І тоді мислили тверезо, що, либонь, Меденція слід би лікувати. Та коли про це при ньому заходила мова, він починав несамовито кричати, і нам ледве вдавалося заспокоїти його. І ми з сумом розуміли, що колишня лікарня, напевно, була для нього справжнім пеклом, якщо лише при згадці про лікування відчуває такий панічний страх.
А одного дня Меденцій розповів нам, що вже бачив своє дерево, але не може до нього підійти, бо дорогу йому перегороджує страшна потвора, яка щоразу прибирає іншу личину. Вона, розповідав схвильовано, намагається пробити йому груди, щоб випити кров, тому він змушений втікати від неї додому і ховатися. Коли ж прокидувався вранці, то відчував на грудях рану. Але з неї уже не текла кров. І Меденцій підтягував сорочку й показував нам груди. На них не було жодних слідів, але ми з гіркотою кивали головами, що бачимо відкриту рану
Часом думали, чи не краще було б Меденцієві відкрутитися від армії, тоді б напевно його життя пішло іншим шляхом, та хтось додавав:
- А хіба від долі втечеш?
...
Ми приречені, кохана
...
Ми багато чули про невдалі спроби втечі. Про них нам розповідали жахливі речі. Одні намагалися вирватися звідсіля через прямовисні гори. Вони добре зналися на скелелазанні, та крім природних труднощів - прямовисних стін, карнизів, льодовиків - їм довелося долати всілякі пастки, зроблені людьми. Вони приводилися в дію прихованими механізмами, і не один сміливець летів у чорну прірву чи був розчавлений приведеними в рух кам'яними брилами. Багатьох убивали штучні каменепади. Та найбільшою перешкодою для сміливців була ущелина Трьох Святих. Це була кілометрова прірва забглибшки, а завширшки - до двадцяти метрів. Не одна людина, дійшовши до неї, у відчаї падала на землю і плакала, втративши назавжди надію на порятунок. Але були й такі, які намагалися перекинути через ущелину мотузки і за допомогою них перебратися на інший бік. І були, яким таланило перекинути, але далі діялися неймовірні речі: якась невидима сила перепалювала мотузки саме тоді, коли сміливці добиралися до середини ущелини. І люди летіли вниз у прірву і гинули. Цією ущелиною, як оповідає леґенда, змогли перебратися лише Троє Святих, віра яких була такою сильною, що вони перейшли над чорною безоднею повітрям.
...
Я нічого не розповідав дружині про свої сни. Я весь час згадував Трьох Святих, віра яких була такою сильною, що вони перейшли через прірву повітрям, і все думав, що ми лише тоді вирвемося з цього простору, коли й наша віра буде подібною до їхньої, бо одніє жінчиної віри для цього замало. Та одне я знав твердо, хоч ми й приречені, ми все одно спробуємо звідсіля вирватися, скільки б разів не довелося це робити.
Драбина до небес
Ти маєш купу слів і хочеш з них зліпити речення, але слова розсипаються, і думка видається тобі незґрабною й немічною, і ти зі злістю полишаєш чергову спробу щось написати. А тобі хочеться розповісти про стару ґотичну церкву, яку у вас називають уніятською. Вона сниться тобі ночами і часом бачиш як її обриси творять букви, але тобі важко скласти з них слова, бо букви перемішані, і тільки на місці рамена хреста складають одне слово:
ѣ
і
дух
в
а е
ж ґ
тй нх
Одна тебе дратує, що не можеш зліпити слова з інших букв, хоч глибоко переконаний, що се можна зробити. Але краще думати про саму церкву. Вона велично стоїть на горбку, а навколишні гори, мов велети, повклякали перед нею на коліна й ревно моляться.
...
Осика в Гетсиманському саду
...
Ісус неквапно повернувся і рушив донизу. Юда наздогнав Його і впав перед Ним на коліна. Його плечі здригалися від німого плачу. Коли підняв голову, лице його було мокрим від сліз.
