Джеймс Рікардс Валютні війни Частина друга Розділ п'ятий (початок)
Частина 2
Розділ 5
Друга валютна війна (1967-1987)
«Долар - наша валюта, але ваша проблема».
Міністр фінансів США Джон Конналлі -
закордонним міністрам фінансів, 1971 р.
«Мені плювати на ліру».
Президент США Річард Ніксон, 1972 р.
Коли на горизонті позначилося завершення Другої світової війни, основні економічні сили країн антифашистської коаліції, на чолі зі США та Великобританією, почали розробляти новий валютний порядок. Відчувалося бажання уникнути помилок Версальської угоди та періоду між війнами. Ці плани було реалізовано у ході Бреттон-Вудської конференції у штаті Нь'ю-Гемпшир у Липні 1944 року. Результатом стала поява зведення правил, норм та постанов, що зформувало світову економіку на наступні три десятирічча.
[Spoiler (click to open)]Бреттон-Вудська ера, яка протривала з 1944 по 1973 рік, хоча й переривалась кількома економічними спадами, в цілому була періодом грошової стабільності, низької інфляції, низького рівня безробіття, високого росту реальних доходів. Цей період був практично повною протилежністю, ніж за часів Першої Валютної війни, 1921-1936 років. Завдяки Бреттон-Вудській конференції міжнародна валютна торгівля була прив'язаною до золота через обернення в золото долара США торгівельними партнерами за ціною $35 за унцію. Інші валютні системи перейшли на золото непрямим шляхом, фіксуючи валютний курс по відношенню до долара США. Надання короткострокових позик визначеним країнам в умовах зовнішньотогрівельного дефіциту здійснювалося б за допомогою створюваного Бреттон-Вудською угодою Міжнародного валютного фонду. Країни могли знецінювати свої валюти лише з дозволу МВФ, і таке право надавалося б лише у випадках безперервних торгівельних дефіцитів, що супроводжувалися високим рівнем інфляції. Незважаючи на те, що Бреттон-Вудську угоду було підписано багатьма країнами, на ділі система керувалась майже одноосібно Сполученими Штатами: порівняно з рештою світу військово-економічна міць США перебувала на максимальному економічному підйомі, небаченому аж до розпаду Радянського Союзу 1991 року.
Попри ефективність Бреттон-Вудської угоди, початок Другої Валютної війни дав про себе знати вже у другій половині - кінці 1960-х років. Умовно роком початку Другої Валютної війни можна назвати 1967-й, хоча її передумови проявилися 1964-го, під час пермоги на виборах (з перважною більшістю голосів) Ліндона Джонсона та його політичної програми «гармати і масло» (збільшення витрат на оборону, що не завдає шкоди розвитку економіки та соціальному захисту населення). Гармати відносили до війни у В'єтнамі, а масло стосувалося соціальних програм «великого суспільства», включно із боротьбою з бідністю.
Хоча війська США були присутніми у В'єтнамі з 1950-х років, перші широкомасштабні бої почалися 1965-го, збільшуючи об'єм витрат на військові потреби. Перемога демократів у виборах 1964 року закінчилася скликанням нового складу Конгресу 1965 року та доповіддю Джонсона Конгресові про становище в країні. Ця доповідь і явила собою неофіційний початок програми «великого суспільства».
Суміщення витрат, що збільшувалися, на війну у В'єтнамі з програмою «великого суспільства» на початку 1965 року ознаменувало справжнє відхилення від успішного післявоєнного політичного курсу США. Однак знадобилося декілька років, щоб ці витрати проявили себе повністю. На той час Америка накопичила добрячий запас економічної потуги в країні та гарної репутації за кордоном, але зараз цей запас почав вичерпуватися.
Спочатку здавалося, що США можуть собі дозволити і гармати, і масло. Зниження податків часів Кеннеді, підписане новим президентом Джонсоном невдовзі після вбивства Кеннеді 1963 року, підняло економіку на більш високий рівень. ВВП виріс на 5% у перший рік зниження податків та зростав щороку на 4,8% за часів Кеннеді - Джонсона[18]. Але майже одразу буквально на очах почала рости інфляція - через бюджетний та торгівельний дефіцити, що їх породив політичний курс Джонсона.
Рівень інфляції, що вимірювався щороку, майже подвоївся з припустимих 1,9% 1965 року до більш лячних 3,5% 1966 року[19]. Потім, на наступні двадцять років, інфляція вийшла з-під контролю. Лише 1986 року рівень інфляції дещо знизився - трохи більше 1%. За одну п'ятирічку, з 1977 по 1981 рік, рівень інфляції перевищив 50%, ціна долара знизилась удвічі.
Жителі США того часу зробили ту ж саму аналітичну помилку, якої припустилися їхні товариші по нещастю у Веймарській Німеччині 1921 року. Вони від початку вважали, що підіймуться ціни, насправді ж відбулася руйнація валюти. Високі ціни є симптомом, а не причиною руйнації валюти. Друга Валютна війна була нічим іншим, як інфляцією долара США та його крахом.
Попри центральне місце політики США та інфляцію в Штатах у ході Другої Валютної війни, перші її постріли прозвучали не в Сполучених Штатах, а у Великобританії, де криза фунту назрівала з 1964 року і закипіла 1967-го - з першої великої девальвації валюти з часів Бреттон-Вудської угоди. Хоча фунт стерлінгів був менш значущою валютою в Бреттон-Вудській системі, він, поза тим, являв собою важливу резервну та торгівельну валюту. 1945 року британський фунт стерлінгів включав у себе більшу долю світових резервів - комбіновані пакети всіх центральних банків, - аніж долар. Ця позиція поступово погіршувалась, і на 1965 рік лише 26% світових резервів були у фунтах. Британська рівновага платіжного балансу падала із самого початку 1960-х, а наприкінці 1964 року показники досягли негативної позначки[20].
