Становлення народу руського (частина І)
Шостий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Перейти к русскоязычному варианту поста
В оригіналі назва цього розділу - "The making of the Ruthenian nation". У формальному перекладі - "Становлення русинської нації". Але варіант перекладу, що винесений у заголовок посту, мені видається більш вдалим.
∗ ∗ ∗
Вісім десятиліть між Люблінською унією (1569) і початком повстання Хмельницького (1648) стало періодом, у якому відбувалося формування нового типу ідентичності, який мав важливий вплив на подальший розвиток подій.
Православ'я, яке було релігією більшості у Великому князівстві, після Люблінської унії стало релігією меншості в Речі Посполитій. Поширення Реформації та загальна конфесіоналізація релігійного життя змусили його конкурувати на відкритому ринку релігійних ідей, де воно було явно у невигідному становищі. За незначної підтримки з боку Константинополя, не маючи навчальних закладів і дисциплінованого духовенства, православна церква втрачала свою еліту на користь як протестантизму, так і католицизму, що змусило православних ієрархів зрештою погодитися на унію з Римом (Берестейська унія 1596 р.).
Унія досягла певного прогресу на білоруських землях, тоді як в Україні православ'я залишалося релігією більшості серед еліт, основою влади двох православних єпископів, які відмовилися приєднатися до унії, та її головного шляхетського захисника, князя Острозького. Ще одним фактором були запорізькі козаки, чия підтримка мала вирішальне значення для появи нової православної митрополії у 1620 році. А саме головне - унія спровокувала релігійну полеміку в Україні та Білорусі.
Рух на схід
Люблінська унія (1569) змусила політичні еліти як у Руському воєводстві, так і поза його межами, переосмислити свою ідентичність (особливо у воєводстві) щодо нових руських володінь Королівства Польського, а також руських земель Великого князівства. У 1573 році майбутній католицький архієпископ Львова Ян Димитрій Соліковський писав: "у спільному королівстві сидять поляк, литвин, прус, русин, мазур, мазур, жмудин, підляшанин, волинянин і киянин". В цей час назва "русин" все ще залишалася переважно за мешканцями Руського воєводства (Галичини). Незабаром вона пошириться на інші території Русі, зокрема на Волинь і Київщину. В авангарді змін були ті, хто мав справу з такими особливостями руського суспільства, як релігія та звичаї, що перетинали регіональні кордони.
Приблизно в цей же час польський єзуїт Петро Скарга агітуючи за унію адресував свої аргументи "руським народам". Він ніколи не пояснював, що він мав на увазі під цим терміном, але вочевидь він міг вважати мешканців ВКЛ та воєводств Русі, Волині, Брацлава та Києва окремими руськими народами. В будь якому разі очевидно, що "руські народи" Скарги населяли територію, значно більшу за Руське воєводство, і що московити до них не входили. Таким чином, з одного боку, руське населення Речі Посполитої розглядалося як конгломерат різних народів (на відміну від русинів і волинян у Соліковського). З іншого боку, вони розглядалися як складові частини руського етносу, що сповідують одну релігію - реальність, відображена в тому, що Скарґа у своїй книзі також вживає термін "руський народ" (в однині).
Повернення династії
Центром влади у руських землях стало волинське місто Остріг, резиденція сина князя Костянтина (Василя) Острозького, який встановив повний контроль над рідною Волинню та прилеглою Київською землею. У 1580-81 роках він заснував проект з видання першої слов'янської Біблії. Літератори, що працювали над нею, розглядали свого патрона не лише як волинського магната, а й як спадкоємця київських Рюриковичів та законного правителя Русі. Якщо його славетного батька, героя Орші (1514), великого гетьмана Великого князівства Литовського князя Костянтина Івановича Острозького, прославляли за заслуги перед своїм сюзереном, польським королем і великим князем литовським Сигізмундом І, то сина - як захисника православної церкви, а отже, продовжувача справи імператора Костянтина та київських князів Володимира і Ярослава.
Некоронований король Русі тепер поставав як законний спадкоємець і нащадок святого Володимира. "Сини Східної Церкви, які належать до руського народу", до яких Острозький насамперед звертався у своїй Біблії, тепер отримали законну династію, яка була готова захищати свою Церкву, а отже, і свій народ. Острозький волею-неволею ставав лідером спільноти нового типу, яка, на відміну від своїх реальних чи уявних предків і родичів Рюриковичів, визначалася не межами князівської влади, а межами етнічної, мовної, культурної та релігійної приналежності.
Будучи найвпливовішою людиною в Руській землі та православному світі, можливим кандидатом на польський престол, князь Костянтин Острозький мислив з великим розмахом. В часи, коли Кальвін був зайнятий перетворенням Женеви на протестантський Рим, він перетворив свій Остріг на православну Женеву, заснувавши школу, друкарню і навіть виношував план перенесення резиденції Константинопольського патріарха до Острога.