- Господи Ісусе Христе мій, прости, благаю Тебе, не гнівайся на мене. Вислухай мої плутані думки, бо в ім'я Твоє, Сина Божого, хочу піти на страшні муки - кару прокляття. Коли люди довідаються, що один з Твоїх учнів зрадив тебе, вони на кожному кроці проклинатимуть моє ім'я й гонитимуть від своїх осель. Дивлячись на мої муки, ніхто ніколи не захоче зраджувати Твою невинну кров. Не проганяй мене, Господи, від себе, дозволь прийняти таку кару. Свідомо йду на неї, аби Ти зрозумів, як Тебе люблю. А ще, Ісусе, я добровільно зніму хрест прокляття з когось з Твоїх учнів. бо то хтось би з них мав Тебе зрадити, як тому й суджено збутися, але тепер цього не робитиме. Тому прошу Тебе: прийми мою офіру. І коли будеш з нами, своїми учнями, їсти паску, то скажи їм, що серед нас сидить той, хто зрадить тебе. Вони допитуватимуться хто, але ти не кажи, хай це буде в таємниці до часу. А як я спитаю: "Господи, може то я?", і Ти відповіси: "Ти сказав!" - це й буде для мене знаком, що приймаєш мою жертву, і я піду до фарисеїв. І тоді всі учні Твої будуть говорити, і в цьому будуть глибоко впевнені, що в мене вселився біс, що я від гордині зрадив Тебе
Ісус залишив Юду в Гетсиманському саду й пішов до учнів, які сиділи біля багаття.
...
Гарячі сльози текли лицем Юди. А над головою його зрадливо шуміла осика, єдина осика в Гетсиманському саду. Хтозна, як вона тут виросла, чи то вітер заніс насінину, чи пташка, чи людина, і вона росте самотньо серед оливкових дерев і яблунь, аж ніяк не пасуючи до саду. А Юда далі молився, шепотів пересохлими вустами:
- Господи Ісусе Христе мій, а ще прости мені мою надмірну любов до Тебе...
Це були останні слова Юди Іскаріотського, одного з дванадцяти учнів Ісуса Христа.
Лагідна місячна ніч царювала в Гетсиманському саду, повний місяць лив сріблясте світло на осику, яка зрадливо тремтіла листям над мовчазним Юдою
Велика вода
І саме тут, у горах, що сягали до небес, мене почала переслідувати велика вода. Я чув її наближення. Коли ж стуляв бодай на хвильку повіки, то одразу ж бачив велетенську стіну каламутної води, яка з неймовірною швидкістю накочувалася на мене і на гори. Я бачив, як її товща трощить усе на своєму шляху, крутить у шаленому вирі повиривані з корінням дерева, зірвані дахи будинків та всілякі хатнє начиння, домашню живність: корів, свиней, курей, псів та котів. Між ними крутила й тіла людей: живих і мертвих. Живі гарячково хапалися за гілля дерев, за дошки чи колоди, що плавали у воді, і інстинктивно прагнули врятувати себе і своїх близьких. Та хіба вцілієш, придушений такою товщею води? А вона все голосніше й голосніше ревла, нагадуючи наближення велетенського пораненого звіра. Я навіть відчував холодний подих звіра-води, і тоді швидко розтуляв повіки, щоб побачити свою останню мить. Та видиво раптово зникало, і навкруги запановувала тиша. Її іноді порушувало хіба басовите гудіння джмеля чи лагідне бриніння бджіл. Удалині синіли гори, у чистому небі ледь помітною цяткою кружляв над горами орел. Напевно, лише птахи й врятуються від великої води, подумав я. Хоча хто знає, чи зможуть вони так довго перебувати в повітрі - втома скує їхні крила, і птахи камінням попадають у водяну безодню. Бо ні для кого нема рятунку від великої води.
...
Самотні жінки
...
А чи потрібна комусь твоя праця? - часом міркуєш ти, адже і без неї люди весело живуть, і ти питаєш себе: для чого ж держава створила цей відділ і йому подібні у кожному великому місті країни? І тобі на гадку приходить десь вичитана оповідка (чи не в Кафки?) про те, як в Давньому Китаї сільська громада вибирала з-поміж себе чоловіка на посаду громадського ледаря. Він сидів собі в холодку, пив холодні напої, спав, а всі інші люди тяжко гарували під пекучим сонцем (чи, часом, не на будові муру?). Ти намагаєшся збагнути, задля чого так чинили давні китайці, але не можеш зосередитися, бо інше лізе в голову: на відміну від ледаря ви щодня справно приходите на роботу і працюєте сумлінно увесь день, а користь з того хіба не одна? І від того, що робота здається тобі нікому не потрібною, опускають руки, падаєш духом, і ти навіть починаєш заздрити отому колишньому громадському ледарю в Давньому Китаї, що він умів так по-філософськи сприймати свою працю.
