Джеймс Рікардс Валютні війни Частина друга Розділ п'ятий (продовження)
У кінці Вересня було скликано раду Генеральної угоди про торгівлю та тарифи (ГУТТ), щоб обговорити, є податок США на імпорт порушенням правил вільної торгівлі чи ні. Запровадження податку обґрунтовано не було, а заступник держсекретара США Натаніель Семюелс майже не докладав зусиль, щоб захистити його. Не вважати ж за таке зусилля його пропозицію, що додатковий податок буде скасовано, щойно відновиться рівновага платіжного балансу США! Згідно зведення правил ГУТТ, дії у відповідь, скоріш за все, були б виправданими. Однак торгівельні партнери США не наважувались розпочати торгівельну війну. Спогади про 1930-і роки були ще занадто свіжими у пам'яті, а роль США у протиборстві Радянському Союзові та війсковий захист Японії та Західної Європи були занадто важливими, щоб перейти до глобвльної конфронтації через тогівлю. Японії та Західній Європі просто довелося б терпіти слабкий долар; питання полягало у тому, як довго та на чиїх умовах.
[Spoiler (click to open)] У кінці Вересня було організовано міжнародну конференцію в Лондоні під патронатом так званої «Великої десятки» (G10), що складалася із країн, які підписали 1962 року Генеральну угоду про позики. У конференції брали участь найбагатші країни світу того часу, включно, що є важливим, зі Швейцарією, яка не була тоді у МВФ. Там Конналлі розіграв виставу, гідну його техаського коріння. Він оголосив делегатам, що зібралися, що США вимагають негайного запровадження «гойдалки» у торгівельному балансі у розмірі $13 млрд - від $5 млрд дефіциту до $8 млрд профіциту - і що ця вимога не підлягає обговоренню. Він відмовився брати участь у перемовинах про те, як це буде реалізовано, і запропонував делегатам самим розробити план, а в подальшому він дасть їм знати, є їхній план успішним чи ні. Дев'ятьом членам G10 не залишалося нічого іншого, окрім як обурюватись тихцем нахабству Конналлі, та думати над тим, як здійснити цей план.
Два тижні по тому, на початку Жовтня, лідери провідних країн знову зустрілися у Вашингтоні на щорічному з'їзді МВФ. Лондонська конференція принесла мало результатів, але натяки 10-відсоткового податку Ніксона не минули даремно. Міністр торгівлі Канади, Жан-Люк Пепан, підрахував, що цей додатковий податок позбавить Канаду 90 тис. робочих місць лише за перший рік. У деякій мірі девальвація долара вже мала місце на закордонних валютних ринках, де все більше країн запроваджували вільне коливання своїх валют проти долара, отримавши відразу ж від 3 до 9% доходу. Але Ніксон та Конналлі чекали повної девальвації у районі від 12% до 15% і гарантій, що ці рівні будуть фіксованими та не зміненими ринками.
МВФ завдяки роботі свого наукового персоналу почав накладати вето на низку технічних рішень. Це включало більш широкі валютні коридори, в яких валюта могла коливатися до того моменту, коли ставала необхідною офіційна девальвація, можливе розширене використання СПЗ та створення світового центрального банку. Ці суперечки мало що означали для Конналлі. Він вимагав негайної відповіді на теперішню проблему і був готовий використати додатковий податок як грубу силу в таких масштабах, в яких буде потрібно. Він, однак, пом'якшив свої погляди на зборах МВФ, заявивши, що податок може бути знято, якщо зовнішньоторгівельний баланс США зрушиться у правильному напрямку - попри навіть те, що початкової мети ще не досягнуто.
США були готовими піти на поступки іще з одного приводу, який багато означав для європейців. У той час як США заявили про відмову конвертувати долари в золото, це, поза тим, не змінило паритету долара та золота. Долар все ще дорівнював одній тридцять п'ятій від унції золота, навіть у своєму неконвертованому стані. Збільшення ціни золота тією ж мірою означало б девальвацію долара, як і підвищувальна ревальвація інших валют. Це було символічно важливим для європейців та розглядалося б ними, як поразка США у валютній війні, незважаючи на байдужість Америки. Німеччина та Франція виграли б від цього, позаяк вони володіли великими запасами золота, а збільшення доларової ціни золота означало б збільшення вартості їхніх золотих резервів.
Це не дуже турбувало Ніксона та Конналлі; після закриття «золотого вікна» ціна золота не мала значення, а девальвація, яким би методом її не було досягнуто, була лише засобом, щоб покласти край всій цій ситуації.
Під кінець зустрічі МВФ здавалося, що поєднання тривалої ревальвації, що зростала, більшості валют по відношенню до долара на іноземних валютних ринках, гнучкість стосовно вибору моменту скорочення торгівельного дефіциту Сполученими Штатами та бажання США навмисне підняти ціну золота у доларах могли б стати основою тривалої валютної перебудови, згідно із намірами Ніксона.
На початок Грудня завершальна фаза почалася з іще однієї зустрічі G10, зібраної у розкішному Палаццо Корсіні у Римі. Цього разу Конналлі був готовий вести справи. Він запропонував середню ревальвацію іноземної валюти в 11% та девальвацію долара по відношенню до золота у 10%. Поєднання цих двох пропозицій означало ефективний ріст (більше ніж на 20%) ціни у доларах іноземного експорту до Сполучених Штатів. Натомість США скасували б 10-відсотковий додатковий податок.
