Козацька Русь
Этот пост можно прочитать на русском языке
Другий пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
У Західній Європі ще у 80-х роках ХVI ст. національна і релігійна приналежність козацтва залишалася невизначеною і дуже неясною - одні автори вважали їх християнами, інші мусульманами. Ця невизначеність пояснювалася, зокрема, строкатим етнічним, релігійним і соціальним складом козаків тієї епохи. Серед них були люди, які сповідували найрізноманітніші релігії: іслам, католицизм, протестантство різних течій. Однак основну масу козацтва, як свідчать джерела тих часів, становили православні, чимала частина яких належала до активних у суспільному та релігійному житті верств суспільства: шляхти, боярства та міщанства. Оскільки релігійна ідентичність у Речі Посполитій на той час іще не була актуалізована і не була мобілізуючим чинником, то й релігійна та національна орієнтація козацтва також не була достатньо чіткою.
Перша "національна" концепція Русі, або "народу руського", що почала вироблятися українськими інтелектуалами з кінця XVI ст. під впливом хвилі Реформації, що йшла із Заходу, за своєю суттю була "князівською". Вона спиралася на традиції великокнязівського Києва і мала яскраво виражені етнорелігійні риси - етнічний елемент був тісно, майже нерозривно пов'язаний з релігійним. Як народ, так і православна церква не тільки самими членами суспільства, а й іноземцями називалися "руськими". А тому немає нічого дивного, що за таких умов ця князівська "традиція" трактування козацтва відмовляла йому не лише в чіткій релігійній, а й у національній приналежності.
Найяскравіше цей підхід проявився в поемі Симона Пекаліда "Про Острозьку війну під П'яткою проти низових". У ній рід князів Острозьких представлений у всьому блиску цієї київської традиції, виступає представником і втіленням православ'я. Серед предків князів Острозьких Пекалід згадує міфічних і реальних князів: Pyca, Кия, Рюрика, Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира, Ярослава і Романа, а Данила Галицького називає князем Острозьким і коронованим королем. Навпаки, козацьке військо не має в поемі чітких національних, релігійних, культурних та історичних рис.
Активне включення козацтва в суспільно-політичне життя українських земель після Берестейської церковної унії 1596 р. і виступ його на одній зі сторін конфесійного конфлікту (де-юре ліквідованої православної церкви) змінило ставлення сучасників до козаків. Нова ситуація, вимагала осмислення нової ролі козацтва і пояснення її як поділеному на два конфліктуючі табори "народу руському", так і королівській владі та польсько-литовській еліті, що активно впливала на розвиток релігійного конфлікту на Русі.
Можливо першими, хто пов'язав козаків із православ'ям, були уніати, які затаврували православних як "наливайок". Застосування цього терміну ґрунтувалося на окремих випадках використання загонів Северина Наливайка князем Костянтином Острозьким у боротьбі проти його уніатських опонентів. В умовах кінця ХVI - початку ХVII ст. представлення православних як "наливайківців" було більшою мірою спробою їхньої дискредитації, аніж вказівкою на реальний союз православної церкви та козацтва. Проте з плином часу цей термін почав дедалі більше відображати такий реальний зв'язок.
Місія легітимації козацтва в суспільстві та релігійному житті лягла на плечі нової православної ієрархії, затвердженої під захистом козацьких шабель восени 1620 р., і близького до Запоріжжя київського духовенства. Інтелектуали київської православної еліти 20-х років ХVII ст. створили низку літературних творів, присвячених козацьким гетьманам. Такий перехід (від творів, присвячених князям, до творів на честь гетьманів) був важливим з точки зору зміни політичного мислення - зміна тону творів свідчила про зміну соціальної орієнтації цієї еліти.
Якщо в знаменитому "Треносі", що побачив світ 1610 року, Мелетій Смотрицький проливав сльози за князівськими родами, що відійшли від православ'я "без ліку, яких поодинці рахувати було б справою довгою", то автори 1620-х років вихваляють і наділяють історичною легітимністю нову "красу" церкви - запорізьке козацтво. При цьому київські автори того часу не тільки слідували політичній кон'юнктурі та міняли одного покровителя на іншого, а й певною мірою усвідомлювали, що на їхніх очах завершувався процес переходу важелів влади в Подніпров'ї від князів до гетьманів і очолюваного ними козацтва. Автор Густинського літопису прямо говорить про закінчення княжого періоду в історії Русі: "од міжусобних воєн зіло озлоблені й умалені ми стали; а там і князі у нас перевелися".
