Читацький відгук на "Свій час"
ЧАСОТВОРЧІСТЬ
Мій стратегічно помилковий підхід до роману Яни Дубинянської "Свій час" (переклад з російської Вікторії Стах) полягав у тому, що я читала його в транспорті. А цей текст не для транспорту. Можливо, для передсоння, ще краще його читати зранку, на свіжу голову, коли день не встиг розбити зосередженість на сотні скелець.
Словом, треба думати. І справа навіть не в мозаїчності сюжету, який важко стулити докупи аж до останніх сторінок, коли все стає на місця. Тут дуже багато ідей, а сам текст можна інтерпретувати по-різному: це фантастичний роман про кількасвіття, антиутопія, в якій можна знайти алюзії на сучасність; це й історія про розмаїття людських доль, це і гра з читачем, випробування його не уважність і терплячість, та для мене це передусім філософський роман про психологію творчості, про химерність, красу і пастки самого процесу творення художнього тексту.
Словом, треба думати. І справа навіть не в мозаїчності сюжету, який важко стулити докупи аж до останніх сторінок, коли все стає на місця. Тут дуже багато ідей, а сам текст можна інтерпретувати по-різному: це фантастичний роман про кількасвіття, антиутопія, в якій можна знайти алюзії на сучасність; це й історія про розмаїття людських доль, це і гра з читачем, випробування його не уважність і терплячість, та для мене це передусім філософський роман про психологію творчості, про химерність, красу і пастки самого процесу творення художнього тексту.
Головна тема твору - час, його зв'язок із людськими переживаннями й емоціями, його властивості минати швидко чи ж то повільно. Час загальний, час особистий, час, у якому розготається художній твір. Кожен із персонажів (а їх тут із десять) живе у своєму часі, просторі, постає перед своїми викликами і пропонує виклик читачеві. Відповідно, є кілька світів і правил життя в цих світах. Авторка фокусує читацьку увагу то на одному, то на іншому епізоді з життя персонажів: ось невгамовна поетка Арна зачаровує студента-фізика Богдана і втягує його у свій шалений ірраціональний світ, ось вже немолода письменниця Віра переживає любовну інтрижку із актором Сергієм, усі вони зустрічаються на книжковому фестивалі у Львові, що більше нагадує маскарад. Паралельно оповідається про два світи - Світ-комуну, де люди живуть у спільному просторі й нічим не володіють, а тому ні за що не відповідають, і химерний світ людей у капсулах, які мають свій особистий час. Світи майбутнього взаємодіють один з одним.
У цей час відомий письменник Андрій Маркович у своєму часі пише свій роман.
Я передбачила фінал трохи далі ніж напівдорозі. Почастішали уривки з інтерв'ю з письменником, побільшало філософських розмірковувань про природу творчості і її можливості. Так, безумовно, усі ці світи створив Маркович, його фантазія. А світ Марковича створила авторка. Ось така вона, чудернацька спіраль письменницької свдіомості. Спіраль. До речі, саме спіраль зображена на російськомовній обкладинці роману, і хоч український дизайн мені більше до душі, самій атмосфері книжки роздроблена спіраль ближча, ніж чіткий циферблат.
Я не прихильник фантастики, але передчуваю, що про час і простір написано багато творів. Багатосвіття ніби передбачає пригоди, екшн, динаміку й захопливе читво. Але "Свій час" - це не пригодницький роман, а, як я вже сказала, більше філософський. Тому мені було його читати важко, а щоб зрозуміти краще, явно треба перечитувати ще раз.
Досі я читала інтерв'ю Яни Дубинянської, її колонки, жж, також читала роман "Гаугразький бранець" (цікавий, захопливий). Тобто назагал авторка мені трохи знайома, проте "Свій час" відкрив її для мене по-новому.
Дивно, що на цей роман я щось досі не можу знайти відгуків, за винятком вражень російського буктьюбера. Сподіваюся, будуть. цікаво довідатися про ще чиїсь враження.
