Моя маленька бляшана корона
Всі ми любимо славу. Ну, може це хтось і приховує, але якщо цього когось взяти ніжно за вушко лівою рукою, а правою поколупатися у нього в шевелюрі - обов’язково заблищить прихована у поріділому волоссі корона марнославства.
Кіровоградські чиновники завжди були не те, що не виключенням, а скоріше яскравим підтвердженням цієї тези.
Найвідоміший єлисаветградський міський голова - Пашутін, який особисто організував три єврейські погроми і забороняв відкривати публічні бібліотеки у місті, створив свого часу унікальний прецедент: видавав наказ про перейменування однієї з центральних вулиць міста на честь самого себе з нагоди 25-річчя свого ж перебування на посаді міського голови. Недаремно його так любить міська влада, як совєцька, так і сучасна, ставить у приклад собі і встановлює йому пам’ятники і усілякі меморіальні дошки. Саме на вулиці Пашутинській я зараз і знаходжуся. Сподіваюсь, через 25 років вона носитиме горду назву Євгенівановичеська, чому ні?
А трохи вище, за квартал від мене, знаходиться управління МНС. В моєму дитинстві, а я жив у дворі за парканом тоді ще пожежної частини, це була прекрасна і таємнича територія, де жили справжні герої-вогнеборці, могутні і вусаті, і де завжди можна було розжитись старовинним пожежним шоломом, правда не блискучим, як у кіно, а зеленим, з червоним гребінцем на горі.
А блискучі корони замість зелених шоломів у пожежників з’явилися тоді, коли крім будівлі скромної пожежної частини виріс 9-поверховий гігант управління. І ще п’ятиповерхова будівля. І ще триповерхова. Правда, це були вже трошки інші пожежники - пузаті, в еполетах, шевронах, при погонах з великими золотими зірками. Тобто, пожежна частина залишилася, але геть загубилася за новобудовами з силікатної цегли і блиском генеральських зірок.
Присвоєння чергової порції золотих корон МНСникам на межі 90-х і 2000-х відбувалося з небаченою вже років двадцять помпою. В залі філармонії відбувався грандіозний концерт, місцеве телебачення знімало весь процес. Мусимо зазначити, що присутні в залі були переважно тверезими, а ті, хто виходив на сцену - категорично ні. Власне, тому весь зафільмований телебаченням матеріал так нікуди і не пішов.
Можна, звичайно, було б показати виступи деяких колективів, які могли ще триматися на ногах після щедрого закулісного частування. І ведучий, відомий актор-патріот Богдан Б., мужньо тримався практично до середини концерту і тільки потім остаточно зник у часі і просторі, викривленому алкогольними протипожежними флуктуаціями. І навіть золотий голос України, її Гандзя і рибка, Дмитро Г., який не зміг вийти на сцену, коли його оголосили, все одно вийшов, правда, вже під час виступу іншого колективу. Це, до речі, тільки оживило виступ колективу, внесло нові, несподівані нотки як у співи, так і у хореографію номера.
Присутні кіровоградці ніколи не забудуть щирий виступ колишнього директора хлібзаводу. В окулярах навкоси, у піджаку, застібнутому через ґудзик, він виголосив полум’яну промову про чотири пожежі на хлібзаводі і про сподівання, що коли нарешті буде п’ята, пожежники так само вправно і вчасно завітають до його гостинно палаючого підприємства. Але головною подією свята вогню і алкоголю став, звісно, виступ самого новопреставленого генерала. "Ми, рицарі страха і упрьока!", виголошував золотопогонний генерал у заповнений зал, і зал зайшовся у оваціях. "То єсть, без етого! Без упрьока!", для чогось виправився генерал. А за кулісами гриміли литаври стаканів, а золотий голос співав про Гандзю і рибку, і не було в той день такого куточка милої моєму серцю кіровоградщини, який не був би засліплений золотим блиском корон і погонів.
І я подумав, що недаремно режими маленьких бананових диктатур очолюють генерали і фельдмаршали, проффесори та інші короновані орденоносці. Можливо, нам, простим жителям банановий республік, у сірості наших буднів не вистачає трошечки карнавалу і блиску регалій і корон, які освітять і освятять з філармоній і президентських палаців наші облуплені під’їзди і холодні квартири?