Нестабільність фунту з'явилася не лише через короткострокові порушення торгівельного балансу, але з причини глобального дисбалансу між резервами фунта та долара за територією Великобританії і резервами золота у Великобританії, які могли б відновити зовнішньоторгівельний баланс. В середині 1960-х років фунтові зобов'язання у чотири рази перевищували внутрішні резерви. Ситуація була вкрай нестабільною і могла би пожбурити Великобританію у прірву масового вилучення вкладів із банків, якщо всі володарі фунтів спробували б їх обміняти на долари чи золото. Довелося вдатися до ряду рішень для підтримки фунту стерлінгів, а також для запобігання грі на пониження валюти, включно із міжнародними домовленостями про надання позик, угодами про валютні свопи з Федеральною резервною системою у Нью-Йорку, пакетами заходів жорсткої економії та несподіваними валютними інтервенціями. Але проблема не зникла.
Трійко незначних криз з'являлося поміж 1964 та 1966 роками, та їх було придушено. Четверта криза фунту стерлінгів, в середині 1967 року, однак, виявилася для паритету фунту фатальною. Багато факторів зумовили час криз, включно із закриттям Суецького каналу під час шестиденної арабо-ізраїльської війни 1957 року, а також очікування, що від Великобританії може знадобитися здійснити девальвацію задля отримання права приєднатися до Європейського економічного співтовариства. Та тепер інфляція у Великобританії росла так само, як і в США. У Великобританії інфляцію спробували пояснити безробіттям, що зростало, та його вплив на вартість валюти виявився руйнівним. Після марної спроби запобігти перенасиченості пропозицій на продаж фунт стерлінгів було формально девальвовано по відношенню до долара 18 листопада 1967 року - із $2,80 до $2,40 за фунт стерлінгів, девальвація склала 14,3 %.
Бреттон-Вудська система дала збій після двадцяти років успішної підтримки фіксованого курсу валют та стабільності цін. Коли навіть Великобританія могла девальвувати валюту, то могли й інші. Влада США намагалася запобігти знеціненню фунта, побоюючись, що напливові пропозицій наступним буде піддано долар. Невдовзі їхні побоювання мали виправдатися. США потерпали від того ж поєднання торгівельних дефіцитів та інфляції, яке отримав фунт, з однією незначною відмінністю. За Бреттон-Вудською угодою вартість долара не була пов'язаною з жодною валютою окрім золота. Відповідно, девальвація долара означала б підвищення вартості доларової ціни золота. Купівля золота була логічним кроком за очікуваної девальвації долара, тому увагу спекулянтів привернув Лондонський ринок золота.
Ще 1961 року США та інші провідні економічні держави світу заснували Лондонський золотий пул, який по суті являв собою угоду про заходи з фіксації цін, у рамках яких учасники об'єднували свої ресурси резерву долара та золота з метою підтримки Бреттон-Вудського паритету $35 за унцію. До Золотого пулу входили США, Великобританія, ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія, половину ресурсів надавали США, а решту розділили між сімома країнами. Золотий пул частково був відповіддю на масову скупівлю золота 1960 року, що тимчасово підняла ринкову вартість коштовного металу до $40 за унцію. Золотий пул був одночасно і покупцем і продавцем; він купував золото під час спаду цін та продавав під час їх підвищення, щоб підтримати ті самі $35 за унцію. Відзначимо, що на 1965 рік Золотий пул майже цілковито займався про́дажами.
Кінець Бреттон-Вудської системи.
Публічні нападки на Бреттон-Вудську систему з головною валютою, прив'язаною до золота - доларом, - почалися ще до девальвації фунта 1967 року. У Лютому 1965 року президент Франції Шарль де Голль виголосив розвінчувальну промову, у якій він заявив, що доларові, як провідній валюті міжнародної фінансової системи, настав кінець. Він заклика́в до повернення класичного золотого стандарту, який змалював наступними словами: «...беззаперечна грошова база, що не проявляє у собі ознак будь-якої країни. Дійсно, неможливо уявити існування якогось стандартного критерія, окрім золота»[21].
Франція підкріпила свої слова дією. У Січні 1965 року Франція перевела $150 млн у золото та оголосила про свій намір невдовзі перевести ще $150 млн. Іспанія наслідувала приклад Франції і перевела в золото $60 млн зі свого запасу. Якщо замість $35 за унцію (як 1965 року) взяти ціну золота у Липні 2011 року, то вартість цих операцій складала приблизно $12,8 млрд із боку Франції та $2,6 млрд з боку Іспанії. Можна собі уявити, наскільки істотну шкоду золотому запасові США вони містили. Де Голль «послужливо» запропонував послати французький флот до берегів Америки, щоб відвезти золото назад до Франції.
Ці викупи золота в обмін на долар відбувалися у той період, коли американські підприємства скуповували європейські компанії та розширювали операції в Європі, використовуючи долар із сильно завищеним курсом, що де Голль назвав «експропріацією». Де Голль розумів, що якщо американцям доведеться використовувати золото замість паперових грошей, це примусить їх відмовитися від такої грабіжницької політики.
Однак у кінці 1960-х років (як і в 1930-х) спостерігався сильний опір золотому стандартові, що зробив би неминучим зненцінення долара та інших валют по відношенню до золота. У виграші від зростання доларової ціни золота були б основні держави - видобувачі золота, включно з режимом апартеїду у Південній Африці та ворожим комуністичним режимом в СРСР. Лише ці геополітичні міркування допомогли втихомирити ентузіазм стосовно нової версії класичного золотого стандарту.
