Нестор Махно: на чолі соціально-визвольної боротьби українського селянства в 1917-1921 роках
«…свобода і незалежність України поєднувані тільки зі свободою і незалежністю трудового люду, без якого Україна - ніщо… »
Нестор Махно
Відома легенда розповідає: напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко з’явився на світ із зубами, і тільки-но повитуха піднесла новонародженого до столу, він вхопив пиріг, що там лежав, і з’їв його. Це було знаком того, що все життя він гризтиме ворогів. Майже 300 років по тому на землях колишньої козацької вольниці трапилася інша дивовижна історія, але вже цілком реальна. 28 жовтня 1888року у Хресто-Воздвиженській церкві села Гуляй-поле панотець хрестив новонародженого хлопчика, п’ятого в сім’ї державного селянина Івана Родіоновича та його дружини Євдокії Матвіївни. І треба ж такому трапитись: під час обряду у панотця загорілася ряса. Очевидці тих хрестин пізніше стверджували - священик з пересердя вигукнув що малий виросте «великим розбійником, якого світ не бачив»... Так хрестили Нетора Махно. Подібно кошовому отаману запорожців Івану Сірку, життя Нестора Івановича Махно тісно переплелося з народними легендами. Селяни, наприклад, вважали обох отаманів характерниками....
Однак єднають постать двох отаманів не тільки народні легенди. Варто лише поглянути на їхню політичну діяльність, щоби переконатися в цьому. Обоє протистояли численним ворогам рідної землі і, хоч у своїй боротьбі їм часто доводилось змінювали союзників, понад усе вони цінували волю, де-факто не підкоряючись жодній владі. Єдиним незмінним союзником завжди залишався простий народ, а його захист був метою боротьби.
Так, «Головнокомандувач революції товариш батько Махно», як часто підписувався сам Нестор Іванович, протягом буремних 1918-1921 років встиг змінити немало союзників і повоювати проти всіх: Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, отамана Петлюри, проти генералів Денікіна і Врангеля, проти інтервентів з Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, проти загонів німецьких колоністів в Україні, проти Червоної армії, проти загонів ЧК і комітетів незаможних селян [10 с. 3]. Тому, звісно, Махну судилося стати об’єктом творення нових, вже не народних, а пропагандистських, легенд, що мали на меті спотворити його постать, знівелювати ідею, за яку боровся один із найяскравіших лідерів українського народу. Як відзначав Володимир Винниченко, «…з оповідань одних він (Махно - авт.) ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорозького; з оповідань других - це просто - бандит, безпрінципний, антіукраїнець»[3, c. 432]. За що ж боровся Нестор Махно? Яку роль відіграв у cоціально-визвольних змаганнях українського народу?
Радянська історіографія махновський рух змальовувала виключно як бандитський, а махновщину в цілому - як куркульську контрреволюцію. Цю «традицію» започаткував Лев Троцький, який відчував до Махна особисту неприязнь, своєю статтею «Махновщина» від 2-го червня 1919 року, опублікованою в газеті «В пути». У цій статті «демон революції» закликав: «…з цим анархо-кулацьким розбратом покінчити, покінчити твердо, раз і назавжди. Так, щоби нікому більше не кортіло»[16]. Без докорів сумління, цілі покоління радянських істориків, наслідуючи Троцького, змальовували Махна ворогом тих, за щастя кого він боровся, тобто звичайних українських трудівників. Яскравим свідченням цього є радянське перевидання, опублікованих в Берліні в 1922 році, спогадів «одного зі свідків махновщини Н.В.Герасименко», лейтмотивом яких є твердження, що «історія махновщини закінчена, а для самого Махно залишається лише роль простого бандита, яким він насправді завжди був»[5, с. 103]. До цієї наскрізь брехливої епопеї, як зазначає сучасний дослідник Микола Головатий, «…додавалися і гіпертрофовано-комічні, істеричні портрети Нестора Івановича, які розкручувалися головним чином в літературі та особливо в кіно. На кіноекрані Махно виглядав чи не завжди як хворобливий істерик, особистість шизоїдального плану» [8, с. 3].