Європейці та японці були шоковані: повне коливання від, візьмімо, 12 до 15% могло бути припустимим, але 20% були понад силу. Більш того, члени G10 стали займати позиції один проти одного. 20-відсоткове коливання по відношенню до долара було б однією справою, якби всі країни тут-таки так і вчинили. Зовсім інша справа, якщо, наприклад, Великобританія ревальвує на 15%, коли Німеччина - на всі 20. Тоді Німеччина опиниться у невигідному становищі по відношенню до Великобританії та Сполучених Штатів. Франція хотіла обмежити розмір девальвації долара по відношенню до золота так, щоб у більшому ступені вирівняти німецьку ревальвацію, у котрій Франція повної участі не брала. Нічого тут не поробиш.
На цьому перемовини, можна сказати, майже не припинялися. За декілька днів після зустрічі в Римі президент Ніксон зустрівся сам на сам з президентом Жоржем Помпіду на Азорських островах, де Помпіду наполіг на збільшенні доларової ціни золота як на частині комплексної оборудки. Ніксон проводив бесіду сонним, бо мало не всю ніч уболівав за улюблених «Washington Redskins», футбольний матч яких показували по Азорскому ТБ за місцевим часом. В решті решт Ніксон погодився з вимогами французів, і Помпіду повернувся до Франції героєм, позаяк примусив США поступитися у такій тонкій справі, як співвідношення паперових грошей та золота. І все ж Ніксон не пішов із порожніми руками, оскільки Помпіду погодився на значне скорочення жорстких тарифів на імпорт зі США, накладених європейським Загальним ринком.
Попередні погодження, що їх було досягнуто у Палаццо Корсіні та на Азорських островах, було ратифіковано двома тижнями пізніше «Великою десяткою» - на зборах, проведених в історичному червоному замку Смітсоновського інституту, що мав сусідство з Національною алеєю у Вашингтоні. Місце проведення дало назву створеній там Смітсоновській угоді. Долар було девальвовано приблизно на 9% по відношенню до золота, а найбільші валюти було ревальвовано між 3 та 8% до золота - з повним вирівнюванням в 11 та 17%, залежно від валюти.
Найбільш важливими винятками стали Англія та Франція, фунт і франк яких не ревальвувались, однак піднялися на 9% порівняно з доларом через девальвації по відношенню до золота. Японці найбільше постраждали від повного вирівнювання у 17%, що є навіть вищим, ніж у німців, але вони найменше отримали співчуття від Конналлі, позаяк їхня економіка зростала на 5% на рік.
Сторони, що підписалися, погодилися зберігати такий паритет діапазону торгів у 2,25% вгору чи вниз - загалом діапазон, таким чином, складав 4,5% - і американці погодилися скасувати всім ненависний 10-відсотковий додатковий податок на імпорт; і це зіграло свою роль. Не було дано жодної можливості повернення до конвертованого золотого стандарту, хоча технічно від золота ще не відмовились. Як зауважив один письменник: «Замість того щоб відмовитися продавати золото по $35 за унцію, Казначейство просто відмовиться продавати… по $38 за унцію».
Смітсоновська угода, як і Ніксон-шок чотирма місяцями раніше, була дуже популярною в Сполучених Штатах і призвела до різкого зростання акцій, доки інвестори роздумували про більш високий доларовий прибуток у сталеливарній, автомобільній, повітряній та кіноіндустрії, а також в інших галузях, які б виграли від експорту, що зріс, чи імпорту, що зменшився, чи від того й від іншого. Помічник президента Пітер Дж. Пітерсон передбачав, що девальвація долара створить щонайменше п'ятсот тисяч нових робочих місць за наступні два роки.
На жаль, ці радісні сподівання невдовзі було зруйновано. Трохи менше ніж за два роки США опиняться у найгіршій рецесії з часів Другої світової війни, з падаючим ВВП, стрімко зростаючим безробіттям, нафтовою кризою, руйнацією фондової біржі та безконтрольною інфляцією.
Урок про те, що нація не може девальвувати собі дорогу до процвітання, вислизнув від Ніксона, Конналлі, Пітерсона та фондової біржі наприкінці 1971 року, так само, як і від їхніх попередників за часів Великої депресії. Мабуть, цей урок важко засвоїти.
Як і у випадку з важливими міжнародними валютними конференціями двадцятих та тридцятих років, вигоди від Смітсоновської угоди, як вони є, виявились недовговічними. Фунт стерлінгів піддався девальвації знову 23 червня 1972 року, цього разу у вільній формі, без причетності до Смітсонівських паритетів. Фунт тут же впав на 6% і дійшов до позначки 10% на кінець 1972 року. Також існувала занепокоєність з приводу заразності девальвації фунта та її наслідків для італійської ліри. Голова адміністрації Ніксона доповів йому відомості стосовно європейської валютної кризи. Відповідь Ніксона увійшла в історію; записана на плівку, вона була такою: «Мені байдуже. Ми тут нічого не можемо вдіяти. ...Мені плювати на ліру».
29 червня 1972 року Німеччина встановила контроль над рухом капіталу у спробі припинити панічну купівлю марок. На 3 липня сюди приєдналися швейцарський франк та канадський долар. Те, що почалося, як девальвація фунта, перетворилося на розгром долара, поки інвестори прагнули відносно безпечної німецької марки та швейцарського франка.
У Липні 1972 року Джон Конналлі залишив пост міністра фінансів, тож новий міністр, Джордж П. Шульц, увійшов до вирви доларової кризи майже одразу, щойно обійняв цю посаду. За допомогою Пола Волкера (свого заступника) та голови ФРС Артура Бернса Шульц зміг задіяти угоди про свопи (що являли собою, по суті, короткострокові валютні кредити) між Федеральною резервною системою та європейськими центральними банками та став втручатися у справи ринків, щоб приборкати доларову паніку. На даний момент всі «діапазони», «брудні коливання курсу», «повзучі прив'язки», та інші прийоми, створені за для того, щоб підтримати деяку подібність із Бреттон-Вудсом, провалилися. Нічого не залишалося, окрім як перемістити всі передові валюти до системи вільно коливаючого курсу.
