Джеймс Рікардс Валютні війни Частина друга Розділ шостий (продовження)
Довгий час цю трагедію було прикрито політикою легких грошей Ґрінспена та Бернанке і наступною ейфорією у зв'язку із користуванням кредитними картками, підвищенням цін на житло, підвищенням курсу акцій, великими позиками без першого внеску для всіх. Хоча деякі скарги з приводу маніпуляції китайської валюти та втрати робочих місць в Америці 2004 і 2005 років і виникали, вони заглушувались добре видимим (хоча, в кінцевому підсумку, недовговічним) процвітанням у ті роки - завдяки політиці легких грошей. Коли музика 2007-го різко обірвалась і США похилились до паніки - 2008-го, здійснювачам китайської політики вже ніяк було сховатися.
[Spoiler (click to open)]Тепер від американських політиків, керованих всім відомим сенатором Чарльзом Шумером, посипались різкі нападки на штучне підтримання валютного курсу юаня до долара. Вони звинуватили у втраті робочих місць в США китайців. Двопартійний гурт американських сенаторів, включно із Шумером, написали Бушу у Білий дім 2008 року[33]. Лист починався зі слів: «Несправедлива цінова перевага, котру недооцінена [китайська валюта] дає китайським фірмам, змусила велику кількість американских компаній оголосити себе банкрутами чи навіть вийти із бізнесу, завдаючи шкоди нашим робітникам, сім'ям та середньому класові». Сенатор Шумер та його прихильники не злякались того факту, що існує мало доказів, які підтримали б зв'язок між робочими місцями та курсом валют. Є малоймовірним, що виробники меблів у Північній Кароліні захотіли б працювати за $118 на місяць, що їх заробляють їхні китайські колеги. Навіть якби юань подвоївся в ціні, китайські виробники меблів заробляли б еквівалент $236 на місяць - не досить, щоб зробити американських колег конкурентоздатними. Та для демагогів долара це нічого не означало. На їхню думку, китайська валюта була, поза сумнівом, винуватою і китайці мусили тепер відповідати на їхнє прохання про ревальвацію.
Адміністрація президента Дж. Буша-молодшого добре знала про цей потік скарг, але була разом із тим налаштованою на близькі стосунки з Китаєм по ряду інших питань. Китай був найбільшим покупцем іранської нафти, а тому був здатним впливати на Іран у його конфронтації зі США з приводу розробки ядерної зброї. Китай був незамінним рятувальним колом для герметично опечатаного режиму Північної Кореї, з якою має спільні кордони, а також мав змогу допомогти США у досягненні своїх стратегічних цілей на Корейському півострові. Величезні американські корпорації звертали жадібні погляди на китайський ринок та прагнули прямого допуску на цей ринок через експансію, придбання чи спільну діяльність із китайськими партнерами, і все це вимагало схвалення від китайського уряду. Китай постраждав від приниження, коли 2005 року Китайська національна корпорація із розробки нафтових родовищ на шельфі анулювала свою пропозицію про поглинання американської Unocal Oill після того, як палата представників проголосувала 398 голосами проти 15 закликати президента Буша переглянути цю пропозицію із міркувань національної безпеки. Таке відторгнення могло запросто вилитись у відмову у відповідь від американських закупівель у Китаї. Якщо коротко, Америка могла втратити стільки ж, скільки й виграти через конфронтацію з Китаєм. Тож тривалий діалог експертів на високому рівні здавався більш ефективним підходом.
Президент Буш вжив заходів з необхідного підтримання контролю над валютною напругою між Китаєм та США, запустив так званий стратегічний економічний діалог між країнами 2006 року. Ці зустрічі тривали і за адміністрації Обами у більш широкій формі і навіть трохи змінили назву: «Стратегічний & економічний діалог», щоб відобразити включення американського держсекретаря та китайського члена Держради до відповідальності за іноземну політику. Включення до розробки міжнародної політики чиновників від економіки (поруч із професіоналами - дипломатами) добре демонструє ясне визнання взаємозв'язку геополітичних та фінансових аспектів національної політики ХХІ століття.
«Стратегічний & економічний діалог», був, по суті, одним із декількох двосторонніх та багатосторонніх форумів, почасти призначених для того, щоб упоратися із настанням нової валютної війни. Він допоміг уникнути зростання напруги у зв'язку зі звинуваченнями у валютних маніпуляціях, але сама проблема не зникла. Відбувся й ряд двосторонніх самітів між китайським президентом Ху Цзиньтао та американським президентом Бараком Обамою, але ані «Діалог», ані саміти не принесли жодних результатів.
Сполучені Штати обрали G20 («Велику двадцятку») як основну арену для підштовхування Китаю у бік ревальвації - як через можливість залучення союзників, так і через те, що китайці є більш шанобливими до світової думки, аніж до думки лише США. Нещодавній значний прогрес у бік ревальвації юаня виявив тенденцію, що він можливий не одночасно із зібраннями «Діалогу», а ближче до самітів «Великої двадцятки». Наприклад, невелика, але все ж відчутна ревальвація юаня в Липні 2010 року (з 6,83 15-го числа 6,79 25-го) відбулась безпосередньо перед самітом «Великої двадцятки» в Торонто. Черговий стрибок юаня з 6,69 (1 листопада 2010 року) до 6,62 (11 листопада 2010 року) збігся із самітом G20 у Сеулі. Це показує, що Китай є уважним до «Великої двадцятки», та коли справа доходить до інших форумів, він таким може й не бути.
