Між Варшавою і Москвою
Этот пост можно прочитать на русском языке
Четвертий пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
Третій див Виклик сарматизму
Козацьке повстання Богдана Хмельницького та подальше створення козацької державності справили потужний вплив на формування української національної ідентичності. У тривалій історичній перспективі Хмельниччина стала початком процесу відходу від старої русинської парадигми, що шукала modus vivendi в рамках Речі Посполитої, а прийняття Війська Запорозького під протекторат Москви послугувало імпульсом для створення нової "малоросійської" ідентичності, яка на довгі десятиліття стала важливою складовою української самосвідомості.
У листі від 8 січня 1654 р. - у день Переяславської ради - до московського царя Олексія Михайловича, Богдан Хмельницький додав до царського титулу ще одну частину. Замість звичайного звернення "самодержець всієї Русі", гетьман назвав його самодержцем "всієї Великої і Малої Русі". Про те, що ініціатива запровадження нової складової царського титулу виходила з України і не була інспірована Москвою, свідчить заголовок перекладу листа в матеріалах Посольського наказу: "Список с листа беларуского письма, каков писал ко государю царю и великому князю Алексею Михайловичю всеа Русии Богдан Хмельницкой". У ньому опинилися поруч прикмети старої та нової епохи: старий царський титул, новий титул із поділом Русі на Велику і Малу та традиційні московські уявлення про руське населення Речі Посполитої як про "беларусцев", а про їхню мову як про "беларускую".
Реакція Москви на ініціативу козацького гетьмана була миттєвою - вже лютим 1654 р. датуються перші листи царя, де він називає себе самодержцем Великої і Малої Русі. Введення до царського титулу нової складової було важливим кроком у процесі самоідентифікації українців у термінах етнічних, релігійних і культурних. Сама ж ідея поділу Русі на Велику і Малу мала виразно релігійне походження.
Релігійно забарвлене "малоросійство" посідало важливе місце в обґрунтуванні московсько-українського союзу з боку козацької адміністрації. Під час проходження московського посольства територією України до Переяслава в кожному великому населеному пункті в церквах влаштовувалися урочисті служби на його честь. Фактично це була хода православ'я. У своїй промові під час Переяславської ради Богдан Хмельницький спершу пояснив причини повстання гоніннями на "церкву Божу", а потім протиставив турецькому султанові, кримському ханові та польському королеві московського царя - "единого благочестия греческого закона, единого исповедания". У цьому відношенні дорога до Переяславської угоди як московських політиків, так і козацьких, була второваною дорогою релігійно-політичних альянсів і союзів часів Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр., у яких роль релігійного чинника неможливо переоцінити.
Концепт "Малої Русі" був продуктом інтелектуальної творчості київського духовенства і лише певною мірою приймався адміністрацією гетьмана. Як можна судити з листів Богдана Хмельницького, його канцелярія і він сам легко переходили від однієї системи юридичних аргументів і сакральних образів до іншої, залежно від того, кому було адресовано чергового листа: цареві, королеві, султанові чи комусь іншому з європейських правителів. У реальній політиці Хмельницький вочевидь намагався обмежити стосунки з Москвою спільною участю козацьких і московських військ у війні проти Польщі і саме в цій війні вбачав головний доказ свого служіння цареві. Коли в 1656 р. царський уряд уклав сепаратний мир із Річчю Посполитою, гетьман всупереч розпорядженням царя продовжив військові дії проти поляків, демонструючи своє розуміння Переяславської угоди як тимчасового військового союзу.
У 1658 р. новий гетьман Іван Виговський розірвав договір, укладений Богданом Хмельницьким і московським царем, повернувшись разом із Військом Запорозьким під юрисдикцію польського короля. Умови повернення були визначені під час переговорів під Гадячем восени 1658 р. і затверджені в урізаному вигляді польським сеймом у 1659 р. Автори договору, що отримав в історіографії назву Гадяцької унії, повернулися до перерваної Хмельниччиною традиції пошуку в рамках Речі Посполитої двох народів (польського і литовського) місця для третього партнера - Русі. Створення передбаченого Гадяцькою унією Великого князівства Руського було втіленням надій та сподівань княжо-шляхетської Русі початку XVII ст. Водночас прихід нової козацької доби вніс значні зміни в реалізацію цього задуму, народженого в стару епоху. Зміни стосувалися насамперед соціального наповнення проекту, адже правлячою групою в новому князівстві мав стати не князівсько-шляхетський, а старшинсько-шляхетський стан. Для козацької старшини Гадяч, що передбачав нобілітацію 100 козаків у кожному полку, відкривав можливість набуття шляхетських прав і привілеїв - мету, якої старшина намагалася досягти в тій чи тій формі впродовж першої половини століття.