Нарешті, 1973 року, МВФ оголосив про кінець Бреттон-Вудської системи, поклав кінець ролі золота у міжнародній фінансовій системі та залишив вартість валют у спокої, тобто лише спостерігав за їхніми коливаннями по відношенню одна до одної, як цього бажали які б то не було уряди та ринки. Закінчилась ера однієї валюти та розпочалася інша, але валютні війни ще не були близькими до завершення.
Вік коливаючих валютних курсів, що почався 1973 року, одночасно із втратою доларом свого положення поклав тимчасовий кінець трагедіям девальвацій, котрі були в основі всіх справ у міжнародній валютній системі з 1920-х років. І центральні банки, і міністерства фінансів припинили мучитися з приводу порушення паритету та відмови від золота. Тепер ринки дозволили валютам зростати та знижуватись кожного дня, як вони вважали для себе потрібним. Уряди втручалися у справи ринку час від часу, щоб відшкодовувати те, що вони бачили як надлишки чи безладні умови, але це мало зазвичай обмежений та тимчасовий ефект.
Повернення Короля-Долара.
У відповідь на поступову втрату Бреттон-Вудською угодою свого статусу передові західноєвропейські нації вирушили у 30-річну мандрівку зближення валют, кульмінацією якої стали Європейський союз та євро, що отримало остаточний запуск 1999 року. Доки Європа судомно рухалась у бік стабільності, минулі якорі-близнюки світової валютної системи, долар та золото, від стабільності були далекими. Попри очікування росту та більш високої зайнятості населення, пов'язані із девальвацією долара, Сполучені Штати з 1977 по 1981 рік постраждали від трьох рецесій. В ціломуза ці роки стався 50-відсотковий занепад купівельної спроможності долара. Ціни на нафту збільшилися вчетверо під час рецесії 1973-1975 років та удвічі збільшилися відносно до цього нового рівня 1979 року. Середня річна ціна золота піднялася з $40,80 за унцію 1971 року до $612,56 за унцію 1980‑го, включно із короткостроковим надстрибком ціни - до $850 за унцію! - 1980 року.
На думку багатьох, це був божевільний світ. Новий термін - «стагфляція» було використано для опису безпрецедентної сполуки високої інфляції та росту стагнації, що мали місце у США. Економічний кошмар 1973-1981 років був прямою протилежністю росту за рахунок експорту, що його мала була досягнути девальвація долара. Прихильники девальвації ще ніколи так не помилялися.
З вірою у долар напередодні повного його краху стала очевидною гостра потреба у новому керівництві та новому політичному курсі. Сполучені Штати знайшли і те й інше з призначенням у Серпні 1979 року головою Ради керівників ФРС Пола Волкера (що здійснив президент Джиммі Картер) та обранням у Листопаді 1980 року президентом США Рональда Рейгана.
Волкер був заступником міністра фінансів з 1969 по 1974 рік і був безпосередньо залученим до рішень порвати із золотом та дати доларові коливатися у 1971-1973 роках. Тепер він жив із наслідками цих рішень, але його досвід дозволив йому бути дуже добре підготовленим до використання важелів відсоткових ставок, операцій на відкритому ринку та своп-ліній, щоб повернути доларову кризу у протилежний бік так, як він та Артур Бернс зробили це під час кризи фунта 1972 року.
Що стосується інфляції, Волкер наклав на неї жгут та туго його затягнув. Він підвищив відсоткову ставку по федеральних фондах до максимального рівня у 20% у Липні 1981 року, і ця шокова терапія спрацювала. Частково завдяки Волкеру щорічна інфляція опустилася з 12,5% 1980 року до 1,1% 1986-го. Золото наслідувало приклад, впавши із середньої ціни $612,56 1980 року до $317,26 на 1985‑й. Інфляцію було переможено і золото було скорено. Король-Долар повернувся.
Хоча зусилля Волкера були героїчними, не він сам посприяв зниженню інфляції та зміцненню долара. Також слід віддати належне політиці низьких податків та дерегуляційній політиці Рональда Рейгана. Новий президент увійшов на посаду в Січні 1981 року, у той час як американська економічна упевненість похитнулася через рецесії, інфляції та нафтовий шок за Ніксона і Картера. Хоча ФРС і не була залежною від Білого дому, Рейган і Волкер разом створили сильний долар, застосували політику низьких податків, що тонізувала американську економіку та дала старт періодові найбільш сильного росту США за всю історію. Політика твердої валюти Волкера у поєднанні зі скороченням податків Рейгана допомогли внутрішньому валовому продуктові досягти сукупного істинного росту у 16,6% за 3 роки - з 1983‑го по 1985‑й. Економіка США такого підйому за три роки відтоді не бачила.
Сильний долар, за визначенням далекий від того, щоб завдати шкоди економічному зростанню, здавалося, навіть заохочував його у поєднанні з іншими стратегіями. Однак рівень безробіття залишався високим упродовж багатьох років після останньої із трьох рецесій, що завершилася 1982 року. Торгівельні дефіцити з Німеччиною та Японією почали зростати, коли сильний долар спонукав американців купувати німецькі автомобілі та японську електроніку, окрім інших товарів.
