Становлення народу руського (частина ІІ)
Сьомий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Шляхетська Русь
Публічний дискурс щодо концепції руської нації, що виник після Берестейської унії, включав в себе дебати не лише між різними релігійними групами, але й різними соціальними верствами.
Князівська концепція Русі, заснована на генеалогічних аргументах, за іронією долі досягла своєї кульмінації коли наймогутніший руський князівський рід Острозьких практично вимер, а інші втратили більшу частину своєї колишньої могутності і стали майже несуттєвими для подальшого розвитку Русі. Поки князі продовжували шукати свої корені в київських часах, руська шляхта конструювала власну модель руської ідентичності, що ґрунтувалася на Люблінській унії, яка урівняла її з князями та польською шляхтою. Вона називала себе частиною шляхетського народу: як і в польській мові, цей термін означав не народ, а походження. Проголошуючи себе "руським шляхетським народом" вона маніфестувала свою приналежність до руської шляхетської спільноти. Це поняття паралельно з поняттям польського шляхетського народу стало ключовим у релігійних дебатах, оскільки православна шляхта сприймала просування унії та утиски Православної Церкви як зазіхання на свої станові права, гарантовані умовами Люблінської унії та указами польських королів. Стверджувалося, що за умовами унії руська нація (народ) була приєднана до польської як "рівна до рівної і вільна до вільної".
Чи не найважливішим результатом релігійних дебатів, спровокованих відновленням православної ієрархії у 1620 році, стало формулювання концепції руської нації не лише як окремого суб'єкта, але й як рівноправного партнера польського та литовського народів. І хоча ця концепція явно була продуктом шляхетського мислення, православні автори поширювали її на майже весь спектр руського суспільства - духовенство, міщан та козаків, за виключенням селян.
Нація "руського віросповідання"
Дебати навколо висвячення новий православної ієрархії Патріархом Феофаном у 1620 році свідчать про протиріччя, що існували в руському суспільстві. Руські вельможі підтримували концепцію, що обмежує русинську націю шляхетським і князівським статусом. Натомість церковна ієрархія підтримувала ширше тлумачення нації, яке охоплює як шляхетські, так і нешляхетські верстви. Оскільки православна церква традиційно асоціювалася з Руссю і руською нацією, межі руської релігійної та етнонаціональної спільнот були майже ідентичними до середини XVII століття.
Уніатська шляхта оскаржувала право православних ієрархів представляти всю руську націю, православні ієрархи залучали до лав руської нації своїх нових захисників - запорозьких козаків. Враховуючи домінуючий русинський дискурс того часу, довести, що козаки були православними, було рівнозначно довести, що вони були русинами, і навпаки. З цією метою необхідно було включити козаків в історичний гранд-наратив руської нації - наратив, який починався з Олега, завойовника Візантії, та Володимира, хрестителя Русі. Новим елементом тут було те, що "стара Русь" наступників Володимира була представлена не князями, а козаками низького походження.
"Пристосована нація"
Козацьке втручання в церковні справи протягом 1620-х років не лише відсунуло на периферію шляхту - традиційного покровителя церкви, але й принесло крайній дискомфорт тим, хто найбільше вигравав від втручання козаків у релігійні справи - ієрархам і духовенству православної церкви. Козацтво виявилося дуже агресивним елементом, готовим вдатися до насильства не лише проти зовнішніх ворогів церкви, але й проти уявних ворогів усередині неї. Зокрема, козацька ворожість перешкодила скликанню православно-уніатського собору, який мав примирити "Русь з Руссю".
З обранням митрополитом Петра Могили - архімандрита Києво-Печерської лаври і сина покійного господаря Молдавії, який мав добрі зв'язки не лише з руськими князями і боярством, але й з провідними аристократичними родинами Польщі - Русь і руська нація отримала нового лідера. Тепер, озброєні новою легітимністю, наданою офіційним призначенням, Могила і шляхетська фракція в церкві були готові взяти реванш.
Позитивно до обрання нового митрополита віднісся і королівський уряд, який намагався здобути лояльність усієї руської православної спільноти (не в останню чергу козацтва). В його очах русинський аристократ на чолі головної установи русинської нації міг забезпечити "пристосування" її до інтересів держави, припинити конфлікт зі значною частиною шляхти у східних воєводствах Речі Посполитої.