Але Гадяцька унія не була реалізована. Польська сторона, цілком очевидно, не була готова до того, щоб допустити Русь, та ще й козацьку Русь, до статусу партнера і співправителя Речі Посполитої. Крім усього іншого Русь сповідувала православ'я і наполягала на збереженні його прав. Берестейська унія (1596 р.), що замислювалася як засіб подолання католицько-православного поділу в Речі Посполитій і яка потенційно могла сприяти збільшенню шансів на досягнення угоди на кшталт Гадяцької, насправді лише збільшила прірву між двома конфесіями і стала імпульсом до радикалізації православ'я, підштовхнувши його в бік Москви.
На тлі неможливості домогтися створення реальної козацької автономії в Речі Посполитій успіх, хоч і вкрай суперечливий, Переяслава - більш ніж столітнє існування Гетьманщини в рамках Російської імперії. Однак гіркий присмак невдачі, що чатувала щодо планів козаків на будівництво "спільного дому" в Речі Посполитій, зберігався в українських колах ще довгий час. Річ Посполиту продовжували розглядати як спільну батьківщину поляків, литовців і русинів і вважати, що два брати, поляки й литовці, зрадили третього брата - Русь - і привели Польщу до краху.
Попри її невдачу Гадяцька унія 1658 р. стала важливим етапом у розвитку козацького політичного мислення. Текст договору унії не тільки відобразив попередні пошуки української еліти, а й окреслив орієнтири її політичного мислення на тривалу перспективу. Невдача Гадяча, крім усього іншого, підштовхнула українські кола до пошуку свого нового місця в рамках державно-політичного устрою тогочасної Східної Європи та, відповідно, розроблення нового типу ідентичності, що містив би в собі і попередній історичний досвід, і нові обставини, в яких опинилася Русь. Шлях, намічений Гадячем, виявився глухим кутом у державно-політичному плані, але політичний досвід, набутий козацькою верхівкою в рамках державно-політичної моделі Речі Посполитої, ще довго залишався важливою базою для формування козацької ідентичності.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/306194.html.
Четвертий пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
Третій див Виклик сарматизму
Козацьке повстання Богдана Хмельницького та подальше створення козацької державності справили потужний вплив на формування української національної ідентичності. У тривалій історичній перспективі Хмельниччина стала початком процесу відходу від старої русинської парадигми, що шукала modus vivendi в рамках Речі Посполитої, а прийняття Війська Запорозького під протекторат Москви послугувало імпульсом для створення нової "малоросійської" ідентичності, яка на довгі десятиліття стала важливою складовою української самосвідомості.
У листі від 8 січня 1654 р. - у день Переяславської ради - до московського царя Олексія Михайловича, Богдан Хмельницький додав до царського титулу ще одну частину. Замість звичайного звернення "самодержець всієї Русі", гетьман назвав його самодержцем "всієї Великої і Малої Русі". Про те, що ініціатива запровадження нової складової царського титулу виходила з України і не була інспірована Москвою, свідчить заголовок перекладу листа в матеріалах Посольського наказу: "Список с листа беларуского письма, каков писал ко государю царю и великому князю Алексею Михайловичю всеа Русии Богдан Хмельницкой". У ньому опинилися поруч прикмети старої та нової епохи: старий царський титул, новий титул із поділом Русі на Велику і Малу та традиційні московські уявлення про руське населення Речі Посполитої як про "беларусцев", а про їхню мову як про "беларускую".
Реакція Москви на ініціативу козацького гетьмана була миттєвою - вже лютим 1654 р. датуються перші листи царя, де він називає себе самодержцем Великої і Малої Русі. Введення до царського титулу нової складової було важливим кроком у процесі самоідентифікації українців у термінах етнічних, релігійних і культурних. Сама ж ідея поділу Русі на Велику і Малу мала виразно релігійне походження.
Релігійно забарвлене "малоросійство" посідало важливе місце в обґрунтуванні московсько-українського союзу з боку козацької адміністрації. Під час проходження московського посольства територією України до Переяслава в кожному великому населеному пункті в церквах влаштовувалися урочисті служби на його честь. Фактично це була хода православ'я. У своїй промові під час Переяславської ради Богдан Хмельницький спершу пояснив причини повстання гоніннями на "церкву Божу", а потім протиставив турецькому султанові, кримському ханові та польському королеві московського царя - "единого благочестия греческого закона, единого исповедания". У цьому відношенні дорога до Переяславської угоди як московських політиків, так і козацьких, була второваною дорогою релігійно-політичних альянсів і союзів часів Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр., у яких роль релігійного чинника неможливо переоцінити.
