Махно і Ленін
Одного червневого дня 1918 року о першій годині пополудні до робочого кабінету Леніна увійшло двоє. Перший - брюнет невисокого росту, дуже худорлявий, з різкими рисами худого обличчя. Це був близький соратник Леніна Яків Свердлов, Голова Всеросійського центрального комітету Ради робочих, селянських і солдатських депутатів. Але другого чоловіка, теж невисокого на зріст, простакуватої селянської зовнішності, вождь пролетарської революції бачив вперше. Свердлов представив незнайомця як Голову Комітету Захисту революції часів Керенського, голову Гуляйпільського ревкому, борця за революцію з «півдня Росії» Нестора Івановича Махнo. Ленін мовчки підвівся, і якось по-батьківськи взяв одною рукою, а іншою, ледве торкаючись плеча, посадив незвичайного гостя у крісло. Потім попросив Свердлова сісти, дав якісь вказівки секретарю і лише тоді звернувся до свого візитера…
Однак, що ж привело майбутнього «батька» і лідера анархістів України в м`яке крісло затишного кабінету лідера більшовиків?
На початку липня 1918 р. німецько-австрійські війська, що за умовами Брест-Литовського договору мали звільнити територію УНР від більшовиків, опинилися поблизу рідного села Махна Гуляй-Поля, де він уже встиг очолити місцевий ревком та Гуляйпільський полк самооборони (1 тис. бійців), що увійшов до другої революційної армії резервної групи радянських військ. Незабаром Махно подався за вказівками щодо оборони на станцію Волноваху, де мав перебувати штаб Першої Української Червоної армії. В цей же час в самому Гуляй-Полі почались заворушення: фронтовики села та заможні селяни виступили проти місцевих анархістів, які керували обороною і за допомогою єврейської роти, що перейшла на їхній бік, розігнали штаб анархістів, чимало його членів арештували. Решта солдатів полку самооборони підтримали Центральну раду. Наступного дня, 17 квітня, Німецькі частини без бою зайняли Гуляй-Поле. Махно разом із нечисельним загоном анархістів відступив до Таганрогу, куди прибували розрізнені червоногвардійські загони для подальшої евакуації в Радянську Росію. В Таганрозі анархісти півдня України провели конференцію, на якій постановили вдатися до партизанських засобів боротьби на окупованих територіях. 1 травня німці зайняли Таганрог і Махно подався в Ростов, де сподівався знайти евакуйовану комуну Гуляй-Поля, в якій була його вагітна дружина.
Ще в жовтні 1917 року Махно, повернувшись з каторги, одружився з мешканкою Гуляй-Поля Настею Васецькою, з якою мешкав спершу в хаті свого брата Карпа. Потім молоде подружжя перебралось в конфіскований панський будинок де анархісти утворили комуну №1. У липні 1918 року вагітна Настя разом з сім’єю брата Нестора Григорія подалася в евакуацію на схід. Перебуваючи в Царицині, вона народила сина, який помер через кілька діб.
Торкаючись теми долі рідних Нестора Махна в той період, варто згадати його братів. На початку травня загін карателів в Гуляй-Полі по-звірськи розстріляв тяжко контуженого на фронті старшого брата Омеляна, а от іншому братові Махна, Саві, що був командиром загону повстанців-анархістів, вдалося втекти. Розгнівані кати вирізали груди його жінці Федорі і живцем закопали у землю, а хату спалили. Через кілька днів Сава убив одного з карателів і на наступний день його заарештували та направили до Олександрівської в’язниці, з якої той втік восени 1918року.