Також, більшість дослідників українського визвольного руху схильні негативно оцінювати роль, яку відіграв Махно в боротьбі українського народу за власну державність. Вони наголошують на тому, що махновський рух, близький за своєю суттю до явища отаманщини, сприяв розпорошенню українських сил в боротьбі з «червоними агресорами» у вимірі не тільки збройного протистояння, але й ідеологічного. Приміром, Ярослав Пеленський в своїй передмові до спогадів гетьмана Павла Скоропадського пише: «Неспроможність національного руху об’єднати сили Центральної Ради з групами, які підтримували Павла Скоропадського, не кажучи вже про анархістські течії, очолювані різними отаманами, особливо Нестором Махном, котрі в жодному випадку не підпорядковувалися б Українській національній державі, та й загалом усі неуспіхи Гетьманату й Директорії були наслідком розколу, що відбувся восени 1917 року і став однією з головних причин провалу української визвольної боротьби 1917-1920 років»[15, c. 32]. Більш того, сьогодні, чимало патріотично-налаштованих українців вважають Махна адептом радянської влади в Україні, тим, хто своєю діяльністю безпосередньо сприяв поразці сил УНР в боротьбі з більшовиками. Натомість роль Нестора Махна і махновщини в національно-визвольному русі українського народу мало досліджувана вітчизняними істориками, які розглядають «батька» і його «стихію безвладдя» окремо від об’єкту національно-визвольної боротьби.
Отже, з огляду на те, що націоналістичний і комуністичний підходи до трактування ролі особистості Махна в українській революції суперечать один-одному, дистанціюючись при цьому від махновщини як явища ворожого, в першому випадку до ідеї незалежної соборної української держави, а в другому до пролетарської держави, очевидним є те, що вони не в змозі об’єктивно оцінити дану постать і рух, очолюваний нею. Причина цього протиріччя полягає в тому, що одні намагаються розглядати явище махновщини і особи, якій це явище завдячує своєю назвою, через призму соціалістичної революції (а саме формулу диктатури пролетаріату та селянства), в той час як інші - через ідею боротьби за незалежну соборну українську державу. Звісно, українського «анархіста №1» Нестора Махно не можна віднести до прихильників ані більшовицько-пролетарської, ані національно-визвольної революції. Він торував свій, неповторний шлях в межах української революції 1917-1921років, який часто, навіть сьогодні, не бажають визнати ні одні ні інші. Революційний шлях Махна - це насамперед визвольна боротьба значної частини українського селянства, що гуртувалось під чорним прапором анархії. В розумінні Махна і тієї частини селянства що пішла за своїм «батьком», анархія це - насамперед ідея побудови безвладного суспільства і організація вільних рад без засилля будь-якої політичної партії. Ідеологія анархізму в розумінні селян південної України була чи не найнадійнішим і найшвидшим способом досягти омріяної віками свободи від царів, поміщиків, чиновників, червоних комісарів та інших всеможливих експлуататорів селянської праці. Лейтмотив боротьби Нестора Махно - це воля рідного народу і в цьому полягає визвольний характер цієї боротьби. Говорити ж про махновський рух, як про національно-визвольний доцільно лише в контексті його виключної українськості, а отже, як про такий, що інстинктивно прагнув політичної і культурної незалежності від центрів ненависної, примусово насаджуваної влади Москви, Берліну, та, зрештою, й самого Києва.
Мабуть, таку непоборну силу свободолюбства Нестор успадкував від своїх предків. Рідне село Махна, Гуляй-Поле, що розкинулось на берегах невеликої степової річки Гайчур, території колишньої Самарської паланки, було засноване на початку 70-тих років ХVIII століття козаками-запорожцями, чумаками та гайдамаками-повстанцями. Після зруйнування Запорозької Січі, значну частину гуляйпільців було покріпачено, але село зберігало поділ на «козацькі сотні» і не забувало своєї козацької слави. Воно залишалось частиною «Дніпровської лінії», що захищала Південь Російської імперії. З середини ХІХ століття село швидко розростається і багатіє. Письменник Анатоль Гак, уродженець Гуляй-Поля, так описує рідне село початку ХХ століття: «Величезне село, завширшки і завдовжки, з кількома десятками вітряків навколо… Щось понад 10 тисяч населення: селяни робітники, ремісники, наїзді з міщан. Волосний центр» [19, c. 27]. Станом на 1914 рік в Гуляй-Полі налічувалося близько 15 тисяч населення; село стало справжнім осередком цивілізації на безмежних просторах навколишніх степів. Такою була столиця повстанського руху, очолюваного Махном, столиця першої в історії безвладної держави - трудової федерації на півдні України з населенням у 2,5 млн. чоловік і анархістською моделлю суспільства, що проіснувала близько ста днів під жорстоким натиском білих та червоних.