Князь Острозький відвернув церковну унію, а козацтво твердо стояло проти католицтва. Завданням Могили стало попередити освітній та культурний занепад православної Русі перед католицькою Польщею та уніатською Руссю. Будучи перш за все відданим православним християнином, митрополит був високоосвіченою людиною, знайомою з багатьма культурними світами. Він серйозно ставився до підвищення освітнього рівня своєї церкви, перетворив братську школу на видатний навчальний заклад, спонсорував видання релігійної літератури, зібрав штат першокласних учених і зробив руське православ'я інтелектуально привабливою конфесією.
Розуміння руської ідентичності
Релігійні дебати навколо Берестейської унії допомогли сформувати характеристики руської ідентичності. Безпрецедентна кількість нових учасників дискусії була результатом зростання освітнього рівня суспільства в цілому та появи друкованих видань як повсякденного явища. Наслідком стало створення національного дискурсу, який постулював інтереси "руського народу" як найвищу спільну цінність. Географічні межі цього народу збігалися з межами розселення русинів у Речі Посполитій та канонічною юрисдикцією Київської митрополії. Ранньомодерна національна ідентичність витіснила домінуючу раніше локальну лояльність, обмежену межами міст, воєводств та внутрішнім кордоном між Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Політичний переворот, спричинений церковною унією, консолідував еліти, змушуючи їх грати на одному руському полі, пов'язав Львів, Остріг, Вільнюс і Київ як головні центри спільного культурного простору. Цей же процес охопив різноманітні соціальні верстви, сприяючи поширенню ранньомодерної ідентичності, заснованої на нації як мовній та культурній одиниці.
Ранньомодерна русинська нація та ідентичність формувалися переважно в опозиції до Польщі. Мовні та культурні відмінності між двома ранньомодерними націями підкреслювалися релігійним поділом, який поглиблювався подіями Реформації та боротьбою за церковну унію. Берестейська унія мала подолати цей розрив, але більшість руських еліт (особливо на українських землях) об'єднали зусилля на захист порушених прав "руського народу грецької віри". Тим не менш завдяки приналежності руської шляхти до правлячого класу Речі Посполитої тенденція відчуження не зайшла надто далеко. Руська (русинська) ідентичність мирно співіснувала з концепцією лояльності до короля і держави.
Як руська ідентичність Речі Посполитої, так і ідентичність московських еліт, що формувалася, використовували одну й ту ж руську лінгвістичну номенклатуру для визначення себе, так чи інакше спиралися на інтелектуальну, політичну та культурну спадщину Київської доби. Обидві були тісно пов'язані з православною релігійною традицією та церковною структурою. Водночас вони були дуже різними за походженням та структурою, мали різний підхід до релігії та політичного лоялізму.
Якщо Московська Русь уявляла себе насамперед у межах Московської держави, була схильна ігнорувати культурні відмінності всередині царства, то ідентичність Польсько-Литовської Русі формувалася не лише східним кордоном Речі Посполитої, але й мовним, культурним та релігійним кордоном між русинами, з одного боку, та поляками і литовцями, з іншого.
"Московско-русcкая" ідентичність мала в основі ідею лояльності до царя. Для всіх шляхетних громадян Речі Посполитої, в тому числі й русинів, поняття вірності вітчизні ( patria) переважало поняття вірності королю. Лейтмотивом публічних дебатів, які формували руську ідентичність, була не лояльність до правителя (як у Московії), а права окремих інституцій, станів і народів. В останньому контексті східнохристиянська церква - спільний будівельний блок ідентичності в Московії та на польсько-литовських землях - розглядалася не як єдина істинна релігійна конфесія, а як одна з багатьох, що мають право на існування в Речі Посполитій. Нарешті, дискурси, що формували московську та руську ідентичності, глибоко відрізнялися за походженням: перший продукувався при дворі царя та митрополита, тоді як другий формувався широким спектром світських та релігійних еліт, які отримали доступ до друкарського верстата в останні десятиліття XVI століття. Ці відмінності дискурсу мали політичні, соціальні та культурні наслідки, які стануть повністю очевидними впродовж XVII століття.