Та повернімось до поневірянь їхнього більш прославленого брата Нестора. В хаосі громадянської війни знайти гуляйпільських комунарів в Ростові йому не пощастило, та й у самому місті, куди з дня на день мали увійти німецькі частини, залишатися було небезпечно. Тож Махно приєднався до артилерійського ешелону, що прямував на Північ і розгорнув разом з юзівським анархістом Васильєвим активну агітацію. На станціях анархісти влаштували мітинги, закликами до нових експропріацій. На Тихорецькій станції така «діяльність» мало не коштувала Махну життя - його заарештували і побили солдати місцевого ревкому. Від розстрілу Нестора врятували лише «комісарівські» документи. Та ця неприємність анітрохи не остудила революційного запалу Махна. Коли біля ст. Котельникове з`ясувалося, що червоні роззброюють усі частини, які прямують з України як іноземні за умовами Брест-Литовського договору, командир ешелону, маючи наказ командування прибути до Воронежа, розгубився. Тоді група анархістів на чолі з Махном взяла ситуацію під свій контроль. Команда ешелону зайняла бойові позиції біля гармат і кулеметів, а більшовикам була висунута вимога пропускати поїзд в напрямку м. Царицина. Ті розбіглися, шлях знову став вільним…. Але не доїзжаючи 24 версти до Царицина, на ст. Сарепта ешелон знову зупинили. І знову Махно не сидів склавши руки, а кинувся виступати на місцевих мітингах. Тут він і оголосив ультиматум червоному командуванню - пропустити ешелон до Воронежа. В противному разі Махно закликав обстріляти сам Царицин.
На наступний день після мітингу на станцію Септа прибув мадярський більшовизований загін із Царицина з метою арештувати всіх анархістів, що збиралися в ешелоні. Мандат на арешт був підписаний командиром Царицинського фронту і головою Ревкому, але командир ешелону не видав анархістів. Мадяри не стали проводити обшук і повернулися до міста. Ще через день ешелон таки дістався Царицина, де Махно розпрощався з командою ешалону і вирушив на пошуки місцевих анархічних організацій. В Царицині він став свідком боїв командира українського радянського загону під командуванням лівого есера Петренко з червоноармійцями. На боці Петренка виступив загін анархістки Марусі Нікіфорової, з якою Махно був знайомий ще з часів революційної роботи в Олександрівську. Під час переговорів Петренка було ув`язнено, а його загін роззброєно. У відповідь Манхо з Нікіфоровою почали готуватися до нападу на тюрму, але чутки про те, що непокірного командира розстріляли, спинили їх.
Там же, в Царицині, Махно нарешті знайшов гуляйпільських комунарів, а разом з ними і дружину. Ось як Нестор Іванович описує радісний момент зустрічі: «…всі друзі, чоловіки і жінки, та їх підлітки-діти,кинулись до мене, хапаючи мене свої щирі, які можуть мати тільки селяни, об’яття, і цілували мене. В цей час з іншого вагону вискочила моя подруга і за нею всі інші комунари, і радості всіх нас небуло меж…»
Однак, надовго в Царицині Махно не затримався. Прочитавши в газеті «Анархія», що в Москві організовується «Союз ідейної пропаганди анархізму», він загорівся бажанням дістатися Москви. Незважаючи на вмовляння дружини та інших комунарів лишитися, Махно разом з кількома товаришами-анархістами сів на пароплав до Саратова. В ті дні до Саратова з`їхалося чимало анархістів з України. Головним з-поміж них був одеський матрос Міша, який влаштував щось на зразок штабу анархістів у готелі «Росія». Там же певний час проживав і Махно.
На момент прибуття Нестора до Саратова більшість анархістських організацій Росії було розігнано більшовиками, а бойові загони роззброєно. Хоч основна хвиля розгрому анархічних організацій і арештів самих анархістів припала на квітень 1918 року, до саратовських анархістів «черга дійшла» лише 15 травня. Того дня місцева ЧК заарештувала 50 анархістів у готелі «Росія», кількасот чоловік було взято в полон. Лідера саратовських анархістів Мішу повезли до ЧК, але по дорозі сподвижники одеського матроса-анархіста відбили свого товариша у чекістів. Довідавшись про звільнення Миші, полонені анархісті самі роззброїли своїх охоронців. На допомогу повсталим прибули анархісти з околиць міста, приєдналися і червоноармійці Саратівсткого гарнізону. Вуличні бої тривали два дні і закінчилися перемогою більшовиків, які переважали чисельно. Вцілілі анархісти, рятуючись від арештів, сіли на пароплав до Самари. Серед них був і Нестор Махно.
Але тікаючи від вогню, як то кажуть, попали в полим’я. Прибувши в Самару Махно одразу ж підтримав виступ анархістських загонів Попова і Смородинова (17-19 травня Самара опинилася в руках анархістів та матросів). Та цей виступ був легко придушений червоними і Махно знову рятується, сідає на пароплав до Астрахані. В Астрахані він протягом тижня «числився» в агітвідділі місцевої анархічної організації, співпрацював із місцевою газетою анархістів «Мысли самых свободных людей». Як згадував у своїх мемуарах сам Махно, у цій же газеті він помістив свій перший вірш «Призыв», написаний на московській каторзі. Після більш ніж двотижневого перебування в Астрахані Махно повертається до Саратова, де йому допомогли з квитком до Москви.