Незважаючи на різку критику, що надходила від Франції, США мали одного вірного союзника в Золотому пулові - Федеративну Республіку Німеччину. Це було життєво важливим, позаяк Німеччина володіла активним сальдо торгівельного балансу та накопичувала золото - як із МВФ (у ході операцій з підтримки фунта), так і в якості свого статусу покупця в Золотому пулові. Якби Німеччина раптом почала вимагати золото в обмін на свій баланс резервів долара, то криза долара виявилася б сильнішою, ніж криза фунта. Однак Німеччина таємно запевнила США, що вона не збирається залишати долари в обмін на золото. Про це було недвозначно сказано у листі Карла Блессінга, президента Федерального банку ФРН, Уіль'ямові Макчесні Мартіну, голові Ради керівників Федеральної резервної системи США. Ось датований 30-м березня 1967 року «Лист Блессінга»:
«Шановний м-ре Мартін,
у наших представників виникли підозри... що... видатки, які виникли з причини присутності американських військ на території Німеччини, [можуть] призвести до втрат золота у США...
Ви, звісно, є добре обізнаним про той факт, що Національний банк Німеччини упродовж минулих років не переводив... долари... у золото...
Ви можете бути упевненим, що у майбутньому Національний банк Німеччини має намір продовжувати проводити цю політику та привносити свій вклад у міжнародне співробітництво у сфері валютних співвідносин»[22].
Для США було вкрай важливим заручитися підтримкою Німеччини. Натомість США продовжували б нести витрати на захист Німеччини від радянських військ і танків, розміщених в лісах у безпосередній близькості від Берліну та по всій Східній Європі.
Німеччина, однак, була не єдиною країною, що мала добрий потенціал для претендування на золото за долар. Через негайні наслідки девальвації фунта 1967 року США довелося продати більше 800 метричних тонн золота за штучно зниженими цінами, щоб зберегти рівність курсу «долар - золото». У Липні 1967 року, за рік після того, як залишила військове командування НАТО, Франція пішла й із Золотого пулу. Решта членів продовжували операції, але це вже було програною справою: претензії на золото з боку закордонних тримачів долара розросталися з неймовірною швидкістю. На Березень 1968 року витік золота із Золотого пулу складав 30 метричних тонн за годину.
Лондонский ринок золота було тимчасово зачинено 15 березня 1968 року, щоб зупинити відтік золота, і він залишався зачиненим упродовж двох тижнів - похмуре відлуння банківських канікул 1933 року у США. За кілька днів після закриття Конгрес США оголосив недійсними вимоги на надання золотого запасу, щоб підтримати валюту США; це дозволяло виставити золотий запас за ціною $35 у разі необхідності. Однак і цей захід не приніс результату. На кінець Березня 1968 року Лондонський Золотий пул зазнав краху. Згодом передбачалося перейти до двоярусного ринку золота - з ринковою ціною, що визначалась Лондоном, та міжнародною ціною (згідно Бреттон-Вудської угоди - $35 за унцію). «Золоте вікно», що з'явилося в результаті, стосувалося здатності країн обмінювати долар на золото за ціною $35 за унцію та продавати на відкритому ринку за ціною $40 чи більше.
Двоярусна система спрямувала тиск, якого зазнавав продавець через спекулятивні оборудки з іншими продавцями, на відкритий ринок, у той час як ціна $35 була доступною лише центральним банкам. Однак союзники США досягли неофіційної згоди не використовувати у своїх інтересах «золоте вікно» та не купувати золото за більш дешевою офіційною ціною. Крах Золотого пулу, створення двоярусної системи та вжиття США та Великобританією деяких короткострокових жорстких заходів - все це допомогло стабілізувати міжнародну валютну систему наприкінці 1968-1969 років, однак кінець Бреттон-Вудської системи був очевидним.
29 листопада 1968 року, трохи пізніше краху Лондонського Золотого пулу, газета «Таймс» оголосила, що серед проблем валютної системи було також те, що «об'єм світової торгівлі збільшується набагато швидше, аніж світовий запас золота»[23]. Подібні висловлювання ілюструють одне з найбільших нерозумінь ролі золота.
Неправильно говорити, що усвіті бракує золота, щоб підтримати світову торгівлю, позаяк проблема не в кількості; проблема радше в ціні. Якщо не вистачало золота за ціною $35 за унцію, то така сама кількість золота змогла б легко підтримати світову торгівлю за ціною $100 за унцію чи вищою. Проблема, на яку дійсно посилалась «Таймс» і в чому мала рацію, полягала у штучно заниженій ціні $35 за унцію. Якщо ціна золота була занадто низькою, то проблема полягала не в браку золота, а в надлишку паперових грошей по відношенню до золота. Цей надлишок відобразився в інфляції, що зростала, в США, Великобританії та Франції.
1969 року МВФ заповзявся вирішити проблеми «нестачі золота» та створив нову форму міжнародного резервного активу, названого спеціальним правом запозичення (СПЗ). Ідея СПЗ була досить плутаною, не мала жодної матеріальної підтримки та була розподіленою між країнами згідно їх квоти в МВФ. Скоро її було названо «паперове золото», бо уособлювала фонд, який міг компенсувати залишки дефіциту платежів тією ж мірою, як золото чи резервні валюти.