...
Як знайти Овідія
...
Я намагався думати про Солені озера, які колись були окраїною Римської імперії. Тут суворі місця і природа роблять людське життя нестерпним. Таким, як воно було і в Овідія на старості літ. Я намагався згадати, коли і де вперше у мене виникло відчуття, що Овідій перебував тут, але на пам'ять нічого не наверталося. Врешті, це й не було важливим. Я був впевнений лишень в одному, що колись на цю усіма забуту окраїнну землю впала тінь Великого Вигнанця і залишила глибокий слід у душі когось з моїх пращурів...
Вакуум
...
Ґеньо щиросердно сміявся і ще частіше кліпав очима. А Рудий Лев уже розповідав про вічне полювання:
- Цоловіце добрий, вийшов я недавно на гору, дивлюся, а на поляні - стадо диких кіз. І так собі, цоловіце добрий, - показує пальцем, - хвостиками покивують. Я бух на церево і повзу до них, а вони - дале-ееко, а я повзу. Доповз я до ліскового корца, дивлюся, а переді мною стоїть цап. Борода - до колін, а роги, - показує руками, - отакенні, аж до плец, а криві, як шаблі. Я дивлюся на цапа одним оком, і він на мене одним. Я - другим, і він - другим. Я підтягую до себе рушницю, а цап... як тупне ногою! Я аж оці закрив. Відкриваю: всі кози повтікали, гей би їх цорт забрав. Та й цап утік.
Чоловіки регочуть з Левового дійства, плескають по плечу Ґеника-мисливця, який, трохи ніяковіючи, сміється разом з ними, а Рудий далі продовжує веселити, хоча очі у нього сумні
- А позавцора, цоловіце добрий, я видів стадо диких зайців. Ходять собі поляною, як куражні, і мене не поміцають. Я раз - рушницю з плеца, прицілився і як... бабахну! Дим із дул, як із паровоза повалив. А я бігом на поляну. Аж задихався. Прибігаю, а там зайців... жодного нема. Но, цоловіце добрий, ще зі мною такого трафунку не було.
- Леве, ти був би великим артистом, - сміявся Ґеник, показуючи щербатий рот, і до сусіда: - Цоловіце добрий, геть усе від мене перебрав: і хочу, і бесіду. Справжній артист.
- Добре-добре, - втихомирює дядьків Лев, - ким кажете, тим і буду, але нехай признається Ґеньо, чи мучить його вакуум, чи ні?
- Ні, не муцить, - заперечливо похитав головою Ґеник, а Лев аж підстрибнув з радощів.
- Ба, я так і знав, що саме так повіси. А чому ж ти ходиш на полювання?
- Люблю ходити.
- Ба, неправду кажеш. На полювання ходять для того, щоб вбивати якусь дичину, спекти її і поласувати вдома, а ти ніколи нічого не приносиш. Бо жалієш вбивати птицю і звірину. Зачекай-зачекай, не переч мені. Розумію, що тобі подобається просто ходити лісом, дихати свіжим повітрям, пити чисту джерельну воду. СПравді, це для містянина велика благодать, але втікає він на природу через те, що його мучить вакуум міста. Всьому першопричина - вакуум. ...
...
Швонц
...
Від учорашнього сну ще й тепер було моторошно. Снилося їй, що Іванко її маленький. І вона купає його в дерев'яних нецках. І враз вода стала червона. Вона злякалася, вихопила сина з води й до грудей пригорнула. Далі снилося, що син уже дорослий. У Миколайчуків весілля. Її Іванко в білій, як сніг, сорочці рветься до Миколайчуків, а вона не відпускає його. Та він не слухає. Стара Миколайчучка радо стрічає його, обнімає, обмацує з голови до ніг, відтак через плече сина киває хлопцям: "Немає ножа!" Ті зраділи, весело заспівали, один до одного по-змовницьки кивнули, та цього ніхто не помітив. Її Іванко випив склянку горілки, від закуски відмовився і танцювати пішов. Крутиться у шаленому танку з якоюсь молодицею, на Марію глипає, і тут Іван Слупак, який завжди вовком зиркав на її сина, крикнув:- Раз! Два! Три! - і всі хлопці, мов вихор, налетіли на її Іванка.