Нарешті, в червні 1918 р., Нестор дістався столиці. Однак, там на нього чекало розчарування в анархічному середовищі, яке він охарактеризував «розвалом», «балаканиною», «паперовою революцією». Анархістів Москви він назвав «тисячі нероб, котрі не припиняли лестити собі та верещали на все горло про себе …». Це було й недивно, адже ще в ніч з 11 на 12 квітня загони ВЧК, якими керував Фелікс Дзержинський, розгромили анархістські організації Москви, численні збройні загони роззброїли. Справжні бої відбулися на вулицях Донській та Малій Дмитрівській, більшовикам навіть довелося застосовувати артилерію. Втрати анархістів склали більше 100 вбитими і понад 5 тис. арештованими. Згодом подібні акції пройшли й в інших містах Радянської Росії, а 1 травня 1918 НКВС розіслав на місця директиви про розпуск анархістських організацій і бойових груп. Тому, коли Махно з`явився в столиці в червні, колишні вогнища анархії ледь жевріли під більшовицькими чоботями. Нестор Іванович писав: «анархісти опинилися у хвості подій і часом мало не відривалися від них зовсім, будучи безсилими піти самостійним шляхом».
У Москві Махно відвідував лекції видатних теоретиків анархізму Саші Шапіро, Олексія Борового, Леона Чорного. Особливе значення для майбутнього «батьки» мала зустріч зі старим князем Петром Кропоткіним - лідером російського анархічного руху. З ним Махно поговорив і про українських селян і про теорію анархізму в цілому. На прощання Кропоткін сказав: «Самовідданість,твердість духу і волі на шляху до означеної мети перемагає все….». Ці слова назавжди закарбувалися в пам`яті Махна і він їм слідував усе своє життя, яке й опиралося на ці три складові: самовідданість у революційній боротьбі за краще життя трудового люду, твердості духу в цій непростій боротьбі і незламній волі, незважаючи на всі втрати і поневіряння.
У столиці Радянської Росії Махно також побував на конференції анархістів з Катеринославської, Харківської, Таврійської і Херсонської губерній, яка пройшла в готелі «Флоренція». Серед її учасників Махно згадував одеських анархістів Молчановського і Красного, Іуду Рощина (Гросман), Аршинова, Борзенко та інших. На цій конференції було вирішено найближчим часом пробиратися на окуповану айстро-німецькими військами Україну і піднімати там третю анархістську революцію. В той час Махно вирішив не гаяти часу і звернутися до московської Ради робітничих і селянських депутатів, щоб отримати безкоштовну кімнату для тимчасового проживання. Однак в Моссовєті йому видали лише пропуск в Кремль, у ВЦИК Рад, де квартирне питання мало б бути остаточно вирішено.
Та до воріт Кремля Махно підійшов вже з більш амбіційним планом, аніж просто отримати житло, а саме побачитися з Леніним і Свердловим. Знайшовши приміщення ВЦИКа, Махно заявив секретарю, що хоче бачити голову Виконкому Ради робочих, селянських і козачих депутатів тов. Свердлова. Таким нехитрим способом він дістався до однієї з перших осіб Радянської Росії в перші роки її існування - Якова Свердлова (справжнє ім’я Янкель Мовшович Свердлов). Документи Махна одразу ж зацікавили Свердлова і після досить тривалої розмови, в якій він розпитав Махна про українську дійсність і його партійну приналежність. Врешті-решт Свердлов запропонував Нестору самому розповісти Леніну про релюційний стан в Україні, адже це питання в той час особливо цікавило більшовиків. Не чекаючи згоди самого Манха, Свердлов зателефонував Леніну і повідомив, що має в себе товариша, котрий привіз важливі свідчення про селян на півдні Росії і їх ставлення до німецьких експедиційних військ. Одразу після цього він виписав новий пропуск і на прощання сказав: «Товаришу, завтра о першій годині дня зайдіть прямо сюди, до мене, і ми підемо до тов. Леніна»…