Продолжение см. https://y-kulyk.livejournal.com/285434.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Шляхетська Русь
Публічний дискурс щодо концепції руської нації, що виник після Берестейської унії, включав в себе дебати не лише між різними релігійними групами, але й різними соціальними верствами.
Князівська концепція Русі, заснована на генеалогічних аргументах, за іронією долі досягла своєї кульмінації коли наймогутніший руський князівський рід Острозьких практично вимер, а інші втратили більшу частину своєї колишньої могутності і стали майже несуттєвими для подальшого розвитку Русі. Поки князі продовжували шукати свої корені в київських часах, руська шляхта конструювала власну модель руської ідентичності, що ґрунтувалася на Люблінській унії, яка урівняла її з князями та польською шляхтою. Вона називала себе частиною шляхетського народу: як і в польській мові, цей термін означав не народ, а походження. Проголошуючи себе "руським шляхетським народом" вона маніфестувала свою приналежність до руської шляхетської спільноти. Це поняття паралельно з поняттям польського шляхетського народу стало ключовим у релігійних дебатах, оскільки православна шляхта сприймала просування унії та утиски Православної Церкви як зазіхання на свої станові права, гарантовані умовами Люблінської унії та указами польських королів. Стверджувалося, що за умовами унії руська нація (народ) була приєднана до польської як "рівна до рівної і вільна до вільної".
Чи не найважливішим результатом релігійних дебатів, спровокованих відновленням православної ієрархії у 1620 році, стало формулювання концепції руської нації не лише як окремого суб'єкта, але й як рівноправного партнера польського та литовського народів. І хоча ця концепція явно була продуктом шляхетського мислення, православні автори поширювали її на майже весь спектр руського суспільства - духовенство, міщан та козаків, за виключенням селян.
Нація "руського віросповідання"
Дебати навколо висвячення новий православної ієрархії Патріархом Феофаном у 1620 році свідчать про протиріччя, що існували в руському суспільстві. Руські вельможі підтримували концепцію, що обмежує русинську націю шляхетським і князівським статусом. Натомість церковна ієрархія підтримувала ширше тлумачення нації, яке охоплює як шляхетські, так і нешляхетські верстви. Оскільки православна церква традиційно асоціювалася з Руссю і руською нацією, межі руської релігійної та етнонаціональної спільнот були майже ідентичними до середини XVII століття.
Уніатська шляхта оскаржувала право православних ієрархів представляти всю руську націю, православні ієрархи залучали до лав руської нації своїх нових захисників - запорозьких козаків. Враховуючи домінуючий русинський дискурс того часу, довести, що козаки були православними, було рівнозначно довести, що вони були русинами, і навпаки. З цією метою необхідно було включити козаків в історичний гранд-наратив руської нації - наратив, який починався з Олега, завойовника Візантії, та Володимира, хрестителя Русі. Новим елементом тут було те, що "стара Русь" наступників Володимира була представлена не князями, а козаками низького походження.
"Пристосована нація"
Козацьке втручання в церковні справи протягом 1620-х років не лише відсунуло на периферію шляхту - традиційного покровителя церкви, але й принесло крайній дискомфорт тим, хто найбільше вигравав від втручання козаків у релігійні справи - ієрархам і духовенству православної церкви. Козацтво виявилося дуже агресивним елементом, готовим вдатися до насильства не лише проти зовнішніх ворогів церкви, але й проти уявних ворогів усередині неї. Зокрема, козацька ворожість перешкодила скликанню православно-уніатського собору, який мав примирити "Русь з Руссю".
З обранням митрополитом Петра Могили - архімандрита Києво-Печерської лаври і сина покійного господаря Молдавії, який мав добрі зв'язки не лише з руськими князями і боярством, але й з провідними аристократичними родинами Польщі - Русь і руська нація отримала нового лідера. Тепер, озброєні новою легітимністю, наданою офіційним призначенням, Могила і шляхетська фракція в церкві були готові взяти реванш.
Позитивно до обрання нового митрополита віднісся і королівський уряд, який намагався здобути лояльність усієї руської православної спільноти (не в останню чергу козацтва). В його очах русинський аристократ на чолі головної установи русинської нації міг забезпечити "пристосування" її до інтересів держави, припинити конфлікт зі значною частиною шляхти у східних воєводствах Речі Посполитої.