Били, штрикали ножами у спину, груди, і враз біла, як сніг, сорочка почервоніла. Іван задкував до оборога, а очима гарячково шукав Марію, тільки в неї благав чи то прощення, чи то рятунку.
Жінки зняли вереск, лемент. На найвищій ноті обірвала пісню скрипка, задзвеніли цимбали й стихли, а бубнар, ніби забувся, разів п'ять чи шість ще гупнув у бубон і, спам'ятавшись, притис руку до натягнутої шкури.
А біля її сина все танцювали з кривавими ножами шандрівські легіні. І били, били його, але син її не падав на землю, на зелену мураву, міцно стояв на ногах, недаремно був першийм легінем на селі. Тоді й добили його колами.
Яке вже там весілля, де мрець. Музики забрали інструмент і подалися додому. Марійку посадили на воза й відвезли у Вуйбарево без пісень...
Швонциха прокинулася уві сні мокра від поту, від стаху зуб на зуб їй не потрапляв. Сполоханою птахою билося її серце. Підбігла до сина й лише як торкнулася його, як почула рівне дихання, трохи заспокоїлася.
...
Телеграма
(пам'яті Василя Левицького)
А той дощ - уже всім остобісів. І треба ж трапитися тому, щоб у такі дні, коли людські нерви не витримували того болота, тієї ляпанини, на пошту прийшла з Архангельської області телеграма на прізвище Долиняка. Була вона без ініціалів і номера будинку адресата, й молода листоноша не знала, кому її віднести, бо Долиняків, як і Гірняків, у селі добра половина. Спробуй-но знайти голку в сіні. А телеграма (у ній чомусь, якщо не враховувати назви області на штампі, не вказувалася і зворотня адреса) сповіщала, що у Долиняка помер син. У селі нби ніхто не вмер, здивовано переглянулися на пошті жінки, отже, міркували, син - побічний. Але телеграма мусить бути доставленою на дім, і молода листоноша, гублячи в грязюці чоботи, ходила від хати до хати й несміливо показувала її. Люди читали й заперечливо хитали головами. "Не нам", - казали, й листоноша дибала далі. Дрібний осінній дощ періщив об її брезентовий плащ, з дерев опадало під ноги листя. Меркнув день
...
Чоловіки, відсунувши фіранки, дивилися на вулицю, і враз їх лиця почали витягуватися од здивування
"Ба що то? - здивовано стенали плечима й шкрябали потилиці. - Такого ще не було в селі, відколи світ стоїть".
А побачили вони, як вулицею жінки зі своїми судженими шпацірували в село. І то в будень, вранці!
Одягалися і теж йшли. На вулиці було повно людей. Не вітаючись ні до кого, жінки зі своїми чоловіками, неквапно проходжалися перед вікнами Марійки-листоноші. Аби виділа, та й інші щоб бачили, що їхні чоловіки вдома, що не поїхали в Архангельську. Бо там - не їх гріх!
...
- Та чи мож нам жити вкупі, людоньки, коли ніхто не зголоситься?
Долиняки і Гірняки поверталися до Марійки-листоноші спинами і йшли додому. Широко розкритими очима Марійка дивилася їм вслід
- Люди! Люди! - заволала. - Куди ви, люди?
Та ніхто її не слухав.
- Люди! Чуєте, люди? - бігла за Гірняками й Долиняками. - Куди ви?
Сльози текли по її лиці, з голови сповзла ружаста хустина. Вже не кричала, а тільки тихо повторяла одне і те ж: "Люди, людоньки, люди...". Враз спинилася, випрямилася і крикнула:
- Ви - люди? Та будьте прокляті, якщо ви - люди!
- Відей, здуріла дівка, - казали співчутливо Долиняки до Гірняків.
- Майже, здуріла.
Дощ місив на землі ружасту хустину Марійки.