На початок 1985 року комбінація скарг американської промисловості, що шукала захисту від імпортів, та простих американців, що шукали роботу, повернула до життя звичну мольбу профсоюзів та виробничо-державницьких політиків про девальвацію долара для просування експорту і перешкод для імпорту. Той факт, що ця політика ефектно провалилася 1973 року, не завадив прихильникам слабкого долара. Перед привабливістю швидкої допомоги застійній промисловості та промисловості зі структурними невідповідностями неможливо встояти у політичному плані. Так, під керівництвом ще одного міністра фінансів із Техасу, Джеймса А. Бейкера, гідного наступника Джона Конналлі, США виступили ще з однією вимогою до світу здешевити долар.
Цього разу метод девальвації був іншим. Більше не було порушень яких то б не було встановлених валютних курсів та коефіцієнту конверсії золота. Валюти вільно обмінювалися одна на іншу, і валютний курс було встановлено ринком іноземної валюти, що складався в основному із великих міжнародних банків та їхніх підприємств-клієнтів. Частина сили долара на початку 1980-х росла корінням із того факту, що інвестори хотіли вкладати долари у Сполучених Штатах, в країні помітного економічного зростання. Сильний долар був вотумом довіри до США, а не проблемою, котру потрібно вирішувати. Однак внутрішня політика диктувала іншу долю для долара, і ця тема була повторною у валютних війнах. Позаяк ринок підштовхуав долар догори, він вимагав би широкомасштабного втручання уряду у валютні ринки, якби долару судилося девальвуватися. Такий різновид сильного втручання вимагав згоди та злагодженості у діях урядів, яких це стосувалося.
Західна Європа та Японія не були охочими до девальвації долара, одначе пам'ять про Ніксон-шок була ще свіжою, і ніхто не міг бути упевненим, що Бейкер не вдасться до додаткових мит на на імпорт, як це зробив Конналлі 1971 року. Більш того, Європа та Японія були також залежними від Штатів (що захищали їхню національну безпеку від комуністичного блоку), як і в 1970-х роках. У ціло́му здавалося, що ліпше вести перемовини зі США, ніж знову дати запопасти себе зненацька.
Угода «Плаза» Вересня 1985 року була кульмінацією цієї різнобічної спроби збити ціну долара. Міністри фінансів Західної Нимеччини, Японії, Франції та Великобританії зустрілися з американським міністром фінансів у готелі «Плаза» у Нью-Йорку, щоб розробити план девальвації долара, в основному проти єни та німецької марки. Центральні банки виділили понад $10 млн на цю справу, що працювала, як і планувалося, упродовж кількох років. З 1985 по 1988 рік долар знизився більше ніж на 40% по відношенню до французького франку, на 50% - до єни та на 20% - до німецької марки.
Угода «Плаза» була успішною, якщо оцінювати її як здійснення девальвації, але економічні результати розчарували. Безробіття у США залишалося на високому рівні - 7% 1986 року, у той час як економічний підйом уповільнився до 3,2% 1987 року. Укотре швидке рішення виявилось нездійсненним та, знову ж таки вкотре, потрібно було заплатити високу ціну у вигляді інфляції, що почалася з відстванням після Угоди «Плаза», сягнувши 6,1% 1990 року. Девальвація та валютні війни ніколи не є сприятливими ані для підйому, ані для появи обіцяних робочих місць, але вони стабільно сприяють інфляції.
Угода «Плаза» вважалася її учасниками надто успішною та послужила приводом для коригування стрімкого падіння долара з високої позначки 1985 року. «Велика сімка» (G7, у якій перебували учасники Угоди, а також Канада та Італія) зібралася у Луврі, в Парижі, на початку 1987 року для того, щоб підписати Луврську угоду, призначену для стабілізації долара на новому, більш низькому рівні. Разом із Луврською угодою закінчилася Друга валютна війна - щойно міністри фінансів «Великої сімки» вирішили, що після 20 років безладу час сказати «стоп».
На 1987 рік золото вибуло із міжнародної фінансової системи, долар було девальвовано, єна та марка піднімалися, фунт стерлінгів коливався, євро лише планувався, а Китай ще не посів свого місця на світовій арені. Поки що у міжнародних фінансових справах процвітав відносний спокій, однак цей спокій був міцним лише за рахунок віри в долар як засіб заощадження в умовах економіки США, що зростала, та стабільної валютної політики Федерального резерву. Ці умови значною мірою домінували всі 1990-і роки та на початку ХХІ сторічча, попри дві великі рецесії за цей період. Кризи валют, що дійсно виникали, були кризами валют, відмінних від долара, як, наприклад, криза фунта стерлінгів 1992 року, криза мексиканського песо 1994-го та азійсько-російські кризи 1997-1998 років. Жодна з цих криз не загрожувала долару. По суті, долар був безпечним пристановищем, коли вони виникали. Здавалося, ніби знадобиться або провал у рості, або ж підйом конкурентної економічної сили, щоб поставити під загрозу перевагу долара. Коли ці фактори нарешті зійшлися в одній точці - 2010 року, - результатом став міжнародний валютний еквівалент цунамі.
[18] Всю статистику по ВВП США взято із офіційних даних Міністерства торгівлі США, опублікованих його Бюро економічного аналізу, див.: www.bea.gov.
[19] Всю статистику по інфляції взято із офіційних даних Департаменту праці США, опублікованих Бюро трудової статистики, див.: http://data.bls.gov.
[20] Річард Робертс «Стерлінг та кінець Бреттон-Вудсу». XIV International Economic History Congress. University of Helsinki, Finland, 2006.
[21] «Гроші: Де Голль проти долара», Time, 12.02.1965 г.