Княжо-шляхетська модель Русі, як і аналогічні моделі інших європейських націй тієї епохи, крім релігійного відтінку, мала і яскраво виражений становий характер. Вона базувалася на відродженій острозькими та київськими інтелектуалами традиції великокняжого Києва та на православній інтерпретації Люблінської унії 1569 р., згідно з якою король гарантував князям і шляхті руських земель недоторканність "руської" релігії. Таким чином, згідно з цією концепцією, історична традиція, що йшла від стародавнього Києва, і легалістська традиція, що бере свій початок від Люблінської унії, гарантували права винятково княжо-шляхетської Русі. Інші стани, зі шляхетського погляду, не були частиною "народу руського" або, в цьому контексті, частиною Русі, а відтак і козаки не мали права ані бути його представниками, ані захищати його інтереси, зокрема й релігійні, перед королівською владою.
Єдиним способом узаконити роль, взяту на себе козацтвом у 1620 р., була зміна станових рамок старої національної моделі. Одну з перших спроб представити козаків частиною традиційної Русі й поширити на них права "старої" князівсько-шляхетської нації знаходимо в "Протестації", укладеній у 1621 р. вищим православним духовенством. Відповідаючи на звинувачення в державній зраді та підбурюванні козаків до заколоту, її автори представили козаків як самостійну й повноправну частину "народу руського".
Досягнуто це було кількома шляхами. По-перше, козаків представляли як продовжувачів справи великих київських князів; по-друге, їх визначали як народ християнський, який не потребує закликів священнослужителів для захисту православної віри; по-третє, козаків називали "людьми лицарськими", що вказувало на їхнє моральне право бути частиною княжо-шляхетської Русі.
Ідеї, що де-факто видозмінювали стару модель руської нації, були невдовзі сформульовані у віршованій формі. Одна з літературних пам'яток тієї доби - "Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного", написана ректором київської братської школи Касіяном Саковичем і видана в Києві 1622 р., оспівує козаків та їхнього гетьмана. Цим вони кардинально відрізняються від ставлення до козацтва з боку авторів острозького гуртка кінця ХVI століття. "Вірші" Саковича різко поривають із поглядами Пекаліда, який чітко розрізняв княжу православну Русь і безрідне та нерелігійне козацтво. "Вірші" так само, як і "Протестація" православних ієрархів 1621 р., представляють козаків як спадкоємців давньокиївських часів.
Племя то єст зъ насѣня оного Іафета,
Который зъ Симом покрыл отчіє секрета.
За Олекга, росского монархи, плывали
Въ чолнах по мору и на Царъград штурмовали.
Их то продки зъ росским ся монархою крестили
Владимером, и въ вѣрѣ той статечне жили.
При которой и они такъ стоять статечне,
Же за ню умирати готови конечне.
Бывали межи войском тым князѣ и паны,
C которых выходили добрыи гетманы.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/305342.html.
Другий пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
У Західній Європі ще у 80-х роках ХVI ст. національна і релігійна приналежність козацтва залишалася невизначеною і дуже неясною - одні автори вважали їх християнами, інші мусульманами. Ця невизначеність пояснювалася, зокрема, строкатим етнічним, релігійним і соціальним складом козаків тієї епохи. Серед них були люди, які сповідували найрізноманітніші релігії: іслам, католицизм, протестантство різних течій. Однак основну масу козацтва, як свідчать джерела тих часів, становили православні, чимала частина яких належала до активних у суспільному та релігійному житті верств суспільства: шляхти, боярства та міщанства. Оскільки релігійна ідентичність у Речі Посполитій на той час іще не була актуалізована і не була мобілізуючим чинником, то й релігійна та національна орієнтація козацтва також не була достатньо чіткою.
Перша "національна" концепція Русі, або "народу руського", що почала вироблятися українськими інтелектуалами з кінця XVI ст. під впливом хвилі Реформації, що йшла із Заходу, за своєю суттю була "князівською". Вона спиралася на традиції великокнязівського Києва і мала яскраво виражені етнорелігійні риси - етнічний елемент був тісно, майже нерозривно пов'язаний з релігійним. Як народ, так і православна церква не тільки самими членами суспільства, а й іноземцями називалися "руськими". А тому немає нічого дивного, що за таких умов ця князівська "традиція" трактування козацтва відмовляла йому не лише в чіткій релігійній, а й у національній приналежності.
Найяскравіше цей підхід проявився в поемі Симона Пекаліда "Про Острозьку війну під П'яткою проти низових". У ній рід князів Острозьких представлений у всьому блиску цієї київської традиції, виступає представником і втіленням православ'я. Серед предків князів Острозьких Пекалід згадує міфічних і реальних князів: Pyca, Кия, Рюрика, Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира, Ярослава і Романа, а Данила Галицького називає князем Острозьким і коронованим королем. Навпаки, козацьке військо не має в поемі чітких національних, релігійних, культурних та історичних рис.
Активне включення козацтва в суспільно-політичне життя українських земель після Берестейської церковної унії 1596 р. і виступ його на одній зі сторін конфесійного конфлікту (де-юре ліквідованої православної церкви) змінило ставлення сучасників до козаків. Нова ситуація, вимагала осмислення нової ролі козацтва і пояснення її як поділеному на два конфліктуючі табори "народу руському", так і королівській владі та польсько-литовській еліті, що активно впливала на розвиток релігійного конфлікту на Русі.