Князь Острозький відвернув церковну унію, а козацтво твердо стояло проти католицтва. Завданням Могили стало попередити освітній та культурний занепад православної Русі перед католицькою Польщею та уніатською Руссю. Будучи перш за все відданим православним християнином, митрополит був високоосвіченою людиною, знайомою з багатьма культурними світами. Він серйозно ставився до підвищення освітнього рівня своєї церкви, перетворив братську школу на видатний навчальний заклад, спонсорував видання релігійної літератури, зібрав штат першокласних учених і зробив руське православ'я інтелектуально привабливою конфесією.
Розуміння руської ідентичності
Релігійні дебати навколо Берестейської унії допомогли сформувати характеристики руської ідентичності. Безпрецедентна кількість нових учасників дискусії була результатом зростання освітнього рівня суспільства в цілому та появи друкованих видань як повсякденного явища. Наслідком стало створення національного дискурсу, який постулював інтереси "руського народу" як найвищу спільну цінність. Географічні межі цього народу збігалися з межами розселення русинів у Речі Посполитій та канонічною юрисдикцією Київської митрополії. Ранньомодерна національна ідентичність витіснила домінуючу раніше локальну лояльність, обмежену межами міст, воєводств та внутрішнім кордоном між Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Політичний переворот, спричинений церковною унією, консолідував еліти, змушуючи їх грати на одному руському полі, пов'язав Львів, Остріг, Вільнюс і Київ як головні центри спільного культурного простору. Цей же процес охопив різноманітні соціальні верстви, сприяючи поширенню ранньомодерної ідентичності, заснованої на нації як мовній та культурній одиниці.
Ранньомодерна русинська нація та ідентичність формувалися переважно в опозиції до Польщі. Мовні та культурні відмінності між двома ранньомодерними націями підкреслювалися релігійним поділом, який поглиблювався подіями Реформації та боротьбою за церковну унію. Берестейська унія мала подолати цей розрив, але більшість руських еліт (особливо на українських землях) об'єднали зусилля на захист порушених прав "руського народу грецької віри". Тим не менш завдяки приналежності руської шляхти до правлячого класу Речі Посполитої тенденція відчуження не зайшла надто далеко. Руська (русинська) ідентичність мирно співіснувала з концепцією лояльності до короля і держави.
Як руська ідентичність Речі Посполитої, так і ідентичність московських еліт, що формувалася, використовували одну й ту ж руську лінгвістичну номенклатуру для визначення себе, так чи інакше спиралися на інтелектуальну, політичну та культурну спадщину Київської доби. Обидві були тісно пов'язані з православною релігійною традицією та церковною структурою. Водночас вони були дуже різними за походженням та структурою, мали різний підхід до релігії та політичного лоялізму.
Якщо Московська Русь уявляла себе насамперед у межах Московської держави, була схильна ігнорувати культурні відмінності всередині царства, то ідентичність Польсько-Литовської Русі формувалася не лише східним кордоном Речі Посполитої, але й мовним, культурним та релігійним кордоном між русинами, з одного боку, та поляками і литовцями, з іншого.
"Московско-русcкая" ідентичність мала в основі ідею лояльності до царя. Для всіх шляхетних громадян Речі Посполитої, в тому числі й русинів, поняття вірності вітчизні ( patria) переважало поняття вірності королю. Лейтмотивом публічних дебатів, які формували руську ідентичність, була не лояльність до правителя (як у Московії), а права окремих інституцій, станів і народів. В останньому контексті східнохристиянська церква - спільний будівельний блок ідентичності в Московії та на польсько-литовських землях - розглядалася не як єдина істинна релігійна конфесія, а як одна з багатьох, що мають право на існування в Речі Посполитій. Нарешті, дискурси, що формували московську та руську ідентичності, глибоко відрізнялися за походженням: перший продукувався при дворі царя та митрополита, тоді як другий формувався широким спектром світських та релігійних еліт, які отримали доступ до друкарського верстата в останні десятиліття XVI століття. Ці відмінності дискурсу мали політичні, соціальні та культурні наслідки, які стануть повністю очевидними впродовж XVII століття.
Продолжение см. https://y-kulyk.livejournal.com/285434.html.