Створення СПЗ було того часу недозрозумілим нововведенням. У 1970-1972 роках було здійснено декілька оформлень, 1981 року - ще одне оформлення у відповідь на стрибок цін на нафту та глобальну інфляцію. Згодом оформлення СПЗ було призупинено майже на тринадцять років. Лише 2009 року, на піку депресії, що розпочалася 2007 року, набагато більшу кількість СПЗ було роздруковано та роздано членам МВФ. Однак початкове оформлення СПЗ відображало, наскільки незбалансованим став запас паперових грошей по відношенню до золота. А також висвітило безглуздя, з яким США та інші країни чіплялися за золотий паритет $35 за унцію навіть після того, як ця ціна стала неприпустимою.
Весь період з 1967 по 1971 рік найкраще можна охарактеризувати сум'яттям та нерішучістю у питаннях міжнародної валютної системи. Девальвація фунта стерлінгів 1967 року стала шоком, незважаючи навіть на те, що нестабільність фунта була спрогнозованою центральними банками роками раніше. Але наступні роки було ознаменовано чергою девальвацій, ревальвацій, інфляцій, СПЗ, крахом Золотого пулу, валютними свопами, позиками МВФ, двоярусним ринком золота та іншими паліативами. У той же самий час провідні економіки світу потерпали від внутрішньої напруги, що виражалася у формі студентських страйків, протестів робітників, антивоєнних протестів, сексуальної революції, Празької весни, культурної революції та безперервного росту контркультури. Все це збіглося у часі зі швидкими технічними змінами, такими як широке розповсюдження комп'ютерів, страх перед термоядерною війною, благоговійний страх перед висадкою людини на Місяць. Здавалося, що увесь світ ще не був у більш хиткому стані з 1938 року.
Та попри всі ці зміни, одна річ була стабільною. Цінність американського долара залишалась такою самою - одна тридцять п'ята від унції чистого золота. США були готовими захищати цю ціну, незважаючи на запас доларів, що ставав усе більшим, і той факт, що конвертованість була тепер доступною лише обмеженій кількості центральних банків за джентльменською угодою не вимагати обміну. Але несподівано і цей останній варіант виявився даремним.
15 серпня 1971 року найпопулярніше шоу Америки, Bonanza, на прохання президента Річарда Ніксона оголосило про запровадження так званої Нової економічної політики, суть якої полягала у негайному врегулюванні ставок заробітної платні та цін, 10-відсотковому додатковому податку на імпорт та в закритті «золотого вікна». Тепер іноземні центральні банки більше не могли обміняти долар на золото; привілей обміну для решти власників золота закінчився вже давно. Ніксон обґрунтовував свої дії патріотизмом, він навіть заявив: «Я є упевненим, що американський долар більше ніколи не буде заручником в руках іноземних спекулянтів»[24]. Звісно, долар довели до такого стану не спекулянти, а дефіцит США, та зняття грошових обмежень, але, як і Рузвельта, факти не зупинили Ніксона. Останні відлуння Бреттон-Вудського золотого стандарту 1944 року та золото-обмінного стандарту Генуезької конференції 1922 року тепер зникли.
Нова економічна політика Ніксона була вкрай популярною. Огляди ЗМІ висвітлювали її у гарному світлі, і першого ж операційного дня після промови президента індекс Доу - Джонса для акцій промислових компаній піднявся до найвищої позначки за всю свою історію. Пізніше оголошення цієї політики стали називати Ніксон-шоком. Ідея політики трималася у секреті, про її поведення було оголошено в односторонньому порядку - без консультації з МВФ чи іншими учасниками Бреттон-Вудської конференції. Суть політики не мала стати новиною для торгівельних партнерів США - де-факто девальвація долара по відношенню до золота, якої й прагнула Нова економічна політика, була очікуваною, і тиск на долар збільшився за декілька тижнів до промови Ніксона. Швейцарія обміняла паперові долари на більше ніж 40 метричних тонн золота у Липні 1971 року. Обмін доларів на золото забезпечив Франції статус золотої держави, який вона зберігає навіть зараз, програючи лише США та Німеччині.
Найбільше європейців та японців вразила у новій економічній політиці не девальвація долара, але 10-відсотковий додатковий податок на всі товари, що імпортуються до США. Відмова від золотого стандарту сама по собі не змінювала відносні цінності валют - фунт, франк та єна мали фіксовану рівність курсу по відношенню до долара, а німецька марка та канадський долар вже коливалися на час промови Ніксона. Насправді Ніксон прагнув негайної девальвації долара по відношенню до всіх головних валют або, що іще краще, вільного коливання курсу так, щоб девальвація долара могла безперервно тривати на закордонних валютних ринках. Однак для цього мав минути час, необхідно було провести перемовини, а Ніксон не хотів чекати. Його 10-відсотковий додатковий податок мав такий само ефект, як і 10-відсоткова девальвація. Цей податок був чимось на кшталт кулі в лоба торгівельним партнерам США. Ніксон скасував би податок, щойно б отримав необхідну йому девальвацію, а всі формальності з перемовинами мав би залагодити його міністр фінансів, Джон Конналлі з Техасу.
Міжнародна відповідь на перший крок Ніксона 1971 року не примусила на себе чекати. На кінець Серпня Японія оголосила про пливаючий курс єни по відношенню до долара. Ні для кого не стало відкриттям, коли курс єни одразу підвищився на 7% проти долара. Вкупі з 10-відсотковим податком це призвело до того, що ціна імпорту із Японії до США у доларах зросла на 17%, що із радістю було зустрінуто американськими виробниками автомобілів та сталі. Швейцарія запровадила від'ємну відсоткову ставку у вигляді зборів, стягуваних із вкладів у швейцарському франку, з метою запобігти притоку капіталу та підтримати долар.