Можливо першими, хто пов'язав козаків із православ'ям, були уніати, які затаврували православних як "наливайок". Застосування цього терміну ґрунтувалося на окремих випадках використання загонів Северина Наливайка князем Костянтином Острозьким у боротьбі проти його уніатських опонентів. В умовах кінця ХVI - початку ХVII ст. представлення православних як "наливайківців" було більшою мірою спробою їхньої дискредитації, аніж вказівкою на реальний союз православної церкви та козацтва. Проте з плином часу цей термін почав дедалі більше відображати такий реальний зв'язок.
Місія легітимації козацтва в суспільстві та релігійному житті лягла на плечі нової православної ієрархії, затвердженої під захистом козацьких шабель восени 1620 р., і близького до Запоріжжя київського духовенства. Інтелектуали київської православної еліти 20-х років ХVII ст. створили низку літературних творів, присвячених козацьким гетьманам. Такий перехід (від творів, присвячених князям, до творів на честь гетьманів) був важливим з точки зору зміни політичного мислення - зміна тону творів свідчила про зміну соціальної орієнтації цієї еліти.
Якщо в знаменитому "Треносі", що побачив світ 1610 року, Мелетій Смотрицький проливав сльози за князівськими родами, що відійшли від православ'я "без ліку, яких поодинці рахувати було б справою довгою", то автори 1620-х років вихваляють і наділяють історичною легітимністю нову "красу" церкви - запорізьке козацтво. При цьому київські автори того часу не тільки слідували політичній кон'юнктурі та міняли одного покровителя на іншого, а й певною мірою усвідомлювали, що на їхніх очах завершувався процес переходу важелів влади в Подніпров'ї від князів до гетьманів і очолюваного ними козацтва. Автор Густинського літопису прямо говорить про закінчення княжого періоду в історії Русі: "од міжусобних воєн зіло озлоблені й умалені ми стали; а там і князі у нас перевелися".
Княжо-шляхетська модель Русі, як і аналогічні моделі інших європейських націй тієї епохи, крім релігійного відтінку, мала і яскраво виражений становий характер. Вона базувалася на відродженій острозькими та київськими інтелектуалами традиції великокняжого Києва та на православній інтерпретації Люблінської унії 1569 р., згідно з якою король гарантував князям і шляхті руських земель недоторканність "руської" релігії. Таким чином, згідно з цією концепцією, історична традиція, що йшла від стародавнього Києва, і легалістська традиція, що бере свій початок від Люблінської унії, гарантували права винятково княжо-шляхетської Русі. Інші стани, зі шляхетського погляду, не були частиною "народу руського" або, в цьому контексті, частиною Русі, а відтак і козаки не мали права ані бути його представниками, ані захищати його інтереси, зокрема й релігійні, перед королівською владою.
Єдиним способом узаконити роль, взяту на себе козацтвом у 1620 р., була зміна станових рамок старої національної моделі. Одну з перших спроб представити козаків частиною традиційної Русі й поширити на них права "старої" князівсько-шляхетської нації знаходимо в "Протестації", укладеній у 1621 р. вищим православним духовенством. Відповідаючи на звинувачення в державній зраді та підбурюванні козаків до заколоту, її автори представили козаків як самостійну й повноправну частину "народу руського".
Досягнуто це було кількома шляхами. По-перше, козаків представляли як продовжувачів справи великих київських князів; по-друге, їх визначали як народ християнський, який не потребує закликів священнослужителів для захисту православної віри; по-третє, козаків називали "людьми лицарськими", що вказувало на їхнє моральне право бути частиною княжо-шляхетської Русі.
Ідеї, що де-факто видозмінювали стару модель руської нації, були невдовзі сформульовані у віршованій формі. Одна з літературних пам'яток тієї доби - "Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного", написана ректором київської братської школи Касіяном Саковичем і видана в Києві 1622 р., оспівує козаків та їхнього гетьмана. Цим вони кардинально відрізняються від ставлення до козацтва з боку авторів острозького гуртка кінця ХVI століття. "Вірші" Саковича різко поривають із поглядами Пекаліда, який чітко розрізняв княжу православну Русь і безрідне та нерелігійне козацтво. "Вірші" так само, як і "Протестація" православних ієрархів 1621 р., представляють козаків як спадкоємців давньокиївських часів.
Племя то єст зъ насѣня оного Іафета,
Который зъ Симом покрыл отчіє секрета.
За Олекга, росского монархи, плывали
Въ чолнах по мору и на Царъград штурмовали.
Их то продки зъ росским ся монархою крестили
Владимером, и въ вѣрѣ той статечне жили.
При которой и они такъ стоять статечне,
Же за ню умирати готови конечне.
Бывали межи войском тым князѣ и паны,
C которых выходили добрыи гетманы.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/305342.html.