На весну 2011 року на американо-китайському Тихоокеанському фронті валютної війни було затишшя. Однак основні проблеми досі не є вирішеними. Гніт з приводу безробіття в обох країнах означав, що напруженість у стосунках може вибухнути будь-якої миті. Зміна влади у Китаї 2012 року та президентські вибори у США того ж року підвищили спектр внутрішніх політичних сил, котрі стануть каталізатором для подальшого міжнародного протистояння.
Атлантична арена.
Атлантична арена Третьої валютної війни, тобто відносини між доларом та євро, більш точно розуміється як взаємозалежність, аніж протистояння. Це пояснюється просто: взаємний зв'язок американських та європейських ринків капіталу та банківських систем є значно сильнішим, ніж у будь-якої іншої пари у світі, що перебуває у фінансових відносинах. Цю взаємозалежність ніколи не було так живо видно, як після моментальних наслідків банкрутства інвестиційного банку Леман (Lehman Brothers investment bank). Хоча банкрутство було зареєстрованим у федеральних судах США (після невдалих спроб фінансової допомоги, що їх проводив Мінфін США), деякими із найбільших фінансових жертв та найбільш зачепленими цим сторонами стали європейські хеджеві фонди, що проводили позабіржові обмінні справи чи зберігали клірингові рахунки в лондонських філіалах банку братів Леман. Це трансатлантичне фіаско, про яке у той час багато писали, посилилося в Грудні 2010 року, коли ФРС, через зобов'язання публікувати відомості, покладене на неї за новим законом Додда - Франка, надала вичерпні деталі по надзвичайних операціях кредитування та фінансової допомоги Європі під час паніки 2008 року.
Валютний курс євро та долара на початку 2011 року був майже на тій самій позначці, що і 2007-го. На початку Січня 2007 року євро коштував $1,30 і чотирма роками пізніше обмінювався приблизно за курсом $1,30. Але не варто плутати еквівалентність зі стабільністю. Насправді відношення долара та євро були дуже мінливими, коли євро обмінювався до максимуму $1,59 у Липні 2008-го та до мінімуму $1,10 у Червні 2010-го.
Євро та долар найкраще розуміються як двоє пасажирів на одному й тому самому кораблі. У будь-який момент часу один із пасажирів може бути на більш високій палубі, а інший - на більш низькій. За якимись своїми міркуваннями вони можуть мінятися місцями, можуть рухатися догори чи донизу відносно один одного, але в остаточному підсумку вони на одному судні, що рухається з однією і тією самою швидкістю, має один і той самий пункт призначення. Щоденні коливання відображають формальні фактори, типу короткостроковий запас та вимоги попиту, побоювання дефолту чи дезінтеграції євро, однак вживані для порятунку та фінансової допомоги заходи швидко приносять полегшення. Весь свій шлях долар та євро продовжують разом далі і ніколи не розділюються чимось більшим, ніж розмірами корабля, на якому пливуть.
Тим не менше у Сполучених Штатів повно клопотів на «Атлантичному фронті» валютної війни, котрі полягають не стільки у спробі надмірно посилити євро, а радше для того, щоб пересвідчитися, що він зовсім не розпався. Євро сам по собі являє собою щось на зразок дива сучасної валютної вигадки, винайденого членами Європейського союзу після 30 років обговорень і 10 років активного спеціяльного вивчення та планування. Він явив собою кульмінацію європейського проекту, розпочатого після Другої світової війни, метою якого було зберегти мир.
Європу, починаючи з середини XVI сторічча, з епохи Ренесансу, більше 400 років роздирали кровопролитні битви, що велися за часів Реформації, Контррреформації, Тридцятилітньої війни, Англійської революції, війн Людовіка XIV, Семирічної війни, Французької революції, Наполеонівських війн, франко-пруської війни, Першої та Другої світових воєн, голокосту, падіння «залізної завіси» та ядерного терору холодної війни. На кінець ХХ століття у Європі виробилась відраза до вимог націоналістів та претензій на військову перевагу. Старі етнічні, національні та релігійні розділення в країнах Європи все ще були присутніми. Виникла необхідність у силі, яка б об'єднувала - щось таке, що зв'яже економіки настільки близько, що годі буде навіть подумати про війну.
Починаючи із Об'єднання Вугілля і Сталі 1951 року, до складу якого входили шість країн, Європа пройшла через різноманітні форми зон вільної торгівлі, спільного ринку та валютних систем. Маастрихська угода 1992 року, названа так за ім'ям міста у Нідерландах, де її було обговорено та підписано, передбачала створення політичної одиниці, Європейського союзу, та, у кінцевому підсумку, вела до створення євро 1999 року. Євро мав випускатися новим Європейським центральним банком. А на 2011 рік євро вже використовувався 17 державами - членами ЄС.
Однак від самого початку аналітики попереджали, що єдина валюта, підтримувана єдиним центральним банком, не є сумісною з різними фіскальними політиками країн-членів, що перейшли на євро. Країни, які історично були марнотратними і не покривали свої борги чи девальвували свої валюти, такі як Греція або Іспанія, стали б невгодними партнерами в союзі, у складі якого були такі розважливі у фінансовій політиці країни, як Німеччина.
Знадобилося майже десять років для того, щоб усі недоліки було повністю розкрито, хоча вони там були від самого початку. Небезпечне поєднання продажних міністрів, негідних аферистів із Уолл-Стріт та чиновників ЄС у Брюселі, що навмисне закривали на все очі, дозволило таким країнам, як Греція, перебувати в дефіциті та брати позики, що перевищували розмірами установки Маастрихської угоди, поки вона ховає справжні витрати в прострочених та позабалансових контрактах. В цей час інвестори хапають мільярди євро із державного боргу таких країн, як Греція, Португалія, Іспанія та Ірландія (та й інші держави - члени Єврозони), за відсотковими ставками ледь вищими, ніж у стабільній Німеччині. Це робилося на основі високих рейтингів від некомпетентних рейтингових агенцій, а також фінансових звітів міністерств, що вводили в оману та дозволяли приймати бажане за дійсне інвесторами, котрі вважали, що євро николи не буде піддано дефолту.
