Нестор Махно: на чолі соціально-визвольної боротьби українського селянства...(продовження))
9 травня отаман Григор’єв випустив універсал до українського народу, в якому фактично оголосив повстання проти уряду Християна Раковського. Платформа, на якій у своєму виступі проти більшовиків стояв Григор’єв, містила як заперечення радянської влади («Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи ні партії!»), так і заперечення будь-якої державності взагалі («Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва!», «Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника»)[14, c.291]. Успіх повстання Григор’єва великою мірою залежав від підтримки Махна. В своїй телеграмі Махну Григор’єв вказував, що жене «надзвичайки» та комісарів за межі України і пропонував й «батькові» «…сказати своє вагоме слово тим, хто замість волі народу провадить диктатуру окремої партії». Але Махно не підтримав це повстання проти радянської влади, видавши прокламацію «Хто такий Григор’єв», в якій звинуватив отамана в контрреволюційності та антисемітизмі, і не виступив проти Григор’єва, як того бажало червоне командування. Махно до останнього намагався зберегти хиткий союз із більшовиками і не наважився виступити проти червоної диктатури тоді, на початку травня 1919року, що мало для нього фатальні наслідки.
Сьогодні чимало національно-налаштованих дослідників оцінюють інертність махновців під час повстання Григор’єва як переконливий доказ антиукраїнської політики Нестора Махна. Однак, як зазначає історик В. Солдатенко, «міцного об’єднання двох повстанських загонів не сталося через різні орієнтації їхніх командирів. Якщо М. Григор’єв прагнув об’єднатися з денікінцями й допускав союз із С.Петлюрою, то Н. Махно поривався воювати з білими»[14, c.295]. Існували й більш об’єктивні причини неможливості такого союзу: 19 травня кінна дивізія білого генерала Шкуро прорвала радянську ділянку фронту і вийшла в тил махновцям. Очевидно - якби Махно виступив спільно з Григор’євим, йому б довелось зняти частини з фронту і тим самим відкрити шлях денікінцям до «вільного району».
Після придушення «григорє’вщини» більшовицьке керівництво вирішило за одне покінчити і з махновською вольницею. 3-м червня 1919 року датований секретний наказ Троцького №96/c: «Першою задачею Другої Української армії є руйнування воєнної організації махновців…». Наступного дня вийшла згадувана вище брехлива стаття Троцького «Махновщина», а 5 червня в харківських «Известиях» публікується іще одна стаття Льва Давидовича «Ще раз геть махновщину». 8 червня з’явився наказ №108 Троцького «Кінець махновщині!», який коштував життя сотням махновців. Махно опинився між двома вогнями: з півдня наступали білі, з півночі тиснули червоні частини. Тож, щоби зберегти залишки своєї армії, «батько» переправився через Дніпро.
Відступаючи на захід, махновці розраховували досягти розташування військ Української Народної Республіки для того щоб знайти нового союзника, джерело набоїв та снарядів і можливість для відпочинку. В контексті вивчення ролі Нестора Махно і махновського руху в національно-визвольному русі українського народу особливо важливими є дослідження нетривалих періодів співпраці махновців з силами, що, власне, репрезентували національно-визвольний рух в українській революції.
Ще наприкінці липня 1919 року Махно відіслав своїх емісарів до голови Директорії УНР Симона Петлюри з пропозиціями воєнного союзу, однак тоді конкретних домовленостей досягнуто не було. 14 вересня1919 махновські полки увійшли до Умані, яку вже зайняла бригада січових стрільців. На ст. Христинівка було підписано воєнну угоду між махновськими емісарами і командуванням армії УНР про спільну боротьбу проти білих при збереженні незалежності кожної із сторін, що домовлялися, у політичній сфері. За угодою махновці мали отримати 700 тисяч набоїв та певну кількість амуніції. Отримано було лише 125 тисяч… 20 вересня відбулося підписання політичної угоди та остаточне закріплення попередньої воєнної угоди. Вимогою Петлюри була заборона на проведення анархістської агітації в частинах армії УНР. У разі перемоги над білими, махновцям мав бути виділений «вільний район» для проведення (або продовження) там першого в світі анархістського експерименту - «третьої революції»[10, c.187-188]. Однак союз із Петлюрою був досить непевною справою - обидва лідери прагнули відігравати основну роль у протистоянні з більшовиками і перетягти на свій бік вояків протилежної сторони. Про вороже ставлення до махновців з боку командування УНР свідчить діяльність апарату пропаганди Петлюри, який зображав нових союзників «головного отамана» як бандитів з «розперезаними інстинктами» [10, c.188].