Розділ 5
Друга валютна війна (1967-1987)
«Долар - наша валюта, але ваша проблема».
Міністр фінансів США Джон Конналлі -
закордонним міністрам фінансів, 1971 р.
«Мені плювати на ліру».
Президент США Річард Ніксон, 1972 р.
Коли на горизонті позначилося завершення Другої світової війни, основні економічні сили країн антифашистської коаліції, на чолі зі США та Великобританією, почали розробляти новий валютний порядок. Відчувалося бажання уникнути помилок Версальської угоди та періоду між війнами. Ці плани було реалізовано у ході Бреттон-Вудської конференції у штаті Нь'ю-Гемпшир у Липні 1944 року. Результатом стала поява зведення правил, норм та постанов, що зформувало світову економіку на наступні три десятирічча.
[Spoiler (click to open)]Бреттон-Вудська ера, яка протривала з 1944 по 1973 рік, хоча й переривалась кількома економічними спадами, в цілому була періодом грошової стабільності, низької інфляції, низького рівня безробіття, високого росту реальних доходів. Цей період був практично повною протилежністю, ніж за часів Першої Валютної війни, 1921-1936 років. Завдяки Бреттон-Вудській конференції міжнародна валютна торгівля була прив'язаною до золота через обернення в золото долара США торгівельними партнерами за ціною $35 за унцію. Інші валютні системи перейшли на золото непрямим шляхом, фіксуючи валютний курс по відношенню до долара США. Надання короткострокових позик визначеним країнам в умовах зовнішньотогрівельного дефіциту здійснювалося б за допомогою створюваного Бреттон-Вудською угодою Міжнародного валютного фонду. Країни могли знецінювати свої валюти лише з дозволу МВФ, і таке право надавалося б лише у випадках безперервних торгівельних дефіцитів, що супроводжувалися високим рівнем інфляції. Незважаючи на те, що Бреттон-Вудську угоду було підписано багатьма країнами, на ділі система керувалась майже одноосібно Сполученими Штатами: порівняно з рештою світу військово-економічна міць США перебувала на максимальному економічному підйомі, небаченому аж до розпаду Радянського Союзу 1991 року.
Попри ефективність Бреттон-Вудської угоди, початок Другої Валютної війни дав про себе знати вже у другій половині - кінці 1960-х років. Умовно роком початку Другої Валютної війни можна назвати 1967-й, хоча її передумови проявилися 1964-го, під час пермоги на виборах (з перважною більшістю голосів) Ліндона Джонсона та його політичної програми «гармати і масло» (збільшення витрат на оборону, що не завдає шкоди розвитку економіки та соціальному захисту населення). Гармати відносили до війни у В'єтнамі, а масло стосувалося соціальних програм «великого суспільства», включно із боротьбою з бідністю.
Хоча війська США були присутніми у В'єтнамі з 1950-х років, перші широкомасштабні бої почалися 1965-го, збільшуючи об'єм витрат на військові потреби. Перемога демократів у виборах 1964 року закінчилася скликанням нового складу Конгресу 1965 року та доповіддю Джонсона Конгресові про становище в країні. Ця доповідь і явила собою неофіційний початок програми «великого суспільства».
Суміщення витрат, що збільшувалися, на війну у В'єтнамі з програмою «великого суспільства» на початку 1965 року ознаменувало справжнє відхилення від успішного післявоєнного політичного курсу США. Однак знадобилося декілька років, щоб ці витрати проявили себе повністю. На той час Америка накопичила добрячий запас економічної потуги в країні та гарної репутації за кордоном, але зараз цей запас почав вичерпуватися.
Спочатку здавалося, що США можуть собі дозволити і гармати, і масло. Зниження податків часів Кеннеді, підписане новим президентом Джонсоном невдовзі після вбивства Кеннеді 1963 року, підняло економіку на більш високий рівень. ВВП виріс на 5% у перший рік зниження податків та зростав щороку на 4,8% за часів Кеннеді - Джонсона[18]. Але майже одразу буквально на очах почала рости інфляція - через бюджетний та торгівельний дефіцити, що їх породив політичний курс Джонсона.
Рівень інфляції, що вимірювався щороку, майже подвоївся з припустимих 1,9% 1965 року до більш лячних 3,5% 1966 року[19]. Потім, на наступні двадцять років, інфляція вийшла з-під контролю. Лише 1986 року рівень інфляції дещо знизився - трохи більше 1%. За одну п'ятирічку, з 1977 по 1981 рік, рівень інфляції перевищив 50%, ціна долара знизилась удвічі.
Жителі США того часу зробили ту ж саму аналітичну помилку, якої припустилися їхні товариші по нещастю у Веймарській Німеччині 1921 року. Вони від початку вважали, що підіймуться ціни, насправді ж відбулася руйнація валюти. Високі ціни є симптомом, а не причиною руйнації валюти. Друга Валютна війна була нічим іншим, як інфляцією долара США та його крахом.
Попри центральне місце політики США та інфляцію в Штатах у ході Другої Валютної війни, перші її постріли прозвучали не в Сполучених Штатах, а у Великобританії, де криза фунту назрівала з 1964 року і закипіла 1967-го - з першої великої девальвації валюти з часів Бреттон-Вудської угоди. Хоча фунт стерлінгів був менш значущою валютою в Бреттон-Вудській системі, він, поза тим, являв собою важливу резервну та торгівельну валюту. 1945 року британський фунт стерлінгів включав у себе більшу долю світових резервів - комбіновані пакети всіх центральних банків, - аніж долар. Ця позиція поступово погіршувалась, і на 1965 рік лише 26% світових резервів були у фунтах. Британська рівновага платіжного балансу падала із самого початку 1960-х, а наприкінці 1964 року показники досягли негативної позначки[20].