[22] Лист Карла Блессінга Уіль'ямові Макчесні Мартіну, 30 березня 1967 р. Lyndon Baines Johnson Library and Museum, Austin, Texas, див.: www.lbjlibrary.org.
[23] «Грошова система: що не так і що потрібно зробити». Time, 29.11.1967 р.
[24] Річард Ніксон, «Обґрунтовуючи нову економічну політику: заклик до миру». Звернення до нації 15 серпня 1971 року, див.: www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid=3115#axzz1LXd02JEK.
[Spoiler (click to open)] У кінці Вересня було організовано міжнародну конференцію в Лондоні під патронатом так званої «Великої десятки» (G10), що складалася із країн, які підписали 1962 року Генеральну угоду про позики. У конференції брали участь найбагатші країни світу того часу, включно, що є важливим, зі Швейцарією, яка не була тоді у МВФ. Там Конналлі розіграв виставу, гідну його техаського коріння. Він оголосив делегатам, що зібралися, що США вимагають негайного запровадження «гойдалки» у торгівельному балансі у розмірі $13 млрд - від $5 млрд дефіциту до $8 млрд профіциту - і що ця вимога не підлягає обговоренню. Він відмовився брати участь у перемовинах про те, як це буде реалізовано, і запропонував делегатам самим розробити план, а в подальшому він дасть їм знати, є їхній план успішним чи ні. Дев'ятьом членам G10 не залишалося нічого іншого, окрім як обурюватись тихцем нахабству Конналлі, та думати над тим, як здійснити цей план.
Два тижні по тому, на початку Жовтня, лідери провідних країн знову зустрілися у Вашингтоні на щорічному з'їзді МВФ. Лондонська конференція принесла мало результатів, але натяки 10-відсоткового податку Ніксона не минули даремно. Міністр торгівлі Канади, Жан-Люк Пепан, підрахував, що цей додатковий податок позбавить Канаду 90 тис. робочих місць лише за перший рік. У деякій мірі девальвація долара вже мала місце на закордонних валютних ринках, де все більше країн запроваджували вільне коливання своїх валют проти долара, отримавши відразу ж від 3 до 9% доходу. Але Ніксон та Конналлі чекали повної девальвації у районі від 12% до 15% і гарантій, що ці рівні будуть фіксованими та не зміненими ринками.
МВФ завдяки роботі свого наукового персоналу почав накладати вето на низку технічних рішень. Це включало більш широкі валютні коридори, в яких валюта могла коливатися до того моменту, коли ставала необхідною офіційна девальвація, можливе розширене використання СПЗ та створення світового центрального банку. Ці суперечки мало що означали для Конналлі. Він вимагав негайної відповіді на теперішню проблему і був готовий використати додатковий податок як грубу силу в таких масштабах, в яких буде потрібно. Він, однак, пом'якшив свої погляди на зборах МВФ, заявивши, що податок може бути знято, якщо зовнішньоторгівельний баланс США зрушиться у правильному напрямку - попри навіть те, що початкової мети ще не досягнуто.
США були готовими піти на поступки іще з одного приводу, який багато означав для європейців. У той час як США заявили про відмову конвертувати долари в золото, це, поза тим, не змінило паритету долара та золота. Долар все ще дорівнював одній тридцять п'ятій від унції золота, навіть у своєму неконвертованому стані. Збільшення ціни золота тією ж мірою означало б девальвацію долара, як і підвищувальна ревальвація інших валют. Це було символічно важливим для європейців та розглядалося б ними, як поразка США у валютній війні, незважаючи на байдужість Америки. Німеччина та Франція виграли б від цього, позаяк вони володіли великими запасами золота, а збільшення доларової ціни золота означало б збільшення вартості їхніх золотих резервів.
Це не дуже турбувало Ніксона та Конналлі; після закриття «золотого вікна» ціна золота не мала значення, а девальвація, яким би методом її не було досягнуто, була лише засобом, щоб покласти край всій цій ситуації.
Під кінець зустрічі МВФ здавалося, що поєднання тривалої ревальвації, що зростала, більшості валют по відношенню до долара на іноземних валютних ринках, гнучкість стосовно вибору моменту скорочення торгівельного дефіциту Сполученими Штатами та бажання США навмисне підняти ціну золота у доларах могли б стати основою тривалої валютної перебудови, згідно із намірами Ніксона.
На початок Грудня завершальна фаза почалася з іще однієї зустрічі G10, зібраної у розкішному Палаццо Корсіні у Римі. Цього разу Конналлі був готовий вести справи. Він запропонував середню ревальвацію іноземної валюти в 11% та девальвацію долара по відношенню до золота у 10%. Поєднання цих двох пропозицій означало ефективний ріст (більше ніж на 20%) ціни у доларах іноземного експорту до Сполучених Штатів. Натомість США скасували б 10-відсотковий додатковий податок.
Європейці та японці були шоковані: повне коливання від, візьмімо, 12 до 15% могло бути припустимим, але 20% були понад силу. Більш того, члени G10 стали займати позиції один проти одного. 20-відсоткове коливання по відношенню до долара було б однією справою, якби всі країни тут-таки так і вчинили. Зовсім інша справа, якщо, наприклад, Великобританія ревальвує на 15%, коли Німеччина - на всі 20. Тоді Німеччина опиниться у невигідному становищі по відношенню до Великобританії та Сполучених Штатів. Франція хотіла обмежити розмір девальвації долара по відношенню до золота так, щоб у більшому ступені вирівняти німецьку ревальвацію, у котрій Франція повної участі не брала. Нічого тут не поробиш.
