Витоки Русі
Перейти к русскоязычному варианту поста
Здолав, нарешті, книжку Serhii Plokhy "The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine, and Belarus" ("Походження слов’янських націй: премодерні ідентичності в Росії, Україні та Білорусі"). Зайняло багато часу, оскільки окрім мовної проблеми швидкості читання не сприяло і те, що читав вдумливо, занотовуючи "на полях" найбільш цікаве, що привернуло мою увагу. І цим "занотованим" після деякого опрацювання вирішив поділитися тут.
Серія постингів, що я планую зробити, важко назвати конспектом зазначеної роботи - швидше це викладення деяких тезисів з неї. Те, що мені здалося найбільш цікавим та найбільш важливим. Інколи це викладення своїми словами, інколи лише злегка відредаговані цитати. Назви постингів будуть відповідати назвам розділів з книги. Підзаголовки в більшості випадків теж.
∗ ∗ ∗
Пошуки витоків ідентичностей (української, білоруської, російської) йдуть переважно в історії Київської Русі. Останній термін походженням з імперської російської історіографії і був створений для того, щоб відрізняти один історичний період в російському імперському наративі від іншого (тобто, київський від московського).
Те, що ми знаємо про Київську Русь сьогодні, ґрунтується насамперед на викладі її історії, представленому в найдавнішому руському історичному наративі - Повісті минулих літ (ПМЛ), який дійшов до нас у компіляціях, датованих переважно XV століттям. Очевидно, що цей літопис був твором не одного автора, а багатьох редакторів та укладачів. Очевидно також, що літопис був не стільки літературним твором, скільки політичною та культурною заявою. Знання літописців про "минулі роки" були в кращому випадку обмеженими, а тому автори ПМЛ мали широкі можливості реконструювати події, що давно минули і зникли з пам'яті сучасників, повідомляти про поточні події так, як це відповідало їхнім власним планам і потребам їхніх замовників. Ці плани і потреби часто відрізнялися у різних літописців і князів.
У сучасній російській суспільній свідомості, а в значній мірі і історичній науці, домінуючою точкою зору на етнічну ідентичність Київської Русі залишається концепція єдиної Русі або "давньоруської народності", яка ототожнюється з російською. Термін "давньоруська народність" і концепція, що ним позначається, слугували, серед іншого, для утвердження претензій Росії на історичну спадщину Києва і тому пережили занепад радянської історіографії та продовжують бути популярними в Росії по сьогодення.
Тим не менш, і в Росії далеко не всі науковці поділяють цю точку зору. Наприклад, Ігор Данилевський висловив сумнів, що люди тієї епохи взагалі мали якусь "національну свідомість" та критикував використання етноніма "росіяни" (русские) стосовно населення Київської Руси. Інший історик - Олександр Філюшкін - висловився ще більш чітко: "якщо хтось зараз напише роботу про єдиний давньоруський народ, то колеги лише спантеличено знижуть плечима". В Україні Олексій Толочко заявив, що було б марною тратою зусиль шукати в історії Київської Русі якийсь "народ", об'єднаний біологічними, мовними та культурними чинниками.
Київський митрополит Іларіон у середині ХІ століття писав про "народ" русь та Руську землю. Він був першим автором, що опановуючи запозичений з Візантії концептуальний арсенал і дискурсивні практики помістив русь та Руську землю в контекст християнського часу і простору. Пізніше цей арсенал та практики опановували наступні покоління літописців. Але припущення про існування єдиного давньоруського народу на основі спільної інтелектуальної традиції серед них так само оманливе, як і припущення про існування єдиного "латинського народу" на підставі традиції єдиної латинської мови в середовищі інтелектуалів Західної Європи.
У різний час літописці як Галицько-Волинського, так і Суздальсько-Володимирського князівств стверджували, що саме їхні землі були Руською землею, а їх мешканці - руські (русские) люди. На підставі цього багато російських істориків давали і дають позитивну відповідь щодо існування єдиної російської ідентичності в XIV столітті та пізніше. Відтак галицько-волинське минуле, як і минуле інших українських та білоруських територій, концептуалізувалося в російській імперській історіографії як історія Росії та російського народу, і така інтерпретація мала значний вплив на західну історіографію Росії та Східної Європи.
На початку ХХ століття виклик цій інтерпретації кинув Михайло Грушевський, вилучивши українську та білоруську історію з російського гранд-наративу. Його твердження, що саме Галицько-Волинська держава стала спадкоємицею Київської Русі, виявилося вирішальним для української деконструкції загальноросійського наративу та є наріжним каменем сучасного українського. Історія Полоцького князівства набула першочергового значення для пошуку білорусами середньовічних коренів своєї ідентичності та національного суверенітету.
В цілому можна говорити про те, що національна парадигма, спроби національної інтерпретації історії Київської Русі, не дуже корисні в пошуку витоків сучасних ідентичностей українців, білорусів та росіян. Більш доцільним здається розглядати питання формування окремих народів (українського, російського та білоруського) через аналіз уявлень про Русь і Руську землю, як вони розвивалися на території колишньої Київської держави.
Назви Русь та Руська земля означала дуже різні речі для різних людей у різні часи. Тим не менш , існує нестримне бажання як з боку науковців, так і з боку націєтворців припустити, що схожість назви передбачає схожість ідентичності, незалежно від часу і місця. Саме такий підхід використовував, наприклад, Олександр Солженіцин, стверджуючи про існування російської ідентичності у Львові в середині XIX ст. на тій підставі, що місцева рада під час революції 1848 р. називалася Руською Радою. Проте хоча концепція Руської землі ґрунтувалася на спільній історичній та релігійній спадщині, цей термін застосовувався по-різному в різних регіонах і спричинив появу ідентичностей, які суттєво відрізнялися одна від одної. З ретроспективного погляду взагалі важко позбутися враження, що головними промоутерами руської ідентичності в той час були не князі та їхні ідеологи, а константинопольські патріархи, які найбільше боролися за збереження імені та єдності Руської митрополії.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/282262.html.