Але сім’я анархізму вперше проросло в Гуляй-Полі ще задовго до Громадянської війни і посіяв його не Махно. У другій половині 1906 року до рідного села повернувся молодий робітник, чех за національністю, анархо-комуніст і друг дитинства Махна, Вольдемар Антоні. Під псевдонімом «Заратуштра» він разом з братами Олександром та Прокопом Семенютами організував в Гуляй-Полі анархістську групу «Спілка бідних хліборобів», до якої спершу увійшло 50 юнаків. Пізніше Вольдемар Антоні згадував: «Тепер, коли я запитую чому ми обрали анархізм, то даю таку відповідь: ми вбачали в анархістській ідеї звільнення від нужденності, від гніту капіталу. Анархісти обіцяли комунізм на другий день після революції. Це було спокусливо. І спокусливо було не підкорятися ніякій владі» [19, c. 67]. Безпосередня діяльність гуляйпільських анархістів полягала у друкуванні пропагандистських листівок, в яких вони закликали селян до бунту проти поміщиків і саботажу столипінських реформ. Також анархісти здійснювали «атаки на приватний капітал» - експропріації, або просто «екси», «щоби привчити робочий люд не поважати приватну власність». Найчастіше жертвами таких експропріацій ставали заможні члени шовіністичної чорносотенної організації «Союз істинно руських людей», якій анархісти у своїх листівках оголосили війну «вогнем та зброєю». «Спілка бідних хліборобів» мала селянську спрямованість і тому користувалося значною підтримкою односельців. З усіх політичних організацій Гуляй-Поля, група анархістів була найчисленнішою.
Такий «розклад політичних сил», що склався в Гуляй-Полі в роки Першої російської революції 1905-1907років, був притаманний багатьом селам та містечкам на Придніпров’ї. Дослідник історії українського анархізму і махновського руху зокрема, В. Савченко, зазначає, що в 1905-1907 роках на території України існувало близько 90 анархістських груп, в той час як у Росії налічувалося всього 35-40 [10, c. 7]. Анархістський рух в Україні на початку ХХ століття набув деяких особливих рис, що вирізняли його від анархізму в інших регіонах імперії Романових. Відмінність «анархізму по-українськи» полягала в тому, що у цілій низці промислових центрів півдня України анархістам вдалося привернути на свій бік робітничу радикально налаштовану молодь, а в більшості українських губерній ще й створити селянські анархічні групи. Досить швидко «південний» анархізм Російської імперії наблизився до ідеї об’єднання в єдину федерацію-партію. Так, під час революції 1905-1907 років в Україні було створено Південноросійську федерацію анархістів-комуністів, Катеринославську федерацію, анархістські селянські федерації, що об’єднували сотні і тисячі українців. В той же час анархізм в Україні відрізнявся екстремістським і терористичним характером, порівняно з його більш поміркованим напівлегальним «північним» аналогом. Чому ж саме на українському ґрунті пропаганда анархізму мала такі плідні результати, особливо серед сільського населення?
Відповідь на це питання криється в природній нелюбові українського селянина до будь-якого насильства та влади, яка це насильство насаджувала і узаконювала. Зрештою, не варто забувати що ще Михайло Драгоманов в 70-80х роках ХІХ століття відстоював ідею «федерації вільних громад», наголошуючи на тому, що український селянин традиційно не любить держави і влади, а його індивідуалізм в майбутньому можна поєднати з «громадівським» безвладним устоєм [13]. Український анархізм, насичений надіями і прагненнями простої селянської маси, по-своєму оцінював ідею національної незалежності, мислячи її боротьбою насамперед за власну хату, за свої місцеві права, свій закон і право на вільну працю.