Нестабільність фунту з'явилася не лише через короткострокові порушення торгівельного балансу, але з причини глобального дисбалансу між резервами фунта та долара за територією Великобританії і резервами золота у Великобританії, які могли б відновити зовнішньоторгівельний баланс. В середині 1960-х років фунтові зобов'язання у чотири рази перевищували внутрішні резерви. Ситуація була вкрай нестабільною і могла би пожбурити Великобританію у прірву масового вилучення вкладів із банків, якщо всі володарі фунтів спробували б їх обміняти на долари чи золото. Довелося вдатися до ряду рішень для підтримки фунту стерлінгів, а також для запобігання грі на пониження валюти, включно із міжнародними домовленостями про надання позик, угодами про валютні свопи з Федеральною резервною системою у Нью-Йорку, пакетами заходів жорсткої економії та несподіваними валютними інтервенціями. Але проблема не зникла.
Трійко незначних криз з'являлося поміж 1964 та 1966 роками, та їх було придушено. Четверта криза фунту стерлінгів, в середині 1967 року, однак, виявилася для паритету фунту фатальною. Багато факторів зумовили час криз, включно із закриттям Суецького каналу під час шестиденної арабо-ізраїльської війни 1957 року, а також очікування, що від Великобританії може знадобитися здійснити девальвацію задля отримання права приєднатися до Європейського економічного співтовариства. Та тепер інфляція у Великобританії росла так само, як і в США. У Великобританії інфляцію спробували пояснити безробіттям, що зростало, та його вплив на вартість валюти виявився руйнівним. Після марної спроби запобігти перенасиченості пропозицій на продаж фунт стерлінгів було формально девальвовано по відношенню до долара 18 листопада 1967 року - із $2,80 до $2,40 за фунт стерлінгів, девальвація склала 14,3 %.
Бреттон-Вудська система дала збій після двадцяти років успішної підтримки фіксованого курсу валют та стабільності цін. Коли навіть Великобританія могла девальвувати валюту, то могли й інші. Влада США намагалася запобігти знеціненню фунта, побоюючись, що напливові пропозицій наступним буде піддано долар. Невдовзі їхні побоювання мали виправдатися. США потерпали від того ж поєднання торгівельних дефіцитів та інфляції, яке отримав фунт, з однією незначною відмінністю. За Бреттон-Вудською угодою вартість долара не була пов'язаною з жодною валютою окрім золота. Відповідно, девальвація долара означала б підвищення вартості доларової ціни золота. Купівля золота була логічним кроком за очікуваної девальвації долара, тому увагу спекулянтів привернув Лондонський ринок золота.
Ще 1961 року США та інші провідні економічні держави світу заснували Лондонський золотий пул, який по суті являв собою угоду про заходи з фіксації цін, у рамках яких учасники об'єднували свої ресурси резерву долара та золота з метою підтримки Бреттон-Вудського паритету $35 за унцію. До Золотого пулу входили США, Великобританія, ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія, половину ресурсів надавали США, а решту розділили між сімома країнами. Золотий пул частково був відповіддю на масову скупівлю золота 1960 року, що тимчасово підняла ринкову вартість коштовного металу до $40 за унцію. Золотий пул був одночасно і покупцем і продавцем; він купував золото під час спаду цін та продавав під час їх підвищення, щоб підтримати ті самі $35 за унцію. Відзначимо, що на 1965 рік Золотий пул майже цілковито займався про́дажами.
Кінець Бреттон-Вудської системи.
Публічні нападки на Бреттон-Вудську систему з головною валютою, прив'язаною до золота - доларом, - почалися ще до девальвації фунта 1967 року. У Лютому 1965 року президент Франції Шарль де Голль виголосив розвінчувальну промову, у якій він заявив, що доларові, як провідній валюті міжнародної фінансової системи, настав кінець. Він заклика́в до повернення класичного золотого стандарту, який змалював наступними словами: «...беззаперечна грошова база, що не проявляє у собі ознак будь-якої країни. Дійсно, неможливо уявити існування якогось стандартного критерія, окрім золота»[21].
Франція підкріпила свої слова дією. У Січні 1965 року Франція перевела $150 млн у золото та оголосила про свій намір невдовзі перевести ще $150 млн. Іспанія наслідувала приклад Франції і перевела в золото $60 млн зі свого запасу. Якщо замість $35 за унцію (як 1965 року) взяти ціну золота у Липні 2011 року, то вартість цих операцій складала приблизно $12,8 млрд із боку Франції та $2,6 млрд з боку Іспанії. Можна собі уявити, наскільки істотну шкоду золотому запасові США вони містили. Де Голль «послужливо» запропонував послати французький флот до берегів Америки, щоб відвезти золото назад до Франції.
Ці викупи золота в обмін на долар відбувалися у той період, коли американські підприємства скуповували європейські компанії та розширювали операції в Європі, використовуючи долар із сильно завищеним курсом, що де Голль назвав «експропріацією». Де Голль розумів, що якщо американцям доведеться використовувати золото замість паперових грошей, це примусить їх відмовитися від такої грабіжницької політики.
Однак у кінці 1960-х років (як і в 1930-х) спостерігався сильний опір золотому стандартові, що зробив би неминучим зненцінення долара та інших валют по відношенню до золота. У виграші від зростання доларової ціни золота були б основні держави - видобувачі золота, включно з режимом апартеїду у Південній Африці та ворожим комуністичним режимом в СРСР. Лише ці геополітичні міркування допомогли втихомирити ентузіазм стосовно нової версії класичного золотого стандарту.