26-27 березня у кровопролитному бою під с. Перегонівка, махновці розбили значні сили денікінців. Тепер перед Махном відкрився шлях у рідні степи через незахищені тили білих. В. Савченко вважає серйозною помилкою командування частин УНР, що вони не вирушили вглиб України разом з Махном, не скористались проломом, зробленим махновцями [10, c.191]. Тим часом Махно, здійснивши 450-ти кілометровий рейд зі своєю Повстанською армією імені батька Махна (проголошена 5 серпня 1919 року), контролював землі колишнього Війська Запорізького Низового. У вересні-грудні 1919-го, в подніпровських степах, на Полтавщині, Чернігівщині, в тилу у білих фактично сформувався український анархо-повтанський рух, очолюваний, окрім самого Махна, такими відомими «чорними» отаманами як Кацюра, Щусь, Вдовиченко, Куриленко, Савонов, Каменюка, Брова, Христовий, Бутовецький, Коваль, Шуба, Зубков, Павловський [12, c. 217-238]. Окрім цього десятки сіл проголошували власні «республіки», військові загони яких діяли спільно з махновцями (наприклад села Баштанка та Висуньки Херсонської губернії). В листопаді 1919 року склався воєнно-політичний союз між махновцями і боротьбистами. Боротьбисти Катеринославщини і Полтавщини (загони Матяша, Вогня, Лісовика) оперативно підпорядковували свої дії штабові Махна, залишаючись самостійною бойовою одиницею Повстанської армії махновців. Останню передбачалось перейменувати в Українську радянську армію, основну військову силу незалежної від РРФСР Радянської України.
Після розриву з більшовиками в оточенні Махна важливу роль почали відігравати анархісти-набатівці, члени Конфедерації анархістських організацій України «Набат». Його найвідоміші представники: В.Волін, Д.Самарський, Емігрант, М.Мрачний, І.Кабась та інші. Набатівці вважали широкий повстанський рух українського селянства проти гетьманату, а згодом проти радянського «комісародержавства» початком анархістської «третьої революції». На сторінках газет і в своїх прокламаціях анархісти «Набату» заявляли про особливу «всесвітню місію українського анархізму» та його історичну роль у здійсненні першого в світі експерименту - будівництва анархістського суспільства. В своїх документах анархісти визнавали Україну як окремий етно-територіальний простір, який має свою історію і визначне майбутнє. Відомий дослідник українського анархізму В.Савченко зазначає, що «формально, не визнаючи будь-якої державної структури, анархісти, ставилися до України як до автономної, незалежної частини колишньої Російської імперії, постійно вказуючи на український характер як анархістської організації, революції, так і майбутнього анархічного суспільства [11, c. 58].
В таких відносно сприятливих умовах Нестор Махно вирішив будувати свою вільну республіку з анархічною моделлю суспільства. Принципи створення «вільної самоврядної держави» були сформульовані у проекті «Декларації Революційно-повстанської армії України», затвердженому махновською радою 20 жовтня 1919р. і прийнятому на з’їзді трудящих Півдня України та повстанців. В Декларації вказувалося що в Україні відбувається третя анархістська революція (перша - буржуазна, друга - соціалістична), будується нове українське суспільство. Кінцева мета боротьби Повстанської армії, згідно з Декларацією, полягає в тому, що «... коли революція ця, розгорівшись полум’ям охопить собою всю Україну, та звільнить її від усіх насильників і володарів, - тоді ми, її вірні бійці, розчинимося в міліонних лавах повстанського народу і перейдемо рука об руку з ними до вільного будівництва анархії» [20]. Також, як відзначає В.Савченко, назва однієї з статей Декларації, «Зносини з іноземними державами», не залишає сумнівів у тому, що махновці ототожнювали себе саме з Україною. Ця стаття ставить Україну поза Росією і наділяє її функціями суб’єкта міжнародної політики. Автори статті фактично ігнорують головну ідею інтернаціоналістів-анархістів - Всесвітню республіку Рад без кордонів між різними націями [11, c.59].
Нестор Махно вважав, що свою волю буде захищати «Все трудове населення України», виступав за «соціальну і трудову незалежність України», за право на самовизначення як «самовизначення трудящих». Місцеве населення України, мало саме обрати рідну мову і перейти на неї в діловодстві та освітянському процесі. В листопаді 1919 року махновські газети закликали до захоплення махновцями всієї України «від крайньої півночі до крайнього півдня», використавши «вигоди нинішнього становища». Махновська газета «Анархист-повстанец» наприкінці 1919 писала: «В чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно збереже українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь зрозуміла. Сам народ вже давно зрозумів, що єдиний його порятунок в анархізмі, у безвладній федерації праці, яка є єдиною вільною незалежною організацією, яка повинна привести націю до довгоочікуваної свободи і розквіту українського народу»[11, c.58].