Концепт "Малої Русі" був продуктом інтелектуальної творчості київського духовенства і лише певною мірою приймався адміністрацією гетьмана. Як можна судити з листів Богдана Хмельницького, його канцелярія і він сам легко переходили від однієї системи юридичних аргументів і сакральних образів до іншої, залежно від того, кому було адресовано чергового листа: цареві, королеві, султанові чи комусь іншому з європейських правителів. У реальній політиці Хмельницький вочевидь намагався обмежити стосунки з Москвою спільною участю козацьких і московських військ у війні проти Польщі і саме в цій війні вбачав головний доказ свого служіння цареві. Коли в 1656 р. царський уряд уклав сепаратний мир із Річчю Посполитою, гетьман всупереч розпорядженням царя продовжив військові дії проти поляків, демонструючи своє розуміння Переяславської угоди як тимчасового військового союзу.
У 1658 р. новий гетьман Іван Виговський розірвав договір, укладений Богданом Хмельницьким і московським царем, повернувшись разом із Військом Запорозьким під юрисдикцію польського короля. Умови повернення були визначені під час переговорів під Гадячем восени 1658 р. і затверджені в урізаному вигляді польським сеймом у 1659 р. Автори договору, що отримав в історіографії назву Гадяцької унії, повернулися до перерваної Хмельниччиною традиції пошуку в рамках Речі Посполитої двох народів (польського і литовського) місця для третього партнера - Русі. Створення передбаченого Гадяцькою унією Великого князівства Руського було втіленням надій та сподівань княжо-шляхетської Русі початку XVII ст. Водночас прихід нової козацької доби вніс значні зміни в реалізацію цього задуму, народженого в стару епоху. Зміни стосувалися насамперед соціального наповнення проекту, адже правлячою групою в новому князівстві мав стати не князівсько-шляхетський, а старшинсько-шляхетський стан. Для козацької старшини Гадяч, що передбачав нобілітацію 100 козаків у кожному полку, відкривав можливість набуття шляхетських прав і привілеїв - мету, якої старшина намагалася досягти в тій чи тій формі впродовж першої половини століття.
Але Гадяцька унія не була реалізована. Польська сторона, цілком очевидно, не була готова до того, щоб допустити Русь, та ще й козацьку Русь, до статусу партнера і співправителя Речі Посполитої. Крім усього іншого Русь сповідувала православ'я і наполягала на збереженні його прав. Берестейська унія (1596 р.), що замислювалася як засіб подолання католицько-православного поділу в Речі Посполитій і яка потенційно могла сприяти збільшенню шансів на досягнення угоди на кшталт Гадяцької, насправді лише збільшила прірву між двома конфесіями і стала імпульсом до радикалізації православ'я, підштовхнувши його в бік Москви.
На тлі неможливості домогтися створення реальної козацької автономії в Речі Посполитій успіх, хоч і вкрай суперечливий, Переяслава - більш ніж столітнє існування Гетьманщини в рамках Російської імперії. Однак гіркий присмак невдачі, що чатувала щодо планів козаків на будівництво "спільного дому" в Речі Посполитій, зберігався в українських колах ще довгий час. Річ Посполиту продовжували розглядати як спільну батьківщину поляків, литовців і русинів і вважати, що два брати, поляки й литовці, зрадили третього брата - Русь - і привели Польщу до краху.
Попри її невдачу Гадяцька унія 1658 р. стала важливим етапом у розвитку козацького політичного мислення. Текст договору унії не тільки відобразив попередні пошуки української еліти, а й окреслив орієнтири її політичного мислення на тривалу перспективу. Невдача Гадяча, крім усього іншого, підштовхнула українські кола до пошуку свого нового місця в рамках державно-політичного устрою тогочасної Східної Європи та, відповідно, розроблення нового типу ідентичності, що містив би в собі і попередній історичний досвід, і нові обставини, в яких опинилася Русь. Шлях, намічений Гадячем, виявився глухим кутом у державно-політичному плані, але політичний досвід, набутий козацькою верхівкою в рамках державно-політичної моделі Речі Посполитої, ще довго залишався важливою базою для формування козацької ідентичності.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/306194.html.