Керівники проекту "Захід-Схід": Дана Рудик
Дана Рудик. Народилась у Львові. Живе й працює у Варшаві. Одна з трьох муз-співзасновниць порталу Захід-Схід . Твори Дани можна прочитати у періодиці, альманахах та поетичних збірках. Має «якісь там папери на розум», як називає свої дипломи.У людях найбільше цінує: порядність, самокритичність, почуття гумору й широкий світогляд. Не зносить: хамства, жлобства, глупоти, шовінізму у будь-яких його проявах, позерства, лицемірства, категоричности, неохайности, стереотипів, що декому заміняють мислення й тієї хвороби, що у народі звуть жабою.
Вважає, що справжня жінка за словом у кишеню не полізе й навіть на катафалку повинна виглядати гарно. Життєве кредо: не вір, не бійся, не проси. Більш за все любить подорожувати й колекціонувати красиві обличчя. Улюблені автори: К. Бліксен, Л. Колаковський, А. Бурса, С. Мрожек, Є. Фіцовський, Ю. Тувім, В. Фолкнер, Р. Ґарі, О. Забужко, Сароян, В. Стус, Льйоса, Маркес, М. Вінграновський, Джойс, Базен, Нечуй-Левицький, Шолом-Алейхем, Римарук, ...
Танець
Сорокарічна танцює фламенко
Котиться серце у чорну безодню.
Топчуть минуле рвучкі підбори.
Сходить душа отруйною кров’ю
під струн гітарних дзвінкі перебори.
Сорокарічна танцює фламенко
Зводить судома вуста і брови.
Погляд - поріз. Жести - прокляття.
В’ється довкола пристрасних стегон
хтиве гадюччя чорного плаття.
Сорокарічна танцює фламенко
Вмерз гітарист у долівку очима.
Навіть йому вже дивитись несила...
Творить подолом закляте коло
жінка - путана й нечиста сила.
Сорокарічна танцює фламенко
Ставте свічки, полохливі сестри!
Прощення грішній благайте у Бога...
Помсту жіночу, як ніж у піхви,
вклала у танець заблудла небога.
Сорокарічна...
Параджанов
Зек Серго, блаженний,
чи просто навіжений -
не чифірить, молиться вголос,
у кутку над парашою бачить ангелів.
У дворі в’язниці збирає вбогі квіти, мох, кору.
Шле друзям на волю колажі-гербарії
і медальйони з кефірних кришечок.
Зек Серго, без надії на амністію та розгрішення,
опущений, із запліснявілими ногами,
майструє з мішковини плащаницю -
доходязі у домовину.
А коли дають відбій
і на нарах содомські кояться коїтуси,
зек Серго втікає у сценографію спогадів.
Там він бродить
серед візантійської порфіри київських ікон,
хачкарів церкви Ріпсіме,
відгомону тифліських провулків...
Читає лист від Куросави,
пише відповідь Ґодару.
Вдихає буковинське різнотрав’я...
У цей час завжди приходить кирпата
і робить йому на легенях наколку -
на пам’ять про ходку у зону.
Вправними пальцями
і зовсім безболісно.
Дитинство
- Тільки-но спробуй мені
знову встрягти у бійку...
Здерті коліна святої мучениці.
Невинна усмішка шельми
і ластовиння з копійку.
Смішний бант - на півголови,
штанята короткі, строкаті...
Один сандалик геть стертий,
а другий зовсім новий -
від перегонів шалених
на самокаті.
Руки - у подряпинках.
І навіть ніс...
(От кіт дурний,
в гагаріни не захотів...
Сидів би собі тепер
у відрі-зорельоті
й серед зірок летів!)
На вітрі, що пахне
родзинками і ваніллю,
пастою до підлоги
й підвальною цвіллю
простирадла льняні
напинають вітрила...
Квочки-наволочки
розгортають
крохмалені крила.
І лине з “Ригонди”,
з кам’яного двору нутра,
архангельський голос
Карела Ґотта.
За вікном зеленою хвилею
шумить Кайзервальд.
Сонце. Полудень. Субота.
Слова
Кожне слово твоє
повернулось жорстоким похміллям.
Кожен дотик - вже спогад,
а все ще хвилює й щемить...
Проростаєш у пам’ять -
дурманячим гаспидським зіллям.
Божевіллям тавруєш
бентежно тікаючу мить.
Кожне слово моє
незбагненним упало закляттям.
В твого дзе́ркала повні
живе полохка моя тінь.
Мов плотвиця сріблиста
тривожить поверхні латаття
на замерзлій межі -
між твоїх та моїх
володінь.
Та непевна гра слів
обернулась пекельним багаттям...
Кожна зустріч - безсонням
і сірим марудним дощем,
де - у спогадах - я
у промоклому легкому платті -
так шукаю тепла
під твоїм розпашілим
плащем.
Настроєве
"Nie było lata. Jesień szła od wiosny..."
Stanisław Grochowiak
Немає літа. Як і не було.
За ним дощем і громом загуло...
Збулось хмільне пророцтво Ґрохов’яка.
Ця осінь, що прямує від весни -
пора ніяка...
І нам не в кайф у натовпі брести
та парасолі - чи хрести - нести.
Бо важко нам, а може просто ліньки...
Дід перехожий наче важіль Архімеда
стиска ковіньку...
Іще саднить невчасний чийсь дзвінок.
Життя дало копняк. Чи то урок.
Страждати вже не в кайф. І знову ліньки...
Та день вчорашній - це вже тільки
чорна скринька.
Тож у якійсь занюханій кав’ярні,
де стіни вшир і вздовж в мазні бездарній
і пальми штучної неопалима купина,
я сум свій вицмулю, мов келишок вина
із дивним присмаком.
До самого...
До дна.
Читайте поезію, прозу, есеїстику та переклади Дани Рудик на сторінках часопису "ЗАХІД-СХІД" у розділах "Пігмаліон Studio", "Під Штандарами", "Просторове" та ін.