А я піду, мабуть, просто зараз до дзеркала, пошукаю свою маленьку позолочену корону. Кажуть, зараз без цього в пристойному товаристві просто ніяк.
Кіровоградські чиновники завжди були не те, що не виключенням, а скоріше яскравим підтвердженням цієї тези.
Найвідоміший єлисаветградський міський голова - Пашутін, який особисто організував три єврейські погроми і забороняв відкривати публічні бібліотеки у місті, створив свого часу унікальний прецедент: видавав наказ про перейменування однієї з центральних вулиць міста на честь самого себе з нагоди 25-річчя свого ж перебування на посаді міського голови. Недаремно його так любить міська влада, як совєцька, так і сучасна, ставить у приклад собі і встановлює йому пам’ятники і усілякі меморіальні дошки. Саме на вулиці Пашутинській я зараз і знаходжуся. Сподіваюсь, через 25 років вона носитиме горду назву Євгенівановичеська, чому ні?
А трохи вище, за квартал від мене, знаходиться управління МНС. В моєму дитинстві, а я жив у дворі за парканом тоді ще пожежної частини, це була прекрасна і таємнича територія, де жили справжні герої-вогнеборці, могутні і вусаті, і де завжди можна було розжитись старовинним пожежним шоломом, правда не блискучим, як у кіно, а зеленим, з червоним гребінцем на горі.
А блискучі корони замість зелених шоломів у пожежників з’явилися тоді, коли крім будівлі скромної пожежної частини виріс 9-поверховий гігант управління. І ще п’ятиповерхова будівля. І ще триповерхова. Правда, це були вже трошки інші пожежники - пузаті, в еполетах, шевронах, при погонах з великими золотими зірками. Тобто, пожежна частина залишилася, але геть загубилася за новобудовами з силікатної цегли і блиском генеральських зірок.
Присвоєння чергової порції золотих корон МНСникам на межі 90-х і 2000-х відбувалося з небаченою вже років двадцять помпою. В залі філармонії відбувався грандіозний концерт, місцеве телебачення знімало весь процес. Мусимо зазначити, що присутні в залі були переважно тверезими, а ті, хто виходив на сцену - категорично ні. Власне, тому весь зафільмований телебаченням матеріал так нікуди і не пішов.
Можна, звичайно, було б показати виступи деяких колективів, які могли ще триматися на ногах після щедрого закулісного частування. І ведучий, відомий актор-патріот Богдан Б., мужньо тримався практично до середини концерту і тільки потім остаточно зник у часі і просторі, викривленому алкогольними протипожежними флуктуаціями. І навіть золотий голос України, її Гандзя і рибка, Дмитро Г., який не зміг вийти на сцену, коли його оголосили, все одно вийшов, правда, вже під час виступу іншого колективу. Це, до речі, тільки оживило виступ колективу, внесло нові, несподівані нотки як у співи, так і у хореографію номера.
Присутні кіровоградці ніколи не забудуть щирий виступ колишнього директора хлібзаводу. В окулярах навкоси, у піджаку, застібнутому через ґудзик, він виголосив полум’яну промову про чотири пожежі на хлібзаводі і про сподівання, що коли нарешті буде п’ята, пожежники так само вправно і вчасно завітають до його гостинно палаючого підприємства. Але головною подією свята вогню і алкоголю став, звісно, виступ самого новопреставленого генерала. "Ми, рицарі страха і упрьока!", виголошував золотопогонний генерал у заповнений зал, і зал зайшовся у оваціях. "То єсть, без етого! Без упрьока!", для чогось виправився генерал. А за кулісами гриміли литаври стаканів, а золотий голос співав про Гандзю і рибку, і не було в той день такого куточка милої моєму серцю кіровоградщини, який не був би засліплений золотим блиском корон і погонів.
І я подумав, що недаремно режими маленьких бананових диктатур очолюють генерали і фельдмаршали, проффесори та інші короновані орденоносці. Можливо, нам, простим жителям банановий республік, у сірості наших буднів не вистачає трошечки карнавалу і блиску регалій і корон, які освітять і освятять з філармоній і президентських палаців наші облуплені під’їзди і холодні квартири?
А я піду, мабуть, просто зараз до дзеркала, пошукаю свою маленьку позолочену корону. Кажуть, зараз без цього в пристойному товаристві просто ніяк.