Перед «безвладною федерацією праці», що проросла в епіцентрі Громадянської війни, з перших днів існування постало гамлетівське питання: бути чи не бути? Ствердно відповісти на нього міг лише український селянин. Однак, селянське «так» було промовлене мляво, спроквола, і, як наслідок, подавлене гарматними канонадами пролетарсько-більшовицького рішучого «ні». Як відзначає В.Солдатенко, повстанська маса, морально солідаризуючись із прагненням подолати експлуататорські моделі суспільного устрою, при найменших незгодах і труднощах готова була до різких поворотів убік від шляху, який торувався силами, що уособлювали тоді соціальний прогрес. Звідси карколомні хитання, незбагненні компроміси й союзи, потім несподівані їх розриви [15, c.286].
Свій черговий сумнівний компроміс і союз з більшовицькою владою Махно уклав 11жовтня1920 року (переговорний процес тривав з липня і спершу був ініціативою самих махновців). Другий союз Махна із радянською владою не був тривалий з однієї банальної причини - після розгрому Врангеля і звільнення Криму, у червоного командування відпала потреба в махновських частинах, які після звільнення Криму стали останньою силою, що могла реально загрожувати більшовикам у випадку нових селянських повстань. Газета «Комуніст» від 19 листопада 1920 року звинуватила махновців у підготовці повстання, а в комуністичних листівках лунали заклики «Вперед на Махна!», «Смерть махновщині!». З 25 листопада почались масові арешти анархістів і махновців, Гуляй-поле оточене і після нічного бою взяте червоними частинами. 26 листопада 1920 року вийшов указ командуючого арміями південного фронту Фрунзе №00131 в якому зазначалось: «1) Військам фронту вважати Махно і його загони ворогом Радянської Республіки і Революції 2) …махновські загони роззброювати, ті, що здійснюють опір - знищувати»[19, c. 404]. З пасток Фрунзе в Криму із кількох тисяч махновців вирвалось близько 250кіннотників та 25 тачанок. Галина Кузьменко згадувала, що «Нестор на людях не виказував хвилювання, тримався. А при мені плакав, не соромлячись.[…] Усе повторював: «Загубили синків, загубили, підлота червона…»» Тоді, в листопаді 1920, махновському руху було остаточно завдано серйозного удару, хоч він невпинно слабів і до указу Фрунзе. Насамперед слабіла підтримка виснаженого більшовицькими продрозверстками села, зростали протиріччя між самими махновцями і колишніми учасниками махновського руху, які вирішили перейти до мирної праці - змінити гвинтівку і тачанку на плуг та косу. М. Шаповал, аналізуючи причини поразки селянського повстанського руху, пояснює їх тим, що «не було дужої класової організації - в цьому вся слабість селянства і причина його політичної затурканості, упослідження…» [17, с.210].
17 липня 1921-го на мітингу в с. Ісаївка Таганрозького округу Нестор Махно виступив зі своєрідним «підсумком» щодо боротьби останніх років і вкотре засудив «червону комуну»: «Комунізм, до якого ми прагнули, передбачає свободу особи, рівність самоуправління, ініціативу, творчість, достаток.[…] Фундамент суспільства, який заклали комуністи-більшовики, знищивши всі партії, всіх своїх конкурентів - нічого спільного з комунізмом не має. Це замкнена напіввійськова секта «солдатів Маркса» зі сліпою дисципліною і претензіями на безпомилковість та безапеляційність, що поставила перед собою мету створення тоталітарної держави без свобод і прав громадян, яка проповідує своєрідний ідеологічний расизм.[…] Вони позбавляють усіх трудівників ілюзій на краще життя, вони створюють поліційне суспільство, найбільш жебрацьке, найнесправедливіше, де будуть вилучені радість праці, творчості, самодіяльності» [19, c.416]. Окрім констатації дійсності Радянського ладу за умов хижацької політики воєнного комунізму в промові Махна містилися й пророчі слова: «Їхнім експериментам не буде кінця…влада вихлюпне безвідповідальне покоління демагогів і диктаторів». Нарешті «батько» усвідомив усю брехливість і зрадливість більшовиків, та щось змінити було вже пізно: колись бурхливий потік махновської стихії розтікся дрібними потічками щоб остаточно розчинитись у часі та просторі під безжальними променями «Червоної зорі». Чергова зрада більшовиків змусила Махна переоцінити свій революційний досвід. В його свідомості відбулася певна еволюція в бік усвідомлення політичної доцільності незалежності України для справи дійсного визволення трудящих. Так, у своїй «Декларації махновців» Махно, відходячи від принципів безвладдя, роздумує над організацією ревкому України з урядовими функціями і «диктатурою праці». Більш зрозумілими для нього стають і ідеї лідерів національно-визвольного руху України. Тоді Нестор Іванович часто казав, що «…коли підемо за кордон, варто подбати про союз з Петлюрою» [19, c.415]. Однак в еміграції йому так і не вдалось встановити більш-менш стійких стосунків з Петлюрою і Коновальцем. Махно завжди асоціював себе з анархізмом, а класове бачення соціальної і української проблеми відділяло «батька» від національно-орієнтованих політичних діячів. 28 серпня 1921 року Махно на чолі невеликого загону перетнув кордон з Румунією. Селянський отаман назавжди залишив українські степи, де кров’ю здобував волю для рідного народу… Попереду у «батька» були табори, в’язниці, суди, втечі…безнадія. Влітку 1934-го, коли по українським селам з голоду вмирали останні жертви сталінського голодомору, були записані рядки «самодіяльної» селянської пісні:
Встав би батько наш Махно,
Не дав би комуністам
Хліб мужицький забирати
І в комуні проїдати…
Але, прикутий до ліжка смертельною хворобою, Махно вже не міг «встати». Нестор Іванович помер у ніч на 25 липня 1934 року; урна з його прахом була замурована в стіні колумбарію цвинтаря Пер-Лашез.
В сьогоднішній історичній думці превалюють три відмінні підходи до проблеми оцінки ролі, яку зіграв махновський рух і безпосередньо сам Нестор Іванович Махно в українському національно-визвольному русі.
Перший підхід полягає у відстоюванні тези, що повстанство в особі махновщини було «відмінною від державницької формою національного пробудження, що поставила в основу своєї ідеології анархізм» [18, c. 3]. Наприклад, у книзі запорізького історика В.Чопа «Нестор Іванович Махно» знаходимо таку цитату: «Махно блискуче розіграв карту української бездержавності. Махно своєю ідеологією перетворив українську бездержавність в силу, облагородив її європейською соціальною теорією і повів через пекло громадянської війни в бій за селянське щастя» [18, c. 4]. При цьому дослідник визнає, що махновщина «…протистояла політичним прагненням, очевидно, більшої частини національно свідомого населення», а після років безрезультатної боротьби «махновську ідеологію відмовилося глибоко сприйняти селянство інших місцевостей України, яке сповідує індивідуальні форми ведення господарства» [18, c. 4].
Інша традиція оцінки ролі Махна в національно-визвольних бере свій початок в надрах радянської історіографії. Вона успадкувала недооцінку ролі махновщини та явища отаманщини в цілому, визначаючи визвольний рух українського селянства під проводом своїх отаманів як виключно деструктивне і негативне явище. Ігноруючи політичну багатовекторність проявів селянського повстанства 1917-1921років, автори, що дотримуються даної наукової традиції оцінки ролі Махна, ототожнюють махновщину іншим селянським рухам, залишаючи без уваги факт дійсної спроби побудови анархічного суспільства в межах «вільного району». Так, на думку відомого історика В.Солдатенка, «Повстанству не судилося дійти не те що до самостійного державотворчого шляху, а й наблизитись до розуміння історичної місії держави взагалі, усвідомити, що держава, в тому числі - національна - категоричний імператив часу. Виступаючи проти держави як такої, повстанство обмежувало мету вузько регіональними завданнями, реалізувати які без державних важелів було елементарно неможливо. А відтак воно з неминучістю потрапляло у глуху безвихідь і було приречене на поразку, яка наступала рано чи пізно»[14, c. 298].
В останні роки з’явилися публікації в яких сформовано оригінальний підхід до тлумачення явища махновщини і його впливу на національно-визвольний рух. Серед таких праць варто виділити книжки В.Савченка «Махно» і «Атаманщина», в яких автору вдалося на основі попередніх публікацій і нових досліджень по-новому оцінити таке неоднозначне явище в повстанському русі як махновщина, дослідити його роль в національно-визвольних змаганнях українського народу 1917-1921 років. Дослідник вважає махновський рух відверто антиімперським, своєрідною спробою будівництва нових суспільних структур, що спираються на українську державотворчу традицію. При цьому автор знаходить своєрідну відповідь на питання, яке останніми роками «зависло» дамоклевим мечем над постаттю Нестора Махно і потребує окремого наукового дослідження. Це питання - чи був насправді гуляйпільський «батько» анархістом? У своїй статті «Українська складова махновського руху» В. Савченко зокрема доводить, що «Під час громадянської війни на півдні України сформувалась своєрідна місцева форма анархізму - «український міліарний (отаманський) анархізм», що об’єднував ідеї класичного анархізму, козацькі демократичні отаманські державотворчі традиції, ідеї автономізму, лібертізму та лібералізму». Махновський «вільний район» - Південноукраїнську Трудову федерацію, дослідник розглядає як унікальну форму державності - мілітарно-безвладницьку демократію, близьку за духом до устрою Запорізької Січі [11 c.60-61].