Стежина державного боргу 2010 року частково була плодом нової згоди між банками, позичальниками та бюрократами. Банки купили б європейські державні облігації та поставили б на баланс відповідний прибуток, маючи тверду віру, що жоден суверен їх не підведе. Суверени з радістю випускають облігації, щоб виділяти кошти на нераціональні витрати, які допомагають профспілкам держслужбовців. Інтереси бюрократів у Брюселі, можливо, були найбільш підступними. Якби європейська криза державного боргу вирішилася сама, всі б хвалили успішність проекту євро. Якби вихід із деяких криз провалився, рішенням бюрократів став би більший ступінь інтеграції та посилення контролю із боку Брюселя. Закриваючи очі на безтямності, Брюсель створив безпрограшну ситуацію. Якби євро мав успіх, чиновники Євросоюзу заслуговували б на похвалу, якби євро опинявся у напрузі, вони отримували б владу. І невдовзі ця напруга настала.
Європейські банки об'єднались не лише на державних боргах в євро, але й на боргових зобов'язаннях у доларах, випущених по Fanny Mae та цілому алфавітному спектру шахрайських структурованих продуктів Уолл-Стріт, таких, скажімо, як забезпечене боргове зобов'язання (CDO). Ці борги були породжені недосвідченими місцевими банками Сполучених Штатів, та перезапаковані у мільярди доларів такими банками, як Lehman Brothers, до того, як вони збанкрутували. Європейські банки були справжніми слабкими ланками у глобальній фінансовій системі, слабшими, аніж Citigroup, Goldman Sachs та інші врятовані ідоли американської фінансової системи.
На 2010 рік Європейська державна фінансова система стала заплутаною мережею, що складалася із перехресних боргів [34]. Із $236 млрд боргу Греції $15 млрд доводились на британські організації, $75 млрд - на французькі, а $45 млрд - на німецькі. Із $863 млрд боргу Ірландії $60 млрд доводились на французькі організації, $188 млрд - на британські, а $184 млрд - на німецькі. Із $1,1 трлн боргу Іспанії $114 млрд доводились на британські організації, $220 млрд - на французькі, а $238 млрд - на німецькі. Така сама ситуація спостерігалася в Італії, Португалії та інших країнах-боржниках системи євро. Прабатьками всіх внутрішньоєвропейських боргів стали $511 млрд, які Італія була винна Франції.
У той час як державний борг не було сплачено цілому ряду організацій (включно із песійними фондами та фондами пожертв), переважно більшу частину грошей не було сплачено банкам інших держав. Це стало причиною таємної фінансової допомоги американської Федеральної резервної системи Європі 2008 року. Зазначимо, що Федеральний резерв дуже намагався зберегти деталі в таємниці, доки декотрі з них не виявились із уведенням в дію закону Додда - Франка 2010 року. Ось чому тримачі облігацій Fanny Mae и Freddy Mac не зазнали жодних збитків, коли цим компаніям було надано фінансову допомогу американськими платниками податків 2008 року. Саме тому провідні держави, такі як Франція та Німеччина, так швидко згуртувалися, щоб підтримати позичальників Греції, Ірландії та Португалії, коли державна криза євро сягнула критичної точки 2010 року. На ці три фінансові підтримки провідні економіки Європи спонукала та обставина, що європейська банківська система не була досконалою. Субсидії пенсіонерам Греції та ірландським банкам були лише невеликою платнею за те, щоб не довелось дивитися, як вся прогнила споруда зруйнується.
Однак у державній борговій кризі Європа не залишилась у безпросвітній самотності. Сполучені Штати спільно з Китаєм сприяли економічному вирученню Європи, допомагаючи з різними, але в основному корисними цілями. Європа являє собою великий експортний ринок для США. Сильний євро підтримує європейські апетити на американські станки, літальні апарати, ліки, програмне забезпечення, сільськогосподарську продукцію, освіту та різноманітні товари і послуги, які США можуть запропонувати. Колапс євро може означати крах торгівлі між двох титанів світового виробництва. Європейським банкам може сильно нашкодити крах валюти Євросоюзу, колапс євро, що в них зберігаються, викличе негайну відразу інвесторів до всіх цих міждержавних і державних боргів (виражених у євро) та примусить їх втікати із європейських банків. Наслідки європейського боргового дефолту для американських експортерів були б надто великими; континент занадто величезний, щоб зазнати такої невдачі. Фінансова допомога США, своп-лінії та підтримка таких емітентів, як Fanny Mae, була частиною багатогранних, багаторічних спроб підтримати вартість євро.
Та й до сфери китайських інтересів також входила підтримка євро, однак зусилля азійської держави включали в себе політичні завдання. Європа також є експортним ринком для Китаю, як і для США, і в цьому відношенні інтереси Китаю схожі з інтересами США. Але китайські банки не є близькими з європейськими так, як американські, що дає Китаєві більший ступінь свободи стосовно вибору, яким чином і коли допомагати євро. Європейська державна боргова криза дала Китаєві шанс урізноманітнити свої резерви та портфель інвестицій за рахунок євро (аніж долара). З'явилися й інші шанси: придбати передові технологічні системи, від яких відмовлялися США, розвинути позиції, з яких Китай міг би взяти участь у широкомасштабному науково-технічному обміні.