Там ще обговорення є.
Мій стратегічно помилковий підхід до роману Яни Дубинянської "Свій час" (переклад з російської Вікторії Стах) полягав у тому, що я читала його в транспорті. А цей текст не для транспорту. Можливо, для передсоння, ще краще його читати зранку, на свіжу голову, коли день не встиг розбити зосередженість на сотні скелець.
Словом, треба думати. І справа навіть не в мозаїчності сюжету, який важко стулити докупи аж до останніх сторінок, коли все стає на місця. Тут дуже багато ідей, а сам текст можна інтерпретувати по-різному: це фантастичний роман про кількасвіття, антиутопія, в якій можна знайти алюзії на сучасність; це й історія про розмаїття людських доль, це і гра з читачем, випробування його не уважність і терплячість, та для мене це передусім філософський роман про психологію творчості, про химерність, красу і пастки самого процесу творення художнього тексту.
Словом, треба думати. І справа навіть не в мозаїчності сюжету, який важко стулити докупи аж до останніх сторінок, коли все стає на місця. Тут дуже багато ідей, а сам текст можна інтерпретувати по-різному: це фантастичний роман про кількасвіття, антиутопія, в якій можна знайти алюзії на сучасність; це й історія про розмаїття людських доль, це і гра з читачем, випробування його не уважність і терплячість, та для мене це передусім філософський роман про психологію творчості, про химерність, красу і пастки самого процесу творення художнього тексту.
Головна тема твору - час, його зв'язок із людськими переживаннями й емоціями, його властивості минати швидко чи ж то повільно. Час загальний, час особистий, час, у якому розготається художній твір. Кожен із персонажів (а їх тут із десять) живе у своєму часі, просторі, постає перед своїми викликами і пропонує виклик читачеві. Відповідно, є кілька світів і правил життя в цих світах. Авторка фокусує читацьку увагу то на одному, то на іншому епізоді з життя персонажів: ось невгамовна поетка Арна зачаровує студента-фізика Богдана і втягує його у свій шалений ірраціональний світ, ось вже немолода письменниця Віра переживає любовну інтрижку із актором Сергієм, усі вони зустрічаються на книжковому фестивалі у Львові, що більше нагадує маскарад. Паралельно оповідається про два світи - Світ-комуну, де люди живуть у спільному просторі й нічим не володіють, а тому ні за що не відповідають, і химерний світ людей у капсулах, які мають свій особистий час. Світи майбутнього взаємодіють один з одним.
У цей час відомий письменник Андрій Маркович у своєму часі пише свій роман.
Я передбачила фінал трохи далі ніж напівдорозі. Почастішали уривки з інтерв'ю з письменником, побільшало філософських розмірковувань про природу творчості і її можливості. Так, безумовно, усі ці світи створив Маркович, його фантазія. А світ Марковича створила авторка. Ось така вона, чудернацька спіраль письменницької свдіомості. Спіраль. До речі, саме спіраль зображена на російськомовній обкладинці роману, і хоч український дизайн мені більше до душі, самій атмосфері книжки роздроблена спіраль ближча, ніж чіткий циферблат.
Я не прихильник фантастики, але передчуваю, що про час і простір написано багато творів. Багатосвіття ніби передбачає пригоди, екшн, динаміку й захопливе читво. Але "Свій час" - це не пригодницький роман, а, як я вже сказала, більше філософський. Тому мені було його читати важко, а щоб зрозуміти краще, явно треба перечитувати ще раз.
Досі я читала інтерв'ю Яни Дубинянської, її колонки, жж, також читала роман "Гаугразький бранець" (цікавий, захопливий). Тобто назагал авторка мені трохи знайома, проте "Свій час" відкрив її для мене по-новому.
Дивно, що на цей роман я щось досі не можу знайти відгуків, за винятком вражень російського буктьюбера. Сподіваюся, будуть. цікаво довідатися про ще чиїсь враження.
Там ще обговорення є.