Як уже зазначалось на початку статті, Ілліч люб’язно зустрів гостя «з півдня Росії». Відтворити зміст розмови, що відбулася між Махном і Леніним можливо лише посилаючись на спогади самого Махна, адже біографи вождя світової революції старанно замовчували цей факт, як і десятки інших зустрічей з подібними «підозрілими елементами». Спершу Ленін поцікавився з якої місцевості Нестор, а потім став розпитувати про становище революції на українському селі. Зокрема його цікавило як селяни сприйняли лозунг «Вся влада Радам на місцях » і чи бунтують вони проти окупаційним німецьких військ, чи захищають здобутки революції. На всі ці питання Махно відповідав стримано, лаконічно. З його відповідей Ленін зробив висновок, що українське селянство «заражено» анархізмом. Але анархізм на його думку «чужий» селянській природі і скоро мав вижити самого себе. Позиція Леніна в цьому питанні очевидна - єдиною партією, яка відстоює інтереси передового класу пролетарів є партія більшовиків; усі ж інші - меншовики, анархісти, есери, та ін. лише розпилюють сили пролетаріату, сприяючи тим самим контрреволюції. Далі вони перевели розмову в дещо інше русло - питання про червоногвардійські закони та їх роль в революції на Україні. Це питання особливо цікавило більшовиків, адже ще недавно вони контролювали більшу частину УНР. Численні поразки червоних загонів восени і практична відсутність підтримки з боку місцевого населення болюче відбивалося на амбітних планах більшовицьких лідерів. Більш того, досвід попередніх невдач слід було враховувати у подальшому, навіть після реорганізації червоної гвардії в червону армію, положення Радянської Росії на фронтах залишалось вкрай важким.
Махно вказав Леніну на численні промахи червоного командування в ході військових операцій січня-травня 1918 р. Так, червоні частини просувалися (наступали) лише вздовж залізничних шляхів, залишаючи таким чином в тилу багато контрреволюційних елементів. Малою була й кількість більшовицьких агітаторів на селі, тому що основна пропагандистка робота проводилась і продовжує проводитись у містах. Село ж таким чином лишалось поза більшовицькою пропагандою. Пізніше Махно згадував, що спершу, на початку розмови, відчув певне благоговіння перед Леніним, якого досі вважав головним винуватцем розгрому анархістських організацій. Та в цьому стані він перебував недовго. Коли вождь російського пролетаріату зауважив, що «.. анархісти сильні думками про майбутнє, в теперішньому ж вони безпідставні, нікчемні саме тому, що вони, з причини беззмістовної фанатичності, реально не мають з цим майбутнім зв’язку». Махно одразу заперечив, стверджуючи, що анархо-комуністи багато зробили для революції в Україні і нагадав про боротьбу загонів анархістів Мокроусова, Луньова, Гаріна, Череденка, Черняка, Никифорової. І все ж слова Леніна обурили Махна і, як він сам писав: «…при всій моїй повазі до Леніна,..[«характер мій»- авт.] не дозволив мені цікавитись подальшою розмовою з ним. Я відчув себе ображеним». Певно, що Ленін помітив переміну в інтонації та виразі обличчя свого співрозмовника і перевів розмову в більш спокійне русло. Насамкінець Ленін запропонував Махну допомогу у справі повернення в Україну для повстанської боротьби. Нарешті всі троє піднялись, потисли один одному руки і Махно вийшов з кабінету Леніна. Лиш на подвір’ї Кремля він згадав, що забув нагадати Свердлову про безплатну квартиру від Млссовєта…
12 червня 1918 року на Курському вокзалі Москви Махно сів на потяг що прямував в Україну. З собою він мав, виданий за розпорядженням Ілліча, фальшивий паспорт на ім’я громадянина української гетьманської держави, колишнього офіцера-фронтовика, вчителя з Таганрозького округу Івана Шепеля. Діставшись до нейтральної зони між Україною та Радянською Росією, Махно начепив погони штабс-капітана, що дало йому можливість проїхати від Білгорода до ст. Лозової, а звідти і до самого Гуляй поля. Пізніше Махно напише: «Воєнна офіцерська форма, погони нещасного прапорщика, в такт фальшиво розшаркатись і поклонитись - все це мені допомогло добратися в район Гуляй-Поля…Тут на території цього району я поселився і відчував, що я на Україні. Звідси і почалась організація під моїм керівництвом селянського повстання».