Махновщина являла собою своєрідну вітрину селянської душі, квінтесенцію свободолюбства українців на хвилі революційного загальнонаціонального піднесення початку ХХ століття. Трагедія махновщини - це трагедія українського селянства та інституції українського села загалом. Класово неорганізоване, ідейно відірване від національної інтелігенції, дезорієнтоване безвідповідальними демагогами, ослаблене внутрішніми антагонізмами - українське селянство - соціальна основа махновщини, не зуміло протистояти «диктатурі пролетаріату». Самому ж Нестору Махну не вдалося допомогти українському селянству здійснити повне соціальне визволення, відшукати у визвольній боротьбі свій власний шлях у революції, забезпечити національний розвиток. Досліджуючи роль, яку відіграв «батько» і очолюваний ним повстанський рух, в українській революції 1917-1921років варто розрізняти вплив на соціально-визвольну і національно-визвольну складові української революції. Якщо до другої складової він «підходив спроквола», то вся його революційна діяльність безпосередньо пов’язана саме з першою складовою, з соціально-визвольним виміром української революції.
Життєвий шлях Нестора Махно, селянського спадкоємця справи запорізького кошового Івана Сірка - захисту свого народу від численних ворогів, завершився в Парижі - далеко від рідних, овіяних духом свободи, українських степів. Та, хоч йому так і не вдалося зреалізувати власний шлях в революції, відбирати в «батька» право залишатися в народній пам’яті захисником-патріотом рідної землі і її трудівників ми не в змозі.
Список використаної літератури
1. Аршинов П.А. "История махновского движения (1918-1921)". Изд.: М.: ТЕРРА; "Книжная лавка - РТР", 1996. Серия "Тайны истории в романах, повестях и документах" (http://www.makhno.ru/lit/Arshinov/01.php);
2. Веллер М., Буровський А. Гражданская история безумной войны. - Москва: изд. «АСТ Москва», 2007;
3. Винниченко В. Відродження нації (історія української революції [марць1917р.-грудень1918р.].) - Ч.ІІІ - К., Відень,1920;
4. Волковинський В. Нестор Махно: Легенди і реальність - К., 1994.;
5. Герасименко Н.В. Батько Махно: мемуары белогвардейца - Москва: СП «Итеграф сервис», 1990;
6. Гончар М. В. Селянський повстанський рух на Півдні України (1918-1921), 2007 (http://www.makhno.ru/lit/Gonchar_selpovsru.pdf);
7. Махно Н. Воспоминания: В 3-х кн. - К.,1991. Кн.3;
8. Махно, Нестор. Сповідь анархіста. - К.: Книга Роду, 2008.;
9. Савченко В. А. Нестор Махно - Харків: Фоліо, 2009.- (Знамениті українці) ;
10. Савченко В. А. Махно - Харків: Фоліо, 2008.;
11. Савченко В. «Єдиний анархізм» конфедерації «Набат»// Всеукраїнська істор. наук.-метод. Конференція «Україна: становлення незалежності». - Одеса, ОГУ. - 1993. Ч. 1. - С. 52.) ;
12. Савченко В.А. Атаманщина - Харьков: Фолио , 2011;
13. Салтовський О. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). -Київ, 2002 (http://litopys.org.ua/salto/salt.htm);
14. Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки. У 4-х т.: Т.ІІІ. Рік 1919. К, Світогляд, 2010;
15. Скоропадський П. Спогади (кін. 1917 - грудень 1918). - Київ, Філадельфія, 1995;
16. Троцький Л.Д. Махновщина , 1919 (http://www.makhno.ru/other/39.php);
17. Шаповал М. Революційний соціалізм на Україні. - Відень, 1921;
18. Чоп В. Нестор Иванович Махно. - Запорожье: РА «Тандем-У», 1998;
19. Яланський В., Верьовка Л. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки. - Київ - Гуляйполе, 1999;
20. Декларация Революционно-повстанческой армии Украины (махновцев). - Александровск, 1919.