Герой і понеділок
Я абсолютно впевнений, що більшість неприємних феноменів, з якими стикається наша похмільна екзистенція в жорсткому і несправедливому матеріальному світі похмурого ранку понеділка, є продуктом помилкової, нелогічної, ба навіть злочинної календарної системи. На відміну від багатьох розвинених країн, тиждень у нас починається не з неділі, а з понеділка.
Згодьтесь, наскільки легше переніс би наш організм і те джерело психічних явищ, яке ми оптимістично і самовпевнено називаємо душею, перший день тижня - вихідний! А другий день тижня, понеділок, не мав би негативної конотації, не був би сірою чи навіть чорною плямою на нашому і без того переповненому буднями календарі.
Саме тому ні рука, ні інший якийсь орган мого суворого, але справедливого тіла ніколи не підніметься на людину, яка п’є з самого ранку понеділка, мої вуста не плюнуть в його бік, а моя нематеріальна субстанція, джерело психічних явищ, не засудить жертву бездарного календаря. Подумайте, керівники підприємств, глави райдержадміністрацій та усіляка інша HR-дрібнота з когорти менеджерів та подібних дармоїдів, чи не об’єктивні календарні обставини призвели до того, що в перший день тижня люди випили, а вихідного якраз і нема? Що понеділок звалюється на голови ні в чому не повинних наших земляків, як п’яний пасажир з другої полички забацаного плацкартного вагону замість легкої, як пір’їнка, лагідної неділі, коли сам бог велів відпочивати і важкого до рук брати категорично заборонив?
Тому хіба хтось має моральне право засудити мого колегу Івана, людину поважного віку і алкогольного стажу, який вже конкретно загепаним вийшов під дощ за пляшкою горілки у найближчий кіоск? Це був той самий минулий понеділок, коли прогнозовані "місцям опади" накрили жовтневий Кіровоград тропічною зливою на пару з градом, коли машини були залиті по вікна, а забиті мокрими і глибоко нещасними пасажирами"маршрутки" глухли прямо посеред дороги. Але хіба стихійне лихо може зупинити людину, яка має Ціль, яка вперто крокує до неї повз негоду і суспільний осуд, тим більше, що якраз його черга брати?
Град вже пройшов, але безодні небесні залишалися розкритими, і в потоках дощової води Іван побачив дівчину, яка тремтіла під безпорадною парасолькою перед дорогою.
- Дєвушка, вам шо, помогти якось може тойво?, - спитав жертву негоди Іван.
- Я німагу дорогу перейти! - у відчаї відповіло юне створіння.
- Я щаз вам оце поможу! - з ентузіазмом відповів Іван, схопив дівча за руку... і потягнув її якраз у мутний потік, який проносив повз них уривки політичної агітації, пластикові стаканчики і бензинові плями. Так вони і йшли через дорогу, по пояс у воді, а колеги героя-рятівника, які спостерігали за мужнім вчинком з-під козирка, махали їм у слід руками і витирали сльози, змішані з кіровоградським дощем.
І я пишаюсь людьми, які впевнено крокують до мети, не зважаючи на усілякі перепони, які за будь-яких обставин готові прийти на допомогу ближньому своєму. А якщо вони і випили трошки з самого ранку, так хто ж винуватий, що навколо один суцільний понеділок?
Згодьтесь, наскільки легше переніс би наш організм і те джерело психічних явищ, яке ми оптимістично і самовпевнено називаємо душею, перший день тижня - вихідний! А другий день тижня, понеділок, не мав би негативної конотації, не був би сірою чи навіть чорною плямою на нашому і без того переповненому буднями календарі.
Саме тому ні рука, ні інший якийсь орган мого суворого, але справедливого тіла ніколи не підніметься на людину, яка п’є з самого ранку понеділка, мої вуста не плюнуть в його бік, а моя нематеріальна субстанція, джерело психічних явищ, не засудить жертву бездарного календаря. Подумайте, керівники підприємств, глави райдержадміністрацій та усіляка інша HR-дрібнота з когорти менеджерів та подібних дармоїдів, чи не об’єктивні календарні обставини призвели до того, що в перший день тижня люди випили, а вихідного якраз і нема? Що понеділок звалюється на голови ні в чому не повинних наших земляків, як п’яний пасажир з другої полички забацаного плацкартного вагону замість легкої, як пір’їнка, лагідної неділі, коли сам бог велів відпочивати і важкого до рук брати категорично заборонив?
Тому хіба хтось має моральне право засудити мого колегу Івана, людину поважного віку і алкогольного стажу, який вже конкретно загепаним вийшов під дощ за пляшкою горілки у найближчий кіоск? Це був той самий минулий понеділок, коли прогнозовані "місцям опади" накрили жовтневий Кіровоград тропічною зливою на пару з градом, коли машини були залиті по вікна, а забиті мокрими і глибоко нещасними пасажирами"маршрутки" глухли прямо посеред дороги. Але хіба стихійне лихо може зупинити людину, яка має Ціль, яка вперто крокує до неї повз негоду і суспільний осуд, тим більше, що якраз його черга брати?
Град вже пройшов, але безодні небесні залишалися розкритими, і в потоках дощової води Іван побачив дівчину, яка тремтіла під безпорадною парасолькою перед дорогою.
- Дєвушка, вам шо, помогти якось може тойво?, - спитав жертву негоди Іван.
- Я німагу дорогу перейти! - у відчаї відповіло юне створіння.
- Я щаз вам оце поможу! - з ентузіазмом відповів Іван, схопив дівча за руку... і потягнув її якраз у мутний потік, який проносив повз них уривки політичної агітації, пластикові стаканчики і бензинові плями. Так вони і йшли через дорогу, по пояс у воді, а колеги героя-рятівника, які спостерігали за мужнім вчинком з-під козирка, махали їм у слід руками і витирали сльози, змішані з кіровоградським дощем.
І я пишаюсь людьми, які впевнено крокують до мети, не зважаючи на усілякі перепони, які за будь-яких обставин готові прийти на допомогу ближньому своєму. А якщо вони і випили трошки з самого ранку, так хто ж винуватий, що навколо один суцільний понеділок?