Саме тому гуляйпільська «Спілка», подібно іншим анархічним організаціям, мала чимало прихильників серед простого селянства, особливо серед молоді, яка, будучи рухомою юнацьким максималізмом, вважала, що бомба і куля здатні вирішити суспільну несправедливість. Певно, подібні почуття спонукали й 18-ти річного чорнороба з гуляйпільського заводу сільськогосподарських машин, Нестора Махна, до зацікавлення діяльністю «Спілки бідних хліборобів» і стихією анархії вцілому. Вже 14 жовтня 1906 року, під час чергового «ексу» «бідних хліборобів» Махно пройшов своє перше бойове хрещення, а 27 серпня 1908 був заарештований за звинувачення в убивстві провокатора. Справу, за якою судили ще 13 гуляйпільських анархістів, суд розглянув в березні 1910 року і засудив до страти п’ятьох з них, в тому числі й Махнa. Того разу майбутньому «батьку» допомогла мати, завдяки клопотанням якої вирок було «пом’якшено» на довічну каторгу, яку Нестор відбував в мурах Московської Центральної тюрми. Особистий біограф, близький друг і соратник, з яким Махно зійшовся в застінках тюрми, Петро Аршинов, в «Історії махновського руху» писав, що «каторга була єдиною школою, де Махно почерпнув історичні і політичні знання, які послужили йому значним базисом в його політичній діяльності»[1]. Лютнева революція 1917 року в Росії приносить звільнення в’язню Московської Центральної тюрми Нестору Махнo. Уже накінці березня 1917 він повертається до рідного села, де невдовзі очолює комітет захисту революції Гуляйполя. Серед односельців молодий революціонер користувався великою повагою і довірою: майже в кожному політичному в’язні царського режиму простий люд вбачав свого героя і визволителя. Мала свій вплив і беззаперечна харизма Махнa в поєднанні з внутрішньою стійкістю і відданістю власній справі. Комітет під керівництвом Махна та інших анархістів роззброює місцеву буржуазію, ліквідує приватну власність на фабрики та маєтки. Коли у квітні 1917-го до Гуляй-Поля прибули активісти українських та російських партій, вони не змогли заручитися підтримкою населення. Для більшості гуляйпільців зрозумілішою була теза, що «…влада в Києві залишиться владою тільки для Києва» [2, c.305]. У вересні відбувся з’їзд рад Гуляйпільського району, який закликав місцеве населення не підкорятися ані Тимчасовому уряду, ані Центральній раді. Фактично вже влітку 1917 року на півдні України утворилося маленьке державне утворення з населянням у 40 тисяч чоловік - Гуляйпільська комуна.
19 лютого за згодою Центральної ради німецькі та австро-угорські частини загальною чисельністю близько 450 тисяч вояків розпочали наступ вглиб України, щоб звільнити її територію від «непрошених гостей з півночі» - більшовиків. Гуляй-Поле було без бою захоплене окупантами, а Нестор Махно був змушений податися до РСФСР. Там він здійснив справжню одіссею розбурханою революційною Росією: брав участь у мітингах, неодноразово уникав арешту, вперше надрукував свого вірша в газеті «Мысли самых свободных людей». В реші-решт йому вдається дістатися кремлівського олімпу, де він зустрівся з більшовицькими бонзами Яковим Свердловим та Володимиром Леніном. Свою бесіду з останнім Махно детально описав у своїх мемуарах, що побачили світ в 1929 і 1936-37 роках у Парижі. Ленін, з присутньою йому безапеляційністю у власних судженнях, доводив «товарищу с юга России», що «анархісти сильні думками про майбутнє; в теперішньому вони беззмістовні, нікчемні, виключно тому, що вони, в силу своєї беззмістовної фанатичності, дійсно не мають з цим майбутнім звязку…» [8, c. 375]. Ображений Махно з не меншим запалом доводив протилежне… Зрештою Ленін запропонував Махну сприяння в його поїздці назад до України.