Долиняки з Гірняками відійшли вже далеко і тут дівчина стрепенулася від нової думки, мовби прокинулася зі сну, і зовсідуж крикнула:
- А я вам ще всієї правди не повіла! На пошту прийшла друга телеграма. Ось вона! В ній вказано, хто батько померлого! Вказано!
Долиняки й Гірняки так і закам'яніли на місце, відтак рвучко повернулися і одни перед одним кинулися до Марійки.
Звір
...
Добре почувала себе Марія лишень тоді, коли чоловік виїжджав на сезонні роботи в Росію. Тоді навіть усмішка з'являлася на її лиці. Вона зауважила, що синові подобається, коли вона усміхається, бо підбігав тоді до неї і тулився личком до її рапавих рук. Доньки були грубшими, подібними до батька.
Коли чоловік був вдома, була весь час у напрузі. Бувало, він подасться в ліс по дрова на цілий день, а додому повертається в сутінках. І чим дужче гусли сутінки, тим тривожніше їй ставало на душі. Здаля, по знервованій ході чоловіка намагалася відгадати, в якому він настрої. Від страху все виходило в неї незґрабно, була скутою, як подавала вечерю, не так дивилася на нього, як він того хотів, і все в ній дратувало його.
Ще більший ляк надходив, як лягали спати. Чоловік при найменшому бажанні викочувався на неї і грубо вдовольняв свою хіть. Він нагадував в такі хвилини Марії дикого звіра, який раптово, налетівши на молоду траву, крутить і волочить нею, перемішуючи з землею. Їй було боляче, але вона мовчки витримувала наругу над собою, аж поки чоловік втомлено не зсувався з неї і одразу ж міцно засинав, голосно храплячи. А Марія ще довго плакала од болю і жалю до себе, але плакала тихо, боячись навіть схлипнути, щоб ненароком не розбудити чоловіка. Бо тоді була б у неї нова біда
...
Дорога до вічного міста
...
- А хіба нам треба ліпшої землі, аніж наша, Суме? - запитували старого однолітки й показували на щедрі ячмінні ниви, які хвилювалися од вітру й лагідним шепотом заколисували душу. А там ген серед густої, мов ліс, трави паслися їхні тучні стада. Вим'я в орів аж набрякали від солодкого молока. Жінки три рази на день доїли корів, а дівчата, пустуючи, часом для жарту пускали цівки молока на хлопців, які проходили поряд і подобалися їм. Тепле молоко збуджувало юнаків, вони кидали свої справи і, перейнявши дівчат, затягували їх у стиглі ячмінні поля. І тоді над ними плив солодкий стогін, сповіщаючи про зачаття нового життя. Згодом хлопці й дівчата йшли до зеленої води, і вона очищала їх.
Чому ж всі мають кидати сю золоту землю й шукати Вічне Місто, якого, можливо, й немає? На цій землі їх завжди охороняють від бід і ворогів добрі боги, і люди доживають до такої глибокої старості, що, здається, вони й не помирають, а висихають, мов старі верби над річкою. Та й хіба старій людині вже до далеких мандрівок?
Сум відповідав, що вирушити до Вічного Міста повинні всі. Так написано в книгах. А ще казав, що у Вічному Місті немає ні ворогів, ні небезпек, а люди живуть у спокої.
...
- Суме, а для чого людям вічність, коли вони мучаться в цьому житті? - спитав старого Ном.
Чоловік здивовано подивився на п'ятилітнього хлопчика і не знайшов, що йому відповісти.
...
У кнайпі пані Рузі
Щовечора всі чоловіки міста сходилися до кнайпи пані Рузі й обмірковували за гальбою пива одну тяжку думу: "Які ліки знайти їм від Смерті?". Сушили голову над цим питанням не випадково. Останнім часом в їхнє містечко внадилася Смерть і майже щотижня забирає когось з собою, тож і міркували люди, як їм врятувати від страшної напасті себе і рідних.
...
Серце їхнього міста - брукована площа. Тут є маленький готель і довгий, мов кишка, кінотеатр. Серед площі пустує постамент. Чоловіки ніяк не вирішать, хто з їхнього міста найдостойніший на ньому стояти. На площі знаходиться і гордість міста - кнайпа пані Рузі.