Німеччина вітала американську та китайську підтримку євро. Оскільки Німеччина є експортною державою, від неї можна було б очікувати заохочення слабкого євро із тих самих причин, з яких США заохочують слабкий долар, а Китай слабкий юань - щоб прийти до апогею валютної війни зі слабкою валютою, яка сприяє експортові. Німеччина, однак, була не лише зовнішнім експортером, вона була і внутрішнім експортером у межах ЄС. Для статей експорту в межах єврозони задумуватися про вибір валюти не доводилося, позаяк і експортери, і імпортери використовували одну й ту саму валюту - євро. Якби євро зазнав краху і члени ЄС відступили від євро, повернувшись до своїх старих девальвованих валют, ці ринки були б втраченими.
Була розповсюдженою загальновизнана точка зору про те, що Німеччина мучилася з приводу підтримки Греції, Ірландії та інших слабких ланок у ланцюжкові євро. По суті, у Німеччини не було привабливої альтернативи. Ціна краху євро набагато переважала ціну регіональної фінансової допомоги. Насправді Німеччина отримувала вигоду із кризи державного боргу. Тривале існування євро дозволило Німеччині посісти домінуючу позицію у Європі, і в той самий час більш слабкий євро дозволив їй на міжнародному рівні отримати позиції на ринках решти світу. Для Німеччини ласим шматочком був євро, досить слабкий, щоб сприяти експортові до США та Китаю, але не настільки слабкий, щоб обвалитися. Німеччині вдалося вхопити цей ласий шматочок 2010 року, незважаючи на «бурю і натиск», якими був оточений сам євро.
Доки Німеччина, США та Китай, діючи у своїх інтересах, рухаються в одному напрямку, питання про існування євро не викликатиме сумнівів. Те, що банки були заполонені простроченими активами, те, що окраїнні держави проводили ненадійну фіскальну політику, і те, що народи Греції, Ірландії, Португалії та Іспанії мали справу із суворими економічними заходами, щоб складальні лінії продовжували рухатись до Сіетлу та Шанхаю, - все це було проблемами, які могли зачекати. А поки що центр усе витримував.
Євразійська арена.
Якщо стосунки між євро та доларом можна назвати взаємозалежними, то стосунки між євро та юанем є просто залежними. Китай швидко стає потенційним рятівником деяких окраїнних європейських економік, таких, як Греція, Португалія та Іспанія, ґрунтуючись на бажанні купувати деякі із їхніх державних облігацій у пік європейської кризи державного боргу. Однак наміри Китаю по відношенню до Європи та євро ґрунтуються на власних інтересах та холодному розрахунку.
Китай має життєво важливий інтерес у сильному євро. Євросоюз переважає США як торгівельний партнер Китаю. Якби криза у Європі привела такі країни, як Греція чи Ірландія, до відмови від євро, вони повернулися б до своїх старих валют, сильно девальвованих по відношенню до юаня. Це дуже б зашкодило китайському експортові до деяких регіонів Європи. Інтерес Китаю у підтримці євро є набагато вищим його зацікавленості у збереженні прив'язування юаня до долара.
Мотиви Китаю у Європі включають різноманітність свого сальдо резерву за рахунок залучення євро, досягнення поваги та дружби з європейськимии країнами, котрим він напряму допомагає з придбанням облігацій, і отримання компенсації у зв'язку із цими облігаціями. Ця компенсація може набувати багатьох форм, включно із прямими іноземними інвестиціями у вразливу інфраструктуру (таку, як порти та виробництво енергії), доступ до європейських технологій та здатність купувати передові бойові комплекси, котрі зазвичай є призначеними для союзників НАТО і таких його друзів, як Ізраїль. Інтерес Китаю у підтримці євро аж ніяк не заважає Німеччині, хоча ці країни й люто змагаються в експортній діяльності у всьому світі.
Купуючи державні облігації в окраїнних державах Європи, Китай допомагає Німеччині нести видатки з фінансової допомоги цим країнам. Підтримуючи євро, Китай допомагає Німеччині уникнути збитків, що можуть виникнути у разі краху євро, включно із катастрофічними втратами німецькими банками. Це безпрограшна ситуація для Китаю, і така ситуація оберігає його євразійський фланг, поки він зіштовхується лобом до лоба зі Сполученими Штатами. Основним фронтом валютної війни для Китаю є США, тож поки що Китай уникає сутичок на Євразійському фронті. Це можна пояснити європейською слабкістю та китайською вправністю.
США також підтримують євро, із тих самих причин, що й Китай: катастрофічний крах євро послабить його вартість відносно долара та нашкодить американському експортові, що конкурує з європейським на ринках Близького Сходу, Латинської Америки та Південної Азії. США і Китай не лише хотять, щоб євро вижив, вони хотять, щоб він набрав силу відносно долара та юаня, щоб підтримати їхній власний експорт. Європа, США та Китай є поєднаними у своїх прагненнях уникнути краху євро, незважаючи на змішані мотиви та суперницькі позиції на інших аренах.
Саме ця єдність прагнень, можливо, означатиме, що євро сяк-так пробереться через валютну кризу та залишиться незайманим у видимому майтутньому, попри потенційну реорганізацію облігацій та плани жорсткої економії. Чи зберігатиметься цей компроміс надалі, чи продовжиться чарівливий наступ Китаю у Європі, поки що залишається неясним. Якщо євро дійсно обвалиться, Китай зазнає величезних збитків від облігацій, прийде до ревальвації юаня та до втрати експорту в один і той самий час. Можливо, Китай ще зіштовхнеться з Європою із ряду питань, але поки що на Західному фронті Китаю все спокійно.
Глобальна штурханина.
Окрім трьох великих арен Третьої Валютної війни - Тихоокеанської (долар - юань), Атлантичної (долар - євро) та Євразійської (євро - юань) - існує багато інших фронтів, другорядних бійок та штурханин, що відбуваються по всьому світу. Найбільш значущим учасником цих периферійних боїв у валютній війні є Бразилія.