По дорозі додому з Нестором Махном трапився випадок, який демонструє його ставлення до питання, яке тоді, подібно сьогоднішньому дню, розколювало українське суспільство. Це питання мови. Торкаючись цієї теми, багато дослідників обмежуються цитатою, написанною Махном до власних спогадів: «Про одне лише доводиться шкодувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це - що він виходить не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення свого індивідуального єства і це було б важливо». Щож, тепер варто звернутися до самих «Спогадів». Ось як їх автор описує епізод, що трапився з ним в Білгороді: «…службовці залізниці гетьманського царства поробились такими «українцями», що на питання, поставлені російською мовою, зовсім не відповідали. […] І я, не володіючи своєю рідною українською мовою, вимушено мав уродувати її у своїх зверненнях до оточуючих так, що ставало соромно… […] Я розумів, що ця вимога виходить не від українського трудового нуроду. Вона - вимога тих фіктивних «українців», котрі старались підлаштуватися під модний тон. Я був упевнений, що для таких українців потрібна була тільки українська мова, а не повнота свободи України і трудового народу, що населяє її. […] Ці «українці» не розуміли однієї простої істини: що свобода і незалежність України поєднувані тільки зі свободою і незалежністю трудового люду, без якого Україна - ніщо… » [8, c. 399] Насправді, до спілкування російською мовою Махно призвичаївся протягом років, проведених на каторзі…
Ось так, «уродуючи рідну мову», з фальшивим паспортом на ім’я громадянина Української держави Івана Шепеля, Махно дістався району Гуляй-Поля. «Тут, на територіїсцього району я поселився і відчував, що я на Україні. Звідси і почаласьсь організація під моїм керівництвом селянського повстання» - згадував він.
У травні 1918 року в Україні запалали полум’я селянських повстань. Вони були наслідками реакційної внутрішньої політики гетьмана, повернення поміщицького землеволодіння, реквізиції та свавілля місцевої окупаційної адміністрації, відсутність аграрної реформи… Як зазначає Віктор Савченко, в той час більшість українських політичних діячів, майже всі українські партії, земства, селянські спілки, ради, робітничі з’їзди виступали проти гетьманського режиму, який спирався на німецькі багнети [10, c. 63]. Це призвело до того, що центр політичного життя країни перемістився з великих міст до сіл та містечок, де зосереджувалися основні сили опору. Ситуація ускладнилася після виводу австро-угорських військ, що контролювали південні райони України. Це визнавав навіть сам гетьман Павло Скоропадський: «Добра половина України була звільнена від всякого чужоземного впливу з однієї сторони, з іншої - відхід австрійських військ давав можливість всім нашим елементам сильно підняти голови»[15, c.295].
Перше серйозне зіткнення Нестора Махно з силами Державної варти, загонами німецьких колоністів та підрозділами німецького війська відбулось 10 жовтня 1918 біля с.Дібровка. Тоді, після неймовірної перемоги, повстанці та селяни вперше проголосили свого лідера «батьком» і той вже ніколи не розлучався зі своїм революційним «титулом». Відтоді по всій Україні почали поширюватись чутки про нового захисника скривджених, козака-характерника, якого ні куля ні шабля не бере. Для десятків і сотень тисяч селян «батько» став незаперечним авторитетом і політичним лідером.
14 грудня гетьман Скоропадський зрікся влади, тож Махно, який на той час уже надійно укріпився в своєму базовому гуляйпільському районі, був змушений змінити вектор спрямованості боротьби проти контрреволюційних сил. Відтепер основним ворогом «батьки» стають білі. При цьому він продовжував заявляти свою непохитну позицію щодо «буржуазних» урядів у Києві: «Української Директорії ми визнавати не будемо. І якщо перед очима більш небезпечних контрреволюційних сил в Україні ми не будемо зараз зі зброєю боротися проти Директорії, то ми будемо дні і ночі не спати, будемо найсерйозніше готуватися до цієї боротьби проти неї»[7, c. 157]. Ці настрої засвідчував і Володимир Винниченко, розмірковуючи над причинами поразки Центральної ради у визвольних змаганнях: «…не російський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські світські війська не могли би заняти ні одного повіту з нашої території»[9,c.204].
В переддень зречення гетьмана Скоропадського махновська делегація підписала угоду з Директорією, згідно з якою Махно отримав вагон набоїв і піввагона гвинтівок та вибухівки в обмін на дозвіл мобілізації до війська республіканців на контрольованій ним території. Але цей перший союз Махна з УНР мав відверто фіктивний і короткочасний характер - надто вже ідеологічно різнилися обидві сторони. Погіршення стосунків між махновцями та силами Директорії відбулося після подій 20-21 грудня 1918 року, коли петлюрівці розігнали Катеринославську міську раду і ревком більшовиків. В союзі з останніми махновці оволоділи містом, однак, як зазначає дослідник В.Волковинський, здійснивши контрнаступ, петлюрівці вибили повстанців з Катеринослава і завдали їм відчутних втрат [4, c.79-81]. Після цієї невдачі стосунки Махна з більшовиками різко погіршились: червоні позбавили його звання головнокомандувача повстанського війська Катеринославщини, а «батько» «…лаяв більшовиків і говорив, що треба до біса проганяти всі більшовицькі штаби…»[9, c.17].