На цьому перемовини, можна сказати, майже не припинялися. За декілька днів після зустрічі в Римі президент Ніксон зустрівся сам на сам з президентом Жоржем Помпіду на Азорських островах, де Помпіду наполіг на збільшенні доларової ціни золота як на частині комплексної оборудки. Ніксон проводив бесіду сонним, бо мало не всю ніч уболівав за улюблених «Washington Redskins», футбольний матч яких показували по Азорскому ТБ за місцевим часом. В решті решт Ніксон погодився з вимогами французів, і Помпіду повернувся до Франції героєм, позаяк примусив США поступитися у такій тонкій справі, як співвідношення паперових грошей та золота. І все ж Ніксон не пішов із порожніми руками, оскільки Помпіду погодився на значне скорочення жорстких тарифів на імпорт зі США, накладених європейським Загальним ринком.
Попередні погодження, що їх було досягнуто у Палаццо Корсіні та на Азорських островах, було ратифіковано двома тижнями пізніше «Великою десяткою» - на зборах, проведених в історичному червоному замку Смітсоновського інституту, що мав сусідство з Національною алеєю у Вашингтоні. Місце проведення дало назву створеній там Смітсоновській угоді. Долар було девальвовано приблизно на 9% по відношенню до золота, а найбільші валюти було ревальвовано між 3 та 8% до золота - з повним вирівнюванням в 11 та 17%, залежно від валюти.
Найбільш важливими винятками стали Англія та Франція, фунт і франк яких не ревальвувались, однак піднялися на 9% порівняно з доларом через девальвації по відношенню до золота. Японці найбільше постраждали від повного вирівнювання у 17%, що є навіть вищим, ніж у німців, але вони найменше отримали співчуття від Конналлі, позаяк їхня економіка зростала на 5% на рік.
Сторони, що підписалися, погодилися зберігати такий паритет діапазону торгів у 2,25% вгору чи вниз - загалом діапазон, таким чином, складав 4,5% - і американці погодилися скасувати всім ненависний 10-відсотковий додатковий податок на імпорт; і це зіграло свою роль. Не було дано жодної можливості повернення до конвертованого золотого стандарту, хоча технічно від золота ще не відмовились. Як зауважив один письменник: «Замість того щоб відмовитися продавати золото по $35 за унцію, Казначейство просто відмовиться продавати… по $38 за унцію».
Смітсоновська угода, як і Ніксон-шок чотирма місяцями раніше, була дуже популярною в Сполучених Штатах і призвела до різкого зростання акцій, доки інвестори роздумували про більш високий доларовий прибуток у сталеливарній, автомобільній, повітряній та кіноіндустрії, а також в інших галузях, які б виграли від експорту, що зріс, чи імпорту, що зменшився, чи від того й від іншого. Помічник президента Пітер Дж. Пітерсон передбачав, що девальвація долара створить щонайменше п'ятсот тисяч нових робочих місць за наступні два роки.
На жаль, ці радісні сподівання невдовзі було зруйновано. Трохи менше ніж за два роки США опиняться у найгіршій рецесії з часів Другої світової війни, з падаючим ВВП, стрімко зростаючим безробіттям, нафтовою кризою, руйнацією фондової біржі та безконтрольною інфляцією.
Урок про те, що нація не може девальвувати собі дорогу до процвітання, вислизнув від Ніксона, Конналлі, Пітерсона та фондової біржі наприкінці 1971 року, так само, як і від їхніх попередників за часів Великої депресії. Мабуть, цей урок важко засвоїти.
Як і у випадку з важливими міжнародними валютними конференціями двадцятих та тридцятих років, вигоди від Смітсоновської угоди, як вони є, виявились недовговічними. Фунт стерлінгів піддався девальвації знову 23 червня 1972 року, цього разу у вільній формі, без причетності до Смітсонівських паритетів. Фунт тут же впав на 6% і дійшов до позначки 10% на кінець 1972 року. Також існувала занепокоєність з приводу заразності девальвації фунта та її наслідків для італійської ліри. Голова адміністрації Ніксона доповів йому відомості стосовно європейської валютної кризи. Відповідь Ніксона увійшла в історію; записана на плівку, вона була такою: «Мені байдуже. Ми тут нічого не можемо вдіяти. ...Мені плювати на ліру».
29 червня 1972 року Німеччина встановила контроль над рухом капіталу у спробі припинити панічну купівлю марок. На 3 липня сюди приєдналися швейцарський франк та канадський долар. Те, що почалося, як девальвація фунта, перетворилося на розгром долара, поки інвестори прагнули відносно безпечної німецької марки та швейцарського франка.
У Липні 1972 року Джон Конналлі залишив пост міністра фінансів, тож новий міністр, Джордж П. Шульц, увійшов до вирви доларової кризи майже одразу, щойно обійняв цю посаду. За допомогою Пола Волкера (свого заступника) та голови ФРС Артура Бернса Шульц зміг задіяти угоди про свопи (що являли собою, по суті, короткострокові валютні кредити) між Федеральною резервною системою та європейськими центральними банками та став втручатися у справи ринків, щоб приборкати доларову паніку. На даний момент всі «діапазони», «брудні коливання курсу», «повзучі прив'язки», та інші прийоми, створені за для того, щоб підтримати деяку подібність із Бреттон-Вудсом, провалилися. Нічого не залишалося, окрім як перемістити всі передові валюти до системи вільно коливаючого курсу.