Вже 1994 року Бразилія мала прив'язку своєї валюти, реала, до долара [35]. Однак глобальна інфекція, яка стала результатом мексиканської «кризи текіли» в Грудні 1994 року, спричинила тиск на бразильський реал та примусила Бразилію захищати свою валюту. Результатом цього став «План по реалу», за яким Бразилія взяла участь в серії успішних девальвацій своєї валюти по відношенню до долара. Реал було девальвовано на 30% із 1995 по 1997 рік.
Після успіху в підтримці доларової вартості реала на більш стійкому рівні Бразилія знову стала жертвою інфекції. Цього разу криза виникла не в Латинській Америці, а у Південній Азії. Ця нова фінансова криза розгорілася 1997 року та поширилася всим світом із Таїланду в Індонезію, Південну Корею та Росію і нарешті досягла Бразилії. Тут МВФ організував валютний захист із резервним фінансуванням, поки ФРС щосили скорочувала відсоткові ставки США, щоб забезпечити необхідну глобальну ліквідність. У наслідках фінансового шторму (та за підтримки МВФ) Бразилія перейшла до вільного коливання курсу валют та більш відкритого рахунку руху капіталу, але все ще потерпала від криз платіжного балансу, та й їй знову знадобилася допомога МВФ 2002 року.
Бразилія зробила вирішальний крок у бік благополуччя з виборами президента Луїса Інасіу Лула да Сілва 2002 року, відомого як Лула. Під його керівництвом з 2003 по 2010 рік Бразилія значно розширила свій експорт природних ресурсів та сильно просунулася в технологічних та виробничих сферах. Її літаки Embrarer стали літаками світового рівня та піднесли Бразилію до рівня третього у світі найбільшого виробника літаків. Її величезний внутрішній ринок також став центром притягування для світового капіталу у пошуках більш високих доходів, особливо після краху американських та європейських ринків внаслідок паніки 2008 року.
Упродовж 2009 та 2010 років реал піднявся: було - трохи нижче 2,4 реала за долар, стало - 1,69 реала. Ця 40-відсоткова ревальвація реала до долара всього лише за два роки виявилась вельми важкою для бразильського експортного сектору. Двостороння торгівля зі Сполученими Штатами впала з профіциту у $15 млрд до дефіциту у $6 млрд все за той самий дворічний період. Цей удар у торгівельному балансі зі США спонукав бразильського міністра фінансів Ґвідо Монтегу оголосити наприкінці Вересня 2010 року, що глобальна валютна війна розпочалася.
Через те, що Китай неухильно підтримував курс юаня до долара, 40-відсоткова ревальвація реала по віношенню до долара також означала 40-відсоткову ревальвацію по відношенню до юаня. Бразильський експорт постраждав не лише по верхній межі витрат на американські технології, але й по нижній межі витрат на китайські складальні та текстильні матеріали. Бразилія відбивалася від валютної інтервенції свого центрального банку, підвищила резервні вимоги до будь-яких місцевих банків, що займали короткі позиції по долару, та запроваждувала інші форми контролю за рухом капіталу.
Наприкінці 2010 року наступниця Лули на посту президента, Ділма Русеф, заприсяглася наполегливо вимагати від G20 та МВФ правил, котрі розвінчають маніпуляторів валютою - передбачувано Китай та Сполучені Штати, - щоб послабити тиск, що зростає, на реал. Бразильські спроби приборкати здорожчання реалу увінчалися короткостроковим успіхом наприкінці 2010 року, але тут таки дали початок іншій проблемі - інфляції. Бразилія тепер імпортувала інфляцію зі Сполучених Штатів, поки намагалася втримати стабільність реала по відношенню до долара, зважаючи на масштабний випуск грошей Федеральною резервною системою.
По суті, Бразилія стояла тепер перед тією самою проблемою, що й Китай, і їй доводилося обирати між інфляцією та ревальвацією. Коли США друкують гроші, а інша країна намагається прив'язати свою валюту до долара, цій країні доводиться також друкувати власну валюту, щоб підтримати прив'язку, що призводить до місцевої інфляції. Як наслідок, інвестори шукають високого прибутку по всьому світу, так звані «гарячі» гроші, котрі ринули потоком зі США до Бразилії. Ситуація до того погіршилася, що у звіті «Глобальна економіка», підготовленому холдингом Nomura на початку 2011 року, було оголошено, що Бразилія зазнала найбільшої поразки у валютній війні. Це в деякому ступені було так, враховуючи здорожчання реала. На Квітень 2011 року «Бразилія показала білого прапора у валютній війні», як було відзначено в аналітичній статті газети «Уолл-стріт джорнел». Бразилія змирилася з високою вартістю реала після того, як валютному контролеві, податкам на іноземні інвестиції та іншим заходам не вдалося припинити його подорожчання.
Не маючи таких запасів та надлишків, як у Китаї, Бразилія не могла підтримувати прив'язку до долара, просто скуповуючи перші долари, що потрапили під руку. Країна опинилася між двох вогнів - здорожчанням валюти та інфляцією. Як і в ситуації зі США та Європою (хоча й з інших причин), Бразилія все більше сподівалася на допомогу «Великої двадцятки» у валютній війні.
Бразилія є важливою в силу своєї географії, демографії та економіки, але вона не єдина, хто потрапив у престрілку під час валютної війни долара, євро та юаня. Інші країни - Індія, Індонезія, Південна Корея, Малайзія, Сингапур, ПАР, Тайвань та Таїланд - вже здійснюють чи задумуються про контроль над рухом капіталу, щоб запобігти притокові гарячих грошей, особливо доларів. У будь-якім разі, страх, що їхні валюти стануть завищеними в ціні, а їхній експорт постраждає, є викликаним політикою легких грошей ФРС, яка тягне притік доларів, що пливають всим світом у пошуках високого прибутку та більш швидкого росту.