Церковна унія
Церковна унія, що задумувалась як засіб об'єднання держави, виявилася джерелом соціального розбрату і релігійних конфліктів. Більшість духовенства та мирян (але не ієрархія) виступили проти унії. Полеміка, що вибухнула навколо неї, засвідчила, що Русь справді вступила в епоху Реформації. Релігійні трактати того часу (як прихильників так і противників унії) надають унікальну інформацію про стан і розвиток руської групової ідентичності. Стає зрозуміло, що поняття православ'я і руської етнічної приналежності тісно пов'язані між собою, є поняттями фактично тотожними.
Інтереси Русі стали козирем у полеміці, що розгорнулася після Берестейської унії. Сторони, що сперечалися, виправдовували свою позицію і дії тим, що вони просувають інтереси руського народу (naród ruski), який вони чітко відрізняли від польського народу (naród polski) на основі його релігії, культури і мови. Дебати щодо унії також сприяли зміцненню існуючого кордону між Руссю Речі Посполитою і Московією та їхніми версіями православ'я. Хоч і слабо виражена, але існуюча тенденція православних літераторів Речі Посполитої визначати себе як частину великої Русі (яка включала і Московію) зникла остаточно. Відродження поняття "Мала Русь" замінило собою межу між руським населенням Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Водночас, якщо в релігійній сфері православні русини потребували окремого терміну, щоб відрізнити себе від русі Московії, то у світському дискурсі такий термін був не потрібен - етнонім русин (руський) протиставлявся політичній назві "московит"; це були два окремих народи.
Православний постулат прямо стверджував, що кожен, хто відмовився від православ'я, перестає бути русином. Чи не першим русинським інтелектуалом, який спробував розірвати замкнене коло етноконфесійної ідентичності та зв'язок між руською етнічністю та руською релігією, був Мелетій Смотрицький. Він писав: "Хто змінює свою віру, той не відразу вироджується і від своєї крові, хто з руської нації стає римської віри, той не стає відразу іспанцем чи італійцем за походженням, а залишається, як і раніше, шляхетним русином. Бо не віра робить русина русином, поляка поляком, а литовця литовцем, а руська, польська і литовська кров та народження". Але він випередив свій час: у конфесіоналізованому руському суспільстві початку XVII століття модель моноконфесійної нації була більш прийнятною, ніж багатоконфесійна модель.
Продолженння див. https://y-kulyk.livejournal.com/284694.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Перейти к русскоязычному варианту поста
В оригіналі назва цього розділу - "The making of the Ruthenian nation". У формальному перекладі - "Становлення русинської нації". Але варіант перекладу, що винесений у заголовок посту, мені видається більш вдалим.
∗ ∗ ∗
Вісім десятиліть між Люблінською унією (1569) і початком повстання Хмельницького (1648) стало періодом, у якому відбувалося формування нового типу ідентичності, який мав важливий вплив на подальший розвиток подій.
Православ'я, яке було релігією більшості у Великому князівстві, після Люблінської унії стало релігією меншості в Речі Посполитій. Поширення Реформації та загальна конфесіоналізація релігійного життя змусили його конкурувати на відкритому ринку релігійних ідей, де воно було явно у невигідному становищі. За незначної підтримки з боку Константинополя, не маючи навчальних закладів і дисциплінованого духовенства, православна церква втрачала свою еліту на користь як протестантизму, так і католицизму, що змусило православних ієрархів зрештою погодитися на унію з Римом (Берестейська унія 1596 р.).
Унія досягла певного прогресу на білоруських землях, тоді як в Україні православ'я залишалося релігією більшості серед еліт, основою влади двох православних єпископів, які відмовилися приєднатися до унії, та її головного шляхетського захисника, князя Острозького. Ще одним фактором були запорізькі козаки, чия підтримка мала вирішальне значення для появи нової православної митрополії у 1620 році. А саме головне - унія спровокувала релігійну полеміку в Україні та Білорусі.
Рух на схід
Люблінська унія (1569) змусила політичні еліти як у Руському воєводстві, так і поза його межами, переосмислити свою ідентичність (особливо у воєводстві) щодо нових руських володінь Королівства Польського, а також руських земель Великого князівства. У 1573 році майбутній католицький архієпископ Львова Ян Димитрій Соліковський писав: "у спільному королівстві сидять поляк, литвин, прус, русин, мазур, мазур, жмудин, підляшанин, волинянин і киянин". В цей час назва "русин" все ще залишалася переважно за мешканцями Руського воєводства (Галичини). Незабаром вона пошириться на інші території Русі, зокрема на Волинь і Київщину. В авангарді змін були ті, хто мав справу з такими особливостями руського суспільства, як релігія та звичаї, що перетинали регіональні кордони.