Нарешті, 1973 року, МВФ оголосив про кінець Бреттон-Вудської системи, поклав кінець ролі золота у міжнародній фінансовій системі та залишив вартість валют у спокої, тобто лише спостерігав за їхніми коливаннями по відношенню одна до одної, як цього бажали які б то не було уряди та ринки. Закінчилась ера однієї валюти та розпочалася інша, але валютні війни ще не були близькими до завершення.
Вік коливаючих валютних курсів, що почався 1973 року, одночасно із втратою доларом свого положення поклав тимчасовий кінець трагедіям девальвацій, котрі були в основі всіх справ у міжнародній валютній системі з 1920-х років. І центральні банки, і міністерства фінансів припинили мучитися з приводу порушення паритету та відмови від золота. Тепер ринки дозволили валютам зростати та знижуватись кожного дня, як вони вважали для себе потрібним. Уряди втручалися у справи ринку час від часу, щоб відшкодовувати те, що вони бачили як надлишки чи безладні умови, але це мало зазвичай обмежений та тимчасовий ефект.
Повернення Короля-Долара.
У відповідь на поступову втрату Бреттон-Вудською угодою свого статусу передові західноєвропейські нації вирушили у 30-річну мандрівку зближення валют, кульмінацією якої стали Європейський союз та євро, що отримало остаточний запуск 1999 року. Доки Європа судомно рухалась у бік стабільності, минулі якорі-близнюки світової валютної системи, долар та золото, від стабільності були далекими. Попри очікування росту та більш високої зайнятості населення, пов'язані із девальвацією долара, Сполучені Штати з 1977 по 1981 рік постраждали від трьох рецесій. В ціломуза ці роки стався 50-відсотковий занепад купівельної спроможності долара. Ціни на нафту збільшилися вчетверо під час рецесії 1973-1975 років та удвічі збільшилися відносно до цього нового рівня 1979 року. Середня річна ціна золота піднялася з $40,80 за унцію 1971 року до $612,56 за унцію 1980‑го, включно із короткостроковим надстрибком ціни - до $850 за унцію! - 1980 року.
На думку багатьох, це був божевільний світ. Новий термін - «стагфляція» було використано для опису безпрецедентної сполуки високої інфляції та росту стагнації, що мали місце у США. Економічний кошмар 1973-1981 років був прямою протилежністю росту за рахунок експорту, що його мала була досягнути девальвація долара. Прихильники девальвації ще ніколи так не помилялися.
З вірою у долар напередодні повного його краху стала очевидною гостра потреба у новому керівництві та новому політичному курсі. Сполучені Штати знайшли і те й інше з призначенням у Серпні 1979 року головою Ради керівників ФРС Пола Волкера (що здійснив президент Джиммі Картер) та обранням у Листопаді 1980 року президентом США Рональда Рейгана.
Волкер був заступником міністра фінансів з 1969 по 1974 рік і був безпосередньо залученим до рішень порвати із золотом та дати доларові коливатися у 1971-1973 роках. Тепер він жив із наслідками цих рішень, але його досвід дозволив йому бути дуже добре підготовленим до використання важелів відсоткових ставок, операцій на відкритому ринку та своп-ліній, щоб повернути доларову кризу у протилежний бік так, як він та Артур Бернс зробили це під час кризи фунта 1972 року.
Що стосується інфляції, Волкер наклав на неї жгут та туго його затягнув. Він підвищив відсоткову ставку по федеральних фондах до максимального рівня у 20% у Липні 1981 року, і ця шокова терапія спрацювала. Частково завдяки Волкеру щорічна інфляція опустилася з 12,5% 1980 року до 1,1% 1986-го. Золото наслідувало приклад, впавши із середньої ціни $612,56 1980 року до $317,26 на 1985‑й. Інфляцію було переможено і золото було скорено. Король-Долар повернувся.
Хоча зусилля Волкера були героїчними, не він сам посприяв зниженню інфляції та зміцненню долара. Також слід віддати належне політиці низьких податків та дерегуляційній політиці Рональда Рейгана. Новий президент увійшов на посаду в Січні 1981 року, у той час як американська економічна упевненість похитнулася через рецесії, інфляції та нафтовий шок за Ніксона і Картера. Хоча ФРС і не була залежною від Білого дому, Рейган і Волкер разом створили сильний долар, застосували політику низьких податків, що тонізувала американську економіку та дала старт періодові найбільш сильного росту США за всю історію. Політика твердої валюти Волкера у поєднанні зі скороченням податків Рейгана допомогли внутрішньому валовому продуктові досягти сукупного істинного росту у 16,6% за 3 роки - з 1983‑го по 1985‑й. Економіка США такого підйому за три роки відтоді не бачила.
Сильний долар, за визначенням далекий від того, щоб завдати шкоди економічному зростанню, здавалося, навіть заохочував його у поєднанні з іншими стратегіями. Однак рівень безробіття залишався високим упродовж багатьох років після останньої із трьох рецесій, що завершилася 1982 року. Торгівельні дефіцити з Німеччиною та Японією почали зростати, коли сильний долар спонукав американців купувати німецькі автомобілі та японську електроніку, окрім інших товарів.
На початок 1985 року комбінація скарг американської промисловості, що шукала захисту від імпортів, та простих американців, що шукали роботу, повернула до життя звичну мольбу профсоюзів та виробничо-державницьких політиків про девальвацію долара для просування експорту і перешкод для імпорту. Той факт, що ця політика ефектно провалилася 1973 року, не завадив прихильникам слабкого долара. Перед привабливістю швидкої допомоги застійній промисловості та промисловості зі структурними невідповідностями неможливо встояти у політичному плані. Так, під керівництвом ще одного міністра фінансів із Техасу, Джеймса А. Бейкера, гідного наступника Джона Конналлі, США виступили ще з однією вимогою до світу здешевити долар.