Цей контроль за рухом капіталу набув різноманітних форм - залежно від переваг центральних банків та міністерств фінансів, що цей контроль накладають. 2010 року Індонезія та Тайвань скоротили випуск короткострокових інвестиційних паперів, що примусило інвесторів «гарячих грошей» вкладатися на більш довгий термін. Південна Корея та Таїланд наклали податкові утримання на долю, виплачену іноземним інвесторам із урядового боргу, як спосіб зупинити такі інвестиції та зупинити тиск, що зростає, на їхні валюти. Випадок з Таїландом сам по собі є іронічним, позаяк Таїланд був державою, в якій почалася фінансова паніка 1997 - 1998 років. У тій паніці інвестори старалися вивозити свої гроші із країни, а сама країна намагалася підвищити вартість своєї валюти. Тепер же, 2011 року, інвестори старалися вкладати свої гроші в Таїланді, а сама країна намагалася знизити вартість своєї валюти. Мабуть, не може бути більш яскравого прикладу зміщення фінансової міці між ринками, що виникають, такими як Таїланд, і розвиненими ринками, такими як США, за останні десять років.
Жодна із цих віддалених, переважно азійських, країн, що намагаються зменшити вартість своєї валюти, не є емітентом загальноприйнятої резервної валюти, і у жодної з них немає виняткової економічної потуги США, Китаю чи Євросоюзу, коли мова йде про здатність вести бій у валютній війні через пряме втручання в ринок. Цим країнам також буде необхідно склика́ти багатосторонній форум, щоб вирішити проблеми, викликані Третьою Валютною війною. У той час як МВФ традиційно надавав такий форум, поступово всі найбільші торгівельні економіки, чи є вони членом G20 чи ні, просять у «Великої двадцятки» керівництва чи хочаб правил гри, щоб не дати валютній війні загостритися та завдати невиправної шкоди і їм самим і всьому світові.
[25] «Йєллен із ФРС захищає план купівлі облігацій». Wall Street Journal, 16.11.2010 р. див.: http://online.wsj.com/article/SB10001424052748703670004575617000774399856.html
[26] Христина Д. Ромер, «Дебати зумовили анулювання відповіді ФРС», New York Times, 26.02.2011 р. див.: www.nytimes.com/2011/02/27/business/27view.html
[27] Для розгляду питання про зміну валютного курсу юаня та долара див.: Сяохе Чжан, «Економічний вплив ревальвації китайського юаня». Це дослідження, підготовлене для 18-ї щорічної конференції Association for Chinese Economic Studies, Australia, July 13, 2006.
[28] Статистику американських відсоткових ставок взято із даних Ради керівників Федеральної резервної системи, див.: www.federalreserve.gov/econresdata/releases/statisticsdata.htm
[29] «Дефляція: як упевнитися в тому, щоб цього не сталося тут», з нотатками Бена С. Бернанке, National Economists Club, 21 листопада, 2012 р. див.: www.federalreserve.gov/boarddocs/speeches/2002/20021121/default.htm
[30] Бернанке, цит. твор.
[31] Прес-реліз в офісі сенатора США Чарльза Е. Шумера, 19 лютого 2006 р. див: http://schumer.senate.gov/new_website/record.cfm?id=259425
[32] Всю статистику по офіційних золотих заощадженнях взято із даних Всесвітньої Ради по Золоту, див.: www.gold.org
[33] «США та Китай згодні вести перемовини про інвестиції». Associated Press. 19.06.2008 р.
[34] Стан з європейськими державними «перехресними» боргами є добре змальованим у статті «Європейські мережа та борги», New York Times, 01.05.2010 р., див.: www.nytimes.com/interactive/2010/05/02/weekinreview/02marsh.html
[35] Матеріали про кризу бразильської валюти взято із праці: Ріордан Роетт, «Нова Бразилія». Woshington, D. C.: Brookings Institute Press, 2010.
[Spoiler (click to open)]Тепер від американських політиків, керованих всім відомим сенатором Чарльзом Шумером, посипались різкі нападки на штучне підтримання валютного курсу юаня до долара. Вони звинуватили у втраті робочих місць в США китайців. Двопартійний гурт американських сенаторів, включно із Шумером, написали Бушу у Білий дім 2008 року[33]. Лист починався зі слів: «Несправедлива цінова перевага, котру недооцінена [китайська валюта] дає китайським фірмам, змусила велику кількість американских компаній оголосити себе банкрутами чи навіть вийти із бізнесу, завдаючи шкоди нашим робітникам, сім'ям та середньому класові». Сенатор Шумер та його прихильники не злякались того факту, що існує мало доказів, які підтримали б зв'язок між робочими місцями та курсом валют. Є малоймовірним, що виробники меблів у Північній Кароліні захотіли б працювати за $118 на місяць, що їх заробляють їхні китайські колеги. Навіть якби юань подвоївся в ціні, китайські виробники меблів заробляли б еквівалент $236 на місяць - не досить, щоб зробити американських колег конкурентоздатними. Та для демагогів долара це нічого не означало. На їхню думку, китайська валюта була, поза сумнівом, винуватою і китайці мусили тепер відповідати на їхнє прохання про ревальвацію.