Незважаючи на різку критику, що надходила від Франції, США мали одного вірного союзника в Золотому пулові - Федеративну Республіку Німеччину. Це було життєво важливим, позаяк Німеччина володіла активним сальдо торгівельного балансу та накопичувала золото - як із МВФ (у ході операцій з підтримки фунта), так і в якості свого статусу покупця в Золотому пулові. Якби Німеччина раптом почала вимагати золото в обмін на свій баланс резервів долара, то криза долара виявилася б сильнішою, ніж криза фунта. Однак Німеччина таємно запевнила США, що вона не збирається залишати долари в обмін на золото. Про це було недвозначно сказано у листі Карла Блессінга, президента Федерального банку ФРН, Уіль'ямові Макчесні Мартіну, голові Ради керівників Федеральної резервної системи США. Ось датований 30-м березня 1967 року «Лист Блессінга»:
«Шановний м-ре Мартін,
у наших представників виникли підозри... що... видатки, які виникли з причини присутності американських військ на території Німеччини, [можуть] призвести до втрат золота у США...
Ви, звісно, є добре обізнаним про той факт, що Національний банк Німеччини упродовж минулих років не переводив... долари... у золото...
Ви можете бути упевненим, що у майбутньому Національний банк Німеччини має намір продовжувати проводити цю політику та привносити свій вклад у міжнародне співробітництво у сфері валютних співвідносин»[22].
Для США було вкрай важливим заручитися підтримкою Німеччини. Натомість США продовжували б нести витрати на захист Німеччини від радянських військ і танків, розміщених в лісах у безпосередній близькості від Берліну та по всій Східній Європі.
Німеччина, однак, була не єдиною країною, що мала добрий потенціал для претендування на золото за долар. Через негайні наслідки девальвації фунта 1967 року США довелося продати більше 800 метричних тонн золота за штучно зниженими цінами, щоб зберегти рівність курсу «долар - золото». У Липні 1967 року, за рік після того, як залишила військове командування НАТО, Франція пішла й із Золотого пулу. Решта членів продовжували операції, але це вже було програною справою: претензії на золото з боку закордонних тримачів долара розросталися з неймовірною швидкістю. На Березень 1968 року витік золота із Золотого пулу складав 30 метричних тонн за годину.
Лондонский ринок золота було тимчасово зачинено 15 березня 1968 року, щоб зупинити відтік золота, і він залишався зачиненим упродовж двох тижнів - похмуре відлуння банківських канікул 1933 року у США. За кілька днів після закриття Конгрес США оголосив недійсними вимоги на надання золотого запасу, щоб підтримати валюту США; це дозволяло виставити золотий запас за ціною $35 у разі необхідності. Однак і цей захід не приніс результату. На кінець Березня 1968 року Лондонський Золотий пул зазнав краху. Згодом передбачалося перейти до двоярусного ринку золота - з ринковою ціною, що визначалась Лондоном, та міжнародною ціною (згідно Бреттон-Вудської угоди - $35 за унцію). «Золоте вікно», що з'явилося в результаті, стосувалося здатності країн обмінювати долар на золото за ціною $35 за унцію та продавати на відкритому ринку за ціною $40 чи більше.
Двоярусна система спрямувала тиск, якого зазнавав продавець через спекулятивні оборудки з іншими продавцями, на відкритий ринок, у той час як ціна $35 була доступною лише центральним банкам. Однак союзники США досягли неофіційної згоди не використовувати у своїх інтересах «золоте вікно» та не купувати золото за більш дешевою офіційною ціною. Крах Золотого пулу, створення двоярусної системи та вжиття США та Великобританією деяких короткострокових жорстких заходів - все це допомогло стабілізувати міжнародну валютну систему наприкінці 1968-1969 років, однак кінець Бреттон-Вудської системи був очевидним.
29 листопада 1968 року, трохи пізніше краху Лондонського Золотого пулу, газета «Таймс» оголосила, що серед проблем валютної системи було також те, що «об'єм світової торгівлі збільшується набагато швидше, аніж світовий запас золота»[23]. Подібні висловлювання ілюструють одне з найбільших нерозумінь ролі золота.
Неправильно говорити, що усвіті бракує золота, щоб підтримати світову торгівлю, позаяк проблема не в кількості; проблема радше в ціні. Якщо не вистачало золота за ціною $35 за унцію, то така сама кількість золота змогла б легко підтримати світову торгівлю за ціною $100 за унцію чи вищою. Проблема, на яку дійсно посилалась «Таймс» і в чому мала рацію, полягала у штучно заниженій ціні $35 за унцію. Якщо ціна золота була занадто низькою, то проблема полягала не в браку золота, а в надлишку паперових грошей по відношенню до золота. Цей надлишок відобразився в інфляції, що зростала, в США, Великобританії та Франції.
1969 року МВФ заповзявся вирішити проблеми «нестачі золота» та створив нову форму міжнародного резервного активу, названого спеціальним правом запозичення (СПЗ). Ідея СПЗ була досить плутаною, не мала жодної матеріальної підтримки та була розподіленою між країнами згідно їх квоти в МВФ. Скоро її було названо «паперове золото», бо уособлювала фонд, який міг компенсувати залишки дефіциту платежів тією ж мірою, як золото чи резервні валюти.