Праворуч від неї дорога веде до загсу, ліворуч - на цвинтар. Останнім часом люди ніби забули дорогу до загсу, все завертають ліворуч. Проводжають в останню путь родичів, близьких, друзів. Облюбувала Смерть їхнє місто і косить, косить без жалю людей. Тож і сходяться вечорами чоловіки до кнайпи пані Рузі й думають тяжку думу: "Як врятувати місто од Смерті?".
...
- А знаєте, люди, як ми можемо задобрити Смерть? - обличчя Веснянкуватого було таємничим. Він гарячково водив очима по кнайпі.
-Веснянкуватий, кажи, не витягуй з нас жили, - озвався Довготелесий
І Веснянкуватий повів:
- Хтось повинен з нас пожертвувати собою, тоді Смерть перестане ходити в наше місто. Але хто піде? - квапився з питанням, щоб бува не випередили його. - Хто? Хто згодиться офірувати себе задля блага інших? Га? - погляд Веснянкуватого став важчим. Чоловіки намагалися уникнути його, тому опускали голови й ховалися за плечі сусідів
...
"А що коли Смерті однієї людини буде мало?"
Чоловіків пройняв ляк, що Смерть захоче ще й ще жертви, і всі стали ховатися попід столи. І вчувся їм, як дерев'яним голосом знову зареготала Смерть, відтак повіла:- Я бачу вас наскрізь. Ви завжди хочете кимось відкупитися. Не бійтеся, не стану вас забирати, ви й так мої. Про це щомиті буде вам нагадувати мій вірний слуга - Страх. Ха-ха-ха! Але віднині за вас уже ніхто не захоче піти на пожертву. Ніхто! Бо ви уже... мертві.
Коли Смерть проходила під вікном, чоловіки побачили при світлі місяця, як з її коси скрапаує червона кров.
...
Свідок
...
Але незабаром його переслідувачам ввірвався терпець, і вони почали вдаватися до активніших дій. Юлій боявся виходити надвір, щоб його не схопили зненацька. Він ретельно приготувався до зустрічі з переслідувачами. Забарикадував двері шафою й антресолями, столом і стільцями. А на вершину барикади витягнув двопудові гирі. Він твердо вирішив, що не буде безборонно даватися до рук переслідувачам, як той незнайомий йому чоловік-самітник у парку.
"Що він зробив такого, що хочуть знищити усіх людей, які бачили його?" - думав гарячково Юлій.
Вчора під вечір сусід Петро пройшов балконом з трьома дебелими санітарами, що нагадували м'ясників. "Таки хочуть запхати мене в божевільню".
Знову стукав до нього сусід Петро, просив відчинити. Клявся, що стоїть за дверима сам, але Юлій не озивався.
Він розумів, що опинився у безвихідній ситуації і що нема у нього жодної надії на рятунок. Рано чи пізно його переслідувачі виламають двері і схоплять його. Від безсоння і недоїдання став дратівливим, проте одразу ж заспокоювався, як згадував Чоловіка у парку, що гуляв затіненими алеями, і тоді йому, Юлію, не було вже так страшно чекати приходу небажаних гостей.
Сходи вгору і вниз
...
Постановив собі йти вгору доти, доки не втомиться. Мусить за цей час та кудись вийти. Йдучи, помічав стіну недокурком цигарки. Биту годину проваландав, але сходи нікуди не вивели.
Вони були рівномірно освітлені, але ніде не було світла. Час від часу траплялися темні місця, і знову вилися угору освітлені сходи.
"А я таки добрий бевзь, стільки часу пру, ні - щоб повернути на вулицю", - подумав і сів перепочити.
Вирішив викурити цигарку і податися униз. Курив і до нього поволі повертався веселий настрій.
Не йшов, а сливе летів донизу. Коли ж минула друга година, від його веселого настрою не залишилося і сліду. Сходи вниз теж нікуди не виводили.
...
Друзі радили одружитися, але він тільки скептично усміхався. Сім'я? Діти? Але навіщо? Задля чого? Хіба мало їх йде велетенськими сходами, які нікуди не ведуть? Ними йде все людство. На тих сходах люди радіють, сумують, кохаються, розлучаються, народжуються і вмирають. І все йдуть вгору, залишаючи після себе спустошені поля, забруднені ріки, розтоптуючи на своєму шляху отаких безпомічних мурах, як він. Гуртом легше йти сходами, але не самому. Самому лячно, сумно.