Адміністрація президента Дж. Буша-молодшого добре знала про цей потік скарг, але була разом із тим налаштованою на близькі стосунки з Китаєм по ряду інших питань. Китай був найбільшим покупцем іранської нафти, а тому був здатним впливати на Іран у його конфронтації зі США з приводу розробки ядерної зброї. Китай був незамінним рятувальним колом для герметично опечатаного режиму Північної Кореї, з якою має спільні кордони, а також мав змогу допомогти США у досягненні своїх стратегічних цілей на Корейському півострові. Величезні американські корпорації звертали жадібні погляди на китайський ринок та прагнули прямого допуску на цей ринок через експансію, придбання чи спільну діяльність із китайськими партнерами, і все це вимагало схвалення від китайського уряду. Китай постраждав від приниження, коли 2005 року Китайська національна корпорація із розробки нафтових родовищ на шельфі анулювала свою пропозицію про поглинання американської Unocal Oill після того, як палата представників проголосувала 398 голосами проти 15 закликати президента Буша переглянути цю пропозицію із міркувань національної безпеки. Таке відторгнення могло запросто вилитись у відмову у відповідь від американських закупівель у Китаї. Якщо коротко, Америка могла втратити стільки ж, скільки й виграти через конфронтацію з Китаєм. Тож тривалий діалог експертів на високому рівні здавався більш ефективним підходом.
Президент Буш вжив заходів з необхідного підтримання контролю над валютною напругою між Китаєм та США, запустив так званий стратегічний економічний діалог між країнами 2006 року. Ці зустрічі тривали і за адміністрації Обами у більш широкій формі і навіть трохи змінили назву: «Стратегічний & економічний діалог», щоб відобразити включення американського держсекретаря та китайського члена Держради до відповідальності за іноземну політику. Включення до розробки міжнародної політики чиновників від економіки (поруч із професіоналами - дипломатами) добре демонструє ясне визнання взаємозв'язку геополітичних та фінансових аспектів національної політики ХХІ століття.
«Стратегічний & економічний діалог», був, по суті, одним із декількох двосторонніх та багатосторонніх форумів, почасти призначених для того, щоб упоратися із настанням нової валютної війни. Він допоміг уникнути зростання напруги у зв'язку зі звинуваченнями у валютних маніпуляціях, але сама проблема не зникла. Відбувся й ряд двосторонніх самітів між китайським президентом Ху Цзиньтао та американським президентом Бараком Обамою, але ані «Діалог», ані саміти не принесли жодних результатів.
Сполучені Штати обрали G20 («Велику двадцятку») як основну арену для підштовхування Китаю у бік ревальвації - як через можливість залучення союзників, так і через те, що китайці є більш шанобливими до світової думки, аніж до думки лише США. Нещодавній значний прогрес у бік ревальвації юаня виявив тенденцію, що він можливий не одночасно із зібраннями «Діалогу», а ближче до самітів «Великої двадцятки». Наприклад, невелика, але все ж відчутна ревальвація юаня в Липні 2010 року (з 6,83 15-го числа 6,79 25-го) відбулась безпосередньо перед самітом «Великої двадцятки» в Торонто. Черговий стрибок юаня з 6,69 (1 листопада 2010 року) до 6,62 (11 листопада 2010 року) збігся із самітом G20 у Сеулі. Це показує, що Китай є уважним до «Великої двадцятки», та коли справа доходить до інших форумів, він таким може й не бути.
На весну 2011 року на американо-китайському Тихоокеанському фронті валютної війни було затишшя. Однак основні проблеми досі не є вирішеними. Гніт з приводу безробіття в обох країнах означав, що напруженість у стосунках може вибухнути будь-якої миті. Зміна влади у Китаї 2012 року та президентські вибори у США того ж року підвищили спектр внутрішніх політичних сил, котрі стануть каталізатором для подальшого міжнародного протистояння.
Атлантична арена.
Атлантична арена Третьої валютної війни, тобто відносини між доларом та євро, більш точно розуміється як взаємозалежність, аніж протистояння. Це пояснюється просто: взаємний зв'язок американських та європейських ринків капіталу та банківських систем є значно сильнішим, ніж у будь-якої іншої пари у світі, що перебуває у фінансових відносинах. Цю взаємозалежність ніколи не було так живо видно, як після моментальних наслідків банкрутства інвестиційного банку Леман (Lehman Brothers investment bank). Хоча банкрутство було зареєстрованим у федеральних судах США (після невдалих спроб фінансової допомоги, що їх проводив Мінфін США), деякими із найбільших фінансових жертв та найбільш зачепленими цим сторонами стали європейські хеджеві фонди, що проводили позабіржові обмінні справи чи зберігали клірингові рахунки в лондонських філіалах банку братів Леман. Це трансатлантичне фіаско, про яке у той час багато писали, посилилося в Грудні 2010 року, коли ФРС, через зобов'язання публікувати відомості, покладене на неї за новим законом Додда - Франка, надала вичерпні деталі по надзвичайних операціях кредитування та фінансової допомоги Європі під час паніки 2008 року.
Валютний курс євро та долара на початку 2011 року був майже на тій самій позначці, що і 2007-го. На початку Січня 2007 року євро коштував $1,30 і чотирма роками пізніше обмінювався приблизно за курсом $1,30. Але не варто плутати еквівалентність зі стабільністю. Насправді відношення долара та євро були дуже мінливими, коли євро обмінювався до максимуму $1,59 у Липні 2008-го та до мінімуму $1,10 у Червні 2010-го.