Створення СПЗ було того часу недозрозумілим нововведенням. У 1970-1972 роках було здійснено декілька оформлень, 1981 року - ще одне оформлення у відповідь на стрибок цін на нафту та глобальну інфляцію. Згодом оформлення СПЗ було призупинено майже на тринадцять років. Лише 2009 року, на піку депресії, що розпочалася 2007 року, набагато більшу кількість СПЗ було роздруковано та роздано членам МВФ. Однак початкове оформлення СПЗ відображало, наскільки незбалансованим став запас паперових грошей по відношенню до золота. А також висвітило безглуздя, з яким США та інші країни чіплялися за золотий паритет $35 за унцію навіть після того, як ця ціна стала неприпустимою.
Весь період з 1967 по 1971 рік найкраще можна охарактеризувати сум'яттям та нерішучістю у питаннях міжнародної валютної системи. Девальвація фунта стерлінгів 1967 року стала шоком, незважаючи навіть на те, що нестабільність фунта була спрогнозованою центральними банками роками раніше. Але наступні роки було ознаменовано чергою девальвацій, ревальвацій, інфляцій, СПЗ, крахом Золотого пулу, валютними свопами, позиками МВФ, двоярусним ринком золота та іншими паліативами. У той же самий час провідні економіки світу потерпали від внутрішньої напруги, що виражалася у формі студентських страйків, протестів робітників, антивоєнних протестів, сексуальної революції, Празької весни, культурної революції та безперервного росту контркультури. Все це збіглося у часі зі швидкими технічними змінами, такими як широке розповсюдження комп'ютерів, страх перед термоядерною війною, благоговійний страх перед висадкою людини на Місяць. Здавалося, що увесь світ ще не був у більш хиткому стані з 1938 року.
Та попри всі ці зміни, одна річ була стабільною. Цінність американського долара залишалась такою самою - одна тридцять п'ята від унції чистого золота. США були готовими захищати цю ціну, незважаючи на запас доларів, що ставав усе більшим, і той факт, що конвертованість була тепер доступною лише обмеженій кількості центральних банків за джентльменською угодою не вимагати обміну. Але несподівано і цей останній варіант виявився даремним.
15 серпня 1971 року найпопулярніше шоу Америки, Bonanza, на прохання президента Річарда Ніксона оголосило про запровадження так званої Нової економічної політики, суть якої полягала у негайному врегулюванні ставок заробітної платні та цін, 10-відсотковому додатковому податку на імпорт та в закритті «золотого вікна». Тепер іноземні центральні банки більше не могли обміняти долар на золото; привілей обміну для решти власників золота закінчився вже давно. Ніксон обґрунтовував свої дії патріотизмом, він навіть заявив: «Я є упевненим, що американський долар більше ніколи не буде заручником в руках іноземних спекулянтів»[24]. Звісно, долар довели до такого стану не спекулянти, а дефіцит США, та зняття грошових обмежень, але, як і Рузвельта, факти не зупинили Ніксона. Останні відлуння Бреттон-Вудського золотого стандарту 1944 року та золото-обмінного стандарту Генуезької конференції 1922 року тепер зникли.
Нова економічна політика Ніксона була вкрай популярною. Огляди ЗМІ висвітлювали її у гарному світлі, і першого ж операційного дня після промови президента індекс Доу - Джонса для акцій промислових компаній піднявся до найвищої позначки за всю свою історію. Пізніше оголошення цієї політики стали називати Ніксон-шоком. Ідея політики трималася у секреті, про її поведення було оголошено в односторонньому порядку - без консультації з МВФ чи іншими учасниками Бреттон-Вудської конференції. Суть політики не мала стати новиною для торгівельних партнерів США - де-факто девальвація долара по відношенню до золота, якої й прагнула Нова економічна політика, була очікуваною, і тиск на долар збільшився за декілька тижнів до промови Ніксона. Швейцарія обміняла паперові долари на більше ніж 40 метричних тонн золота у Липні 1971 року. Обмін доларів на золото забезпечив Франції статус золотої держави, який вона зберігає навіть зараз, програючи лише США та Німеччині.
Найбільше європейців та японців вразила у новій економічній політиці не девальвація долара, але 10-відсотковий додатковий податок на всі товари, що імпортуються до США. Відмова від золотого стандарту сама по собі не змінювала відносні цінності валют - фунт, франк та єна мали фіксовану рівність курсу по відношенню до долара, а німецька марка та канадський долар вже коливалися на час промови Ніксона. Насправді Ніксон прагнув негайної девальвації долара по відношенню до всіх головних валют або, що іще краще, вільного коливання курсу так, щоб девальвація долара могла безперервно тривати на закордонних валютних ринках. Однак для цього мав минути час, необхідно було провести перемовини, а Ніксон не хотів чекати. Його 10-відсотковий додатковий податок мав такий само ефект, як і 10-відсоткова девальвація. Цей податок був чимось на кшталт кулі в лоба торгівельним партнерам США. Ніксон скасував би податок, щойно б отримав необхідну йому девальвацію, а всі формальності з перемовинами мав би залагодити його міністр фінансів, Джон Конналлі з Техасу.
Міжнародна відповідь на перший крок Ніксона 1971 року не примусила на себе чекати. На кінець Серпня Японія оголосила про пливаючий курс єни по відношенню до долара. Ні для кого не стало відкриттям, коли курс єни одразу підвищився на 7% проти долара. Вкупі з 10-відсотковим податком це призвело до того, що ціна імпорту із Японії до США у доларах зросла на 17%, що із радістю було зустрінуто американськими виробниками автомобілів та сталі. Швейцарія запровадила від'ємну відсоткову ставку у вигляді зборів, стягуваних із вкладів у швейцарському франку, з метою запобігти притоку капіталу та підтримати долар.