...
Та невже він такий слабак, що зараз з відчаю викурить останню цигарку і розплачеться? Та цьому не бути! Він мусить знайти свій вихід!
І Марко рушив сходами...
Голос пізнього цвіту
...
Юстина ворожка з захопленням глянула на молоду жінку з білосніжним, мов цвіт, тілом, стрункими ногами й тугими персами з темно-вишневими пипками. А коли пані на прохання Юстини-ворожки розплела косу, і чорне волосся хвилями розбіглося по спині і плечах, то стала ще привабливішою.
Після ворожби і купелю Юстина загорнула пані в чисте домоткане простирадло й відвела до ліжка. Подала їй маленький дзбанок, до половини наповнений запашною рідиною, і попросила випити.
- Тепер, ясна пані, відпочивайте, але думайте про щось веселе чи приємне
...
Сійнув сніг. Дрібний, мов макове зерня. Тихо шурхотів об пожовкле листя на землі.
"Ось і надійшла зима,- подумала Юстина, - може, й моя остання", - і раптом почула тихий дитячий плач, що долинав з саду, і вона згадала розквітлу гілку яблуні, про яку розповідала їй пані в чорному, і їй здалося, що то плаче цвіт, і подалася на його голос.
Зимове весілля
Була зима, і їм двом, давно розлученим і зголоднілим за ніжністю душам, сильно захотілося одне одного. Але Демид Горішняк не міг привести до себе Ольгу Нямішку, бо жив зі старими батьками, а вона не могла запросити його до себе, бо жила з мамою і двома маленькими дітьми, і вони зайшли в шопу з дровами і вугіллям. Там хоча й було холодно, але не дув вітер і не падав на голову сніг, і вони накинулися одне на одного, геть забувши про пересторогу. Їх вуста спрагло впивалися, а руки плуталися в надмірній кількості одягу й гарячково розщіпали-зривали його, добираючись до жаданих плодів. І коли Демид з Ольгою нарешті злилися в блаженстві, то ненароком заплуталися в одязі і, втративши рівновагу, впали на купу вугілля, однак і далі не переставали дертися на вершину насолоди. Та враз їх напівдорозі спинило яскраве світло лампи, що заколихалася у дверях шопи, відтак вони побачили Ольжину маму і почули її гнівний голос:
- І якого Бога ти тут робиш, Демиде?
- Хочу женитися на вашій Ользі, - відповів.
...
Втрата сутності
(Примітка автора: У новелі перефразовані окремі висловлювання Григорія Сковороди, але ніде цього не зазначено)
З захопленням дивлюся на мертвий листок і думаю, який він прекрасний, чому ж смерть так спотворює людські обличчя? Та хоч як уважно вивчаю прожилки листка і його жовтизну, однак вже наперед знаю, що недовго пам'ятатиму його. Але що листок... Часом щось читаю, а наступного дня нічого не залишається у пам'яті. Достоту вчора мій мозок записував все в холосту. Лячно. Однак ще більший страх викликає те, що хтось невидимий повільно стирає з пам'яті не лише прочитане, але й багато споминів. І тоді думаю, що в цьому ховається дуже давня причина, пов'язана з винаходом письменності, яка стала початком нашої руйнації. Бо давні люди віками розвивали й шліфували пам'ять і душу. А ми позбулися цієї здатності. Наша пам'ять і душа існують окремо, і ми поволі втрачаємо себе.
...
П'ять новел для Наталі
новела перша
Щоб не бив бубон
Діти просили їсти, а вона не мала що дати. Три дні тому останньою їх поживою була солена рибина. Для зручності покраяла її ножем на рівні долі на табуретці, і діти з'їли їх, мов вогнем спалили.
...
Дорогою йшов бубнаш, несучи перед собою на ремені велетенський бубон і лунко гупав у нього. А позаду бубнаша жандарми вели двох злодіїв, і вони гойкали на все село, що вкрали в Теребовлі з млина два мішки борошна.
- Люди, ми злодії! Ми вкрали в Теребовлі з млина два мішки муки! Люди, ми злодії! Ми вкрали з Теребовлі з млина два мішки муки!