Цього разу метод девальвації був іншим. Більше не було порушень яких то б не було встановлених валютних курсів та коефіцієнту конверсії золота. Валюти вільно обмінювалися одна на іншу, і валютний курс було встановлено ринком іноземної валюти, що складався в основному із великих міжнародних банків та їхніх підприємств-клієнтів. Частина сили долара на початку 1980-х росла корінням із того факту, що інвестори хотіли вкладати долари у Сполучених Штатах, в країні помітного економічного зростання. Сильний долар був вотумом довіри до США, а не проблемою, котру потрібно вирішувати. Однак внутрішня політика диктувала іншу долю для долара, і ця тема була повторною у валютних війнах. Позаяк ринок підштовхуав долар догори, він вимагав би широкомасштабного втручання уряду у валютні ринки, якби долару судилося девальвуватися. Такий різновид сильного втручання вимагав згоди та злагодженості у діях урядів, яких це стосувалося.
Західна Європа та Японія не були охочими до девальвації долара, одначе пам'ять про Ніксон-шок була ще свіжою, і ніхто не міг бути упевненим, що Бейкер не вдасться до додаткових мит на на імпорт, як це зробив Конналлі 1971 року. Більш того, Європа та Японія були також залежними від Штатів (що захищали їхню національну безпеку від комуністичного блоку), як і в 1970-х роках. У ціло́му здавалося, що ліпше вести перемовини зі США, ніж знову дати запопасти себе зненацька.
Угода «Плаза» Вересня 1985 року була кульмінацією цієї різнобічної спроби збити ціну долара. Міністри фінансів Західної Нимеччини, Японії, Франції та Великобританії зустрілися з американським міністром фінансів у готелі «Плаза» у Нью-Йорку, щоб розробити план девальвації долара, в основному проти єни та німецької марки. Центральні банки виділили понад $10 млн на цю справу, що працювала, як і планувалося, упродовж кількох років. З 1985 по 1988 рік долар знизився більше ніж на 40% по відношенню до французького франку, на 50% - до єни та на 20% - до німецької марки.
Угода «Плаза» була успішною, якщо оцінювати її як здійснення девальвації, але економічні результати розчарували. Безробіття у США залишалося на високому рівні - 7% 1986 року, у той час як економічний підйом уповільнився до 3,2% 1987 року. Укотре швидке рішення виявилось нездійсненним та, знову ж таки вкотре, потрібно було заплатити високу ціну у вигляді інфляції, що почалася з відстванням після Угоди «Плаза», сягнувши 6,1% 1990 року. Девальвація та валютні війни ніколи не є сприятливими ані для підйому, ані для появи обіцяних робочих місць, але вони стабільно сприяють інфляції.
Угода «Плаза» вважалася її учасниками надто успішною та послужила приводом для коригування стрімкого падіння долара з високої позначки 1985 року. «Велика сімка» (G7, у якій перебували учасники Угоди, а також Канада та Італія) зібралася у Луврі, в Парижі, на початку 1987 року для того, щоб підписати Луврську угоду, призначену для стабілізації долара на новому, більш низькому рівні. Разом із Луврською угодою закінчилася Друга валютна війна - щойно міністри фінансів «Великої сімки» вирішили, що після 20 років безладу час сказати «стоп».
На 1987 рік золото вибуло із міжнародної фінансової системи, долар було девальвовано, єна та марка піднімалися, фунт стерлінгів коливався, євро лише планувався, а Китай ще не посів свого місця на світовій арені. Поки що у міжнародних фінансових справах процвітав відносний спокій, однак цей спокій був міцним лише за рахунок віри в долар як засіб заощадження в умовах економіки США, що зростала, та стабільної валютної політики Федерального резерву. Ці умови значною мірою домінували всі 1990-і роки та на початку ХХІ сторічча, попри дві великі рецесії за цей період. Кризи валют, що дійсно виникали, були кризами валют, відмінних від долара, як, наприклад, криза фунта стерлінгів 1992 року, криза мексиканського песо 1994-го та азійсько-російські кризи 1997-1998 років. Жодна з цих криз не загрожувала долару. По суті, долар був безпечним пристановищем, коли вони виникали. Здавалося, ніби знадобиться або провал у рості, або ж підйом конкурентної економічної сили, щоб поставити під загрозу перевагу долара. Коли ці фактори нарешті зійшлися в одній точці - 2010 року, - результатом став міжнародний валютний еквівалент цунамі.
[18] Всю статистику по ВВП США взято із офіційних даних Міністерства торгівлі США, опублікованих його Бюро економічного аналізу, див.: www.bea.gov.
[19] Всю статистику по інфляції взято із офіційних даних Департаменту праці США, опублікованих Бюро трудової статистики, див.: http://data.bls.gov.
[20] Річард Робертс «Стерлінг та кінець Бреттон-Вудсу». XIV International Economic History Congress. University of Helsinki, Finland, 2006.
[21] «Гроші: Де Голль проти долара», Time, 12.02.1965 г.
[22] Лист Карла Блессінга Уіль'ямові Макчесні Мартіну, 30 березня 1967 р. Lyndon Baines Johnson Library and Museum, Austin, Texas, див.: www.lbjlibrary.org.
[23] «Грошова система: що не так і що потрібно зробити». Time, 29.11.1967 р.
[24] Річард Ніксон, «Обґрунтовуючи нову економічну політику: заклик до миру». Звернення до нації 15 серпня 1971 року, див.: www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid=3115#axzz1LXd02JEK.