Приблизно в цей же час польський єзуїт Петро Скарга агітуючи за унію адресував свої аргументи "руським народам". Він ніколи не пояснював, що він мав на увазі під цим терміном, але вочевидь він міг вважати мешканців ВКЛ та воєводств Русі, Волині, Брацлава та Києва окремими руськими народами. В будь якому разі очевидно, що "руські народи" Скарги населяли територію, значно більшу за Руське воєводство, і що московити до них не входили. Таким чином, з одного боку, руське населення Речі Посполитої розглядалося як конгломерат різних народів (на відміну від русинів і волинян у Соліковського). З іншого боку, вони розглядалися як складові частини руського етносу, що сповідують одну релігію - реальність, відображена в тому, що Скарґа у своїй книзі також вживає термін "руський народ" (в однині).
Повернення династії
Центром влади у руських землях стало волинське місто Остріг, резиденція сина князя Костянтина (Василя) Острозького, який встановив повний контроль над рідною Волинню та прилеглою Київською землею. У 1580-81 роках він заснував проект з видання першої слов'янської Біблії. Літератори, що працювали над нею, розглядали свого патрона не лише як волинського магната, а й як спадкоємця київських Рюриковичів та законного правителя Русі. Якщо його славетного батька, героя Орші (1514), великого гетьмана Великого князівства Литовського князя Костянтина Івановича Острозького, прославляли за заслуги перед своїм сюзереном, польським королем і великим князем литовським Сигізмундом І, то сина - як захисника православної церкви, а отже, продовжувача справи імператора Костянтина та київських князів Володимира і Ярослава.
Некоронований король Русі тепер поставав як законний спадкоємець і нащадок святого Володимира. "Сини Східної Церкви, які належать до руського народу", до яких Острозький насамперед звертався у своїй Біблії, тепер отримали законну династію, яка була готова захищати свою Церкву, а отже, і свій народ. Острозький волею-неволею ставав лідером спільноти нового типу, яка, на відміну від своїх реальних чи уявних предків і родичів Рюриковичів, визначалася не межами князівської влади, а межами етнічної, мовної, культурної та релігійної приналежності.
Будучи найвпливовішою людиною в Руській землі та православному світі, можливим кандидатом на польський престол, князь Костянтин Острозький мислив з великим розмахом. В часи, коли Кальвін був зайнятий перетворенням Женеви на протестантський Рим, він перетворив свій Остріг на православну Женеву, заснувавши школу, друкарню і навіть виношував план перенесення резиденції Константинопольського патріарха до Острога.
Церковна унія
Церковна унія, що задумувалась як засіб об'єднання держави, виявилася джерелом соціального розбрату і релігійних конфліктів. Більшість духовенства та мирян (але не ієрархія) виступили проти унії. Полеміка, що вибухнула навколо неї, засвідчила, що Русь справді вступила в епоху Реформації. Релігійні трактати того часу (як прихильників так і противників унії) надають унікальну інформацію про стан і розвиток руської групової ідентичності. Стає зрозуміло, що поняття православ'я і руської етнічної приналежності тісно пов'язані між собою, є поняттями фактично тотожними.
Інтереси Русі стали козирем у полеміці, що розгорнулася після Берестейської унії. Сторони, що сперечалися, виправдовували свою позицію і дії тим, що вони просувають інтереси руського народу (naród ruski), який вони чітко відрізняли від польського народу (naród polski) на основі його релігії, культури і мови. Дебати щодо унії також сприяли зміцненню існуючого кордону між Руссю Речі Посполитою і Московією та їхніми версіями православ'я. Хоч і слабо виражена, але існуюча тенденція православних літераторів Речі Посполитої визначати себе як частину великої Русі (яка включала і Московію) зникла остаточно. Відродження поняття "Мала Русь" замінило собою межу між руським населенням Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Водночас, якщо в релігійній сфері православні русини потребували окремого терміну, щоб відрізнити себе від русі Московії, то у світському дискурсі такий термін був не потрібен - етнонім русин (руський) протиставлявся політичній назві "московит"; це були два окремих народи.
Православний постулат прямо стверджував, що кожен, хто відмовився від православ'я, перестає бути русином. Чи не першим русинським інтелектуалом, який спробував розірвати замкнене коло етноконфесійної ідентичності та зв'язок між руською етнічністю та руською релігією, був Мелетій Смотрицький. Він писав: "Хто змінює свою віру, той не відразу вироджується і від своєї крові, хто з руської нації стає римської віри, той не стає відразу іспанцем чи італійцем за походженням, а залишається, як і раніше, шляхетним русином. Бо не віра робить русина русином, поляка поляком, а литовця литовцем, а руська, польська і литовська кров та народження". Але він випередив свій час: у конфесіоналізованому руському суспільстві початку XVII століття модель моноконфесійної нації була більш прийнятною, ніж багатоконфесійна модель.
Продолженння див. https://y-kulyk.livejournal.com/284694.html.