І так цілий день жандарми водили їх селом, а вони гойкали-кричали до хрипоти. Якщо ж гукали тихо, то жандарми люто били їх.
А сонце немилосердно пражило.
...
Вона довідалася від сусідок, як злодії вкрали два мішки борошна. Прийшли ввечері в млин і чекали поки з нього не повиходили люди. І сказали тоді мельнику, що прийшли за своїм мливом.
...
...А її діти знову і знову просили в неї їсти. І вона сказала їм, щоб трохи потерпіли, і вона принесе їм хліба
...
- Нам мама принесла півмішка муки, а сама втопилася у річці.
новела друга
Хамойша-колесо
...
Якось Хамойша був у лісі і побачив там старого чоловіка та й надумав задля забавки полякати його. Перекинувся на бочку і покотився на нього. А чоловік мав за паском сокиру, вихопив її і вдарив обухом по бочці, аж та загуділа-застогнала і покотилася пріч. А другого дня всі побачили Хамойшу із замотаною головою. За те, що чоловік так сильно вдарив його, Хамойша затаїв на нього велику злість. Одного разу, коли вагітна невістка старого чоловіка йшла на хлів по сіно, Хамойша перекинувся на драбину і так налякав молоду жінку, що вона народила дитину мертвою. Але Хамойша й далі не міг простити кривди старому чоловікові
...
новела третя
Поминки
...
Вони ледь встигали додавати страву і горілку. І все голоснішою ставала людська розмова. Про покійного, що самотньо лежав у сусідній кімнаті, геть всі забули. Принаймні, їй так здавалося, і коли проходила біля відчинених дверей - ні-ні та й поглядала на обличчя мерця. І раптом їй привиділося, як він підвівся у труні і сів. Відтак витяг з-під подушки зелену пляшку і налив собі з неї в погар горілки. Як випив її одним духом - знову впав мертвим у труну. Їй аж моторошно стало. І примариться таке. Намагалася більше не дивитися в кімнату з мерцем.
...
новела четверта
Переговори
...
Те "все" викликало неймовірну зацікавленість всієї братії, і одного разу Михасько Шмиг таємниче сказав товариству, що має на приміті одну молодицю, з якою, думає, йому вдасться домовитись, але треба за те, що вона їм покаже, добре заплатити, і він почав збирати зі всіх по двадцять копійок.
...
Вся братія одразу ж посунула до Михаська Шмига додому, бо він вирішив піти на переговори з молодицею причепуреним. Коли Михасько вийшов з хати - всі так і ахнули від здивування. Він був гарно помитий, одягнутий в білу-білосніжну сорочку, чорні випрасувані штани і начищені до блиску мешти, чуб мав прилизаний, і від усього Михаська на все подвір'я йшов запах одеколону. Братія подивилася на свій брудний одяг, босі запорошені ноги, на свої замурзані обличчя, а в декого від розірваних "бомб" поприлипали й повисихали на волоссі цілі "осколки", себто кавалки глини, - і всі мимоволі позадкували до тину, побачивши справжнього джиґуна Михаська. Та їх, таких мацапур, ніхто й на поріг не пустить, подумала братія, і хотіла було й собі погнати додому причепуритися, але Михасько сказав, що ні на кого чекати не збирається. Він великодушно дозволив братії лише помитися біля колодязя і одразу ж неквапно вийшов на вулицю. Братія змушена була його доганяти.
...
новела остання, п'ята
Любаска
...
Коли починало темніти, молода вдова приходила з Горбка в село і відносила на плечах Митра до себе додому. Ховаючись у садку, биру дивився, як вдова несла хлопця. Йшла легко хвилястою стежиною, минала криницю, обходила грабник, піднімалася до старої дички. Тут на хвильку спиняалася, підгоцувала Митра, щоб було зручно тримати його на плечах, відтак дерлася до хатинки на Горбок. Биру дивився на все затамовано. О Боже, як йому хотілося отак, на плечах, нести з села молоду вдову до неї у хатину, але вона шукала очима лише його бахура. І він, биру, іноді надумував піти до вдови і налупцювати там сина, та при згадці, як той дотепно обдурив його і водночас дотримав слова, його мимоволі починав розбирати сміх, бо це ж не хто-небудь, а таки його кров, його син зумів так кмітливо викрутитися
...