23 січня в с. Михайлівка відкрився перший з’їзд селян і повстанців «вільного району», який ухвалив рішення про мобілізацію до армії Махна усіх фронтовиків, прийняв резолюцію про підтримку повстанського руху і постановив створити «вільну раду». В той час білі розпочали масований наступ і Махно, аби зберегти свій базовий район, знову пішов на зближення з більшовиками. 14 лютого між командуванням Червоної Армії та махновцями було підписано офіційну угоду. Тепер Махно став комбригом і командувавсвоїми полками, що увійшли до третьої революційно-повстанської бригади імені батька Махно. Одночасно, в Гуляй-Полі пройшов ІІ з’їзд повстанців і селян з 35 волостей, що затвердив союз із Червоною армією. При цьому делегати критикували більшовицьку диктатуру і радянський уряд «самозванців-призначенців», що втілював у життя цю диктатуру на українських теренах. Також махновський з’їзд затвердив зрівняльний розподіл землі між селянами і вирішив вимагати автономії «вільного району» від центру [9, c.21].
Назрівав конфлікт в питанні співпраці з Махном і в середині червоного командування: не всі більшовицькі лідери збиралися миритися з близькістю із такою одіозною і небезпечною для них фігурою як Нестор Махно. Так, селянського «батьку» підтримували командувач фронту Антонов-Овсієнко та командарм Скачко. Проти союзу з Махном виступав Троцький, який вважав, що проведення анархістського експерименту у «вільному районі» становить для Радянської влади значно більшу загрозу аніж наступ Денікіна.
В лютому Махно вдруге одружився. Його дружиною стала Галина (Агафія) Андріївна Кузьменко, дочка писаря жандармської канцелярії. Будучи сильною, вольовою жінкою вона мала великий вплив на рішення «батька» і еволюцію його світогляду. Саме Галина Кузьменко зуміла зблизити переконаного анархіста Махна з ідеями національного відродження української нації. Ось що згадувала сама Галина Андріївна: «Для нього (Махна - авт.) не розмежовувалося поняття «російське» та «українське». Над тим, що крім революції є ще Україна і її інтереси, Нестор почав задумуватися після знайомства зі мною…Він завжди зважав на мою думку.[…] І настав час, коли в його свідомості поряд з долею Революції стала доля України. Це було видно з його виступів перед військом, на мітингах. У дні наступу Денікіна він закликав стати на захист України від білих, від комуністів і взагалі від усіх, хто напосідає на Україну». І, все ж, Галина Кузьменко була змушена визнати, що «… Нестор до національної ідеї підходив спроквола»[19, c.400].
В березні 1919 року більшовики розпочали стягнення продрозкладки в українських селах, яке супроводжувалось насильством по відношенню до місцевого населення. Окрім цього загони ЧК розпочали активну анти-махновську кампанію в тилу останніх. З повідомлення командарма 2-ї Української радянської армії Антонову-Овсієнку: «…у той час коли махновці воюють на фронті, в тилу їх переслідують за належність до махновського руху…дурнуватими витівками дрібні «надзвичайки» провокують махновське військо та населення на бунт проти Радянської влади»[9, c.22-23].
Настої махновців у квітні 1919 року висвітив в своїй статті «Два шляхи» Петро Аршинов. У ній він підкреслював, що червона диктатура і партійна бюрократія є неприйнятними для махновців. 10 квітня 1919 року, пройшов ІІІ з’їзд представників 72 волостей і повстанців, який вкотре засвідчив протест селянства по відношенню до системи «призначенства» згори і більшовицької сваволі загалом. Резолюція повстанців, прийнята на з’їзді, проголошувала: «Диктатури якої б не було партії категорично не визнаємо. Лівим соціалістичним партіям надаємо право вільно існувати лише як провідникам різних шляхів соціалізму, але право вибору шляхів залишаємо за собою».