Євро та долар найкраще розуміються як двоє пасажирів на одному й тому самому кораблі. У будь-який момент часу один із пасажирів може бути на більш високій палубі, а інший - на більш низькій. За якимись своїми міркуваннями вони можуть мінятися місцями, можуть рухатися догори чи донизу відносно один одного, але в остаточному підсумку вони на одному судні, що рухається з однією і тією самою швидкістю, має один і той самий пункт призначення. Щоденні коливання відображають формальні фактори, типу короткостроковий запас та вимоги попиту, побоювання дефолту чи дезінтеграції євро, однак вживані для порятунку та фінансової допомоги заходи швидко приносять полегшення. Весь свій шлях долар та євро продовжують разом далі і ніколи не розділюються чимось більшим, ніж розмірами корабля, на якому пливуть.
Тим не менше у Сполучених Штатів повно клопотів на «Атлантичному фронті» валютної війни, котрі полягають не стільки у спробі надмірно посилити євро, а радше для того, щоб пересвідчитися, що він зовсім не розпався. Євро сам по собі являє собою щось на зразок дива сучасної валютної вигадки, винайденого членами Європейського союзу після 30 років обговорень і 10 років активного спеціяльного вивчення та планування. Він явив собою кульмінацію європейського проекту, розпочатого після Другої світової війни, метою якого було зберегти мир.
Європу, починаючи з середини XVI сторічча, з епохи Ренесансу, більше 400 років роздирали кровопролитні битви, що велися за часів Реформації, Контррреформації, Тридцятилітньої війни, Англійської революції, війн Людовіка XIV, Семирічної війни, Французької революції, Наполеонівських війн, франко-пруської війни, Першої та Другої світових воєн, голокосту, падіння «залізної завіси» та ядерного терору холодної війни. На кінець ХХ століття у Європі виробилась відраза до вимог націоналістів та претензій на військову перевагу. Старі етнічні, національні та релігійні розділення в країнах Європи все ще були присутніми. Виникла необхідність у силі, яка б об'єднувала - щось таке, що зв'яже економіки настільки близько, що годі буде навіть подумати про війну.
Починаючи із Об'єднання Вугілля і Сталі 1951 року, до складу якого входили шість країн, Європа пройшла через різноманітні форми зон вільної торгівлі, спільного ринку та валютних систем. Маастрихська угода 1992 року, названа так за ім'ям міста у Нідерландах, де її було обговорено та підписано, передбачала створення політичної одиниці, Європейського союзу, та, у кінцевому підсумку, вела до створення євро 1999 року. Євро мав випускатися новим Європейським центральним банком. А на 2011 рік євро вже використовувався 17 державами - членами ЄС.
Однак від самого початку аналітики попереджали, що єдина валюта, підтримувана єдиним центральним банком, не є сумісною з різними фіскальними політиками країн-членів, що перейшли на євро. Країни, які історично були марнотратними і не покривали свої борги чи девальвували свої валюти, такі як Греція або Іспанія, стали б невгодними партнерами в союзі, у складі якого були такі розважливі у фінансовій політиці країни, як Німеччина.
Знадобилося майже десять років для того, щоб усі недоліки було повністю розкрито, хоча вони там були від самого початку. Небезпечне поєднання продажних міністрів, негідних аферистів із Уолл-Стріт та чиновників ЄС у Брюселі, що навмисне закривали на все очі, дозволило таким країнам, як Греція, перебувати в дефіциті та брати позики, що перевищували розмірами установки Маастрихської угоди, поки вона ховає справжні витрати в прострочених та позабалансових контрактах. В цей час інвестори хапають мільярди євро із державного боргу таких країн, як Греція, Португалія, Іспанія та Ірландія (та й інші держави - члени Єврозони), за відсотковими ставками ледь вищими, ніж у стабільній Німеччині. Це робилося на основі високих рейтингів від некомпетентних рейтингових агенцій, а також фінансових звітів міністерств, що вводили в оману та дозволяли приймати бажане за дійсне інвесторами, котрі вважали, що євро николи не буде піддано дефолту.
Стежина державного боргу 2010 року частково була плодом нової згоди між банками, позичальниками та бюрократами. Банки купили б європейські державні облігації та поставили б на баланс відповідний прибуток, маючи тверду віру, що жоден суверен їх не підведе. Суверени з радістю випускають облігації, щоб виділяти кошти на нераціональні витрати, які допомагають профспілкам держслужбовців. Інтереси бюрократів у Брюселі, можливо, були найбільш підступними. Якби європейська криза державного боргу вирішилася сама, всі б хвалили успішність проекту євро. Якби вихід із деяких криз провалився, рішенням бюрократів став би більший ступінь інтеграції та посилення контролю із боку Брюселя. Закриваючи очі на безтямності, Брюсель створив безпрограшну ситуацію. Якби євро мав успіх, чиновники Євросоюзу заслуговували б на похвалу, якби євро опинявся у напрузі, вони отримували б владу. І невдовзі ця напруга настала.
Європейські банки об'єднались не лише на державних боргах в євро, але й на боргових зобов'язаннях у доларах, випущених по Fanny Mae та цілому алфавітному спектру шахрайських структурованих продуктів Уолл-Стріт, таких, скажімо, як забезпечене боргове зобов'язання (CDO). Ці борги були породжені недосвідченими місцевими банками Сполучених Штатів, та перезапаковані у мільярди доларів такими банками, як Lehman Brothers, до того, як вони збанкрутували. Європейські банки були справжніми слабкими ланками у глобальній фінансовій системі, слабшими, аніж Citigroup, Goldman Sachs та інші врятовані ідоли американської фінансової системи.
На 2010 рік Європейська державна фінансова система стала заплутаною мережею, що складалася із перехресних боргів [34]. Із $236 млрд боргу Греції $15 млрд доводились на британські організації, $75 млрд - на французькі, а $45 млрд - на німецькі. Із $863 млрд боргу Ірландії $60 млрд доводились на французькі організації, $188 млрд - на британські, а $184 млрд - на німецькі. Із $1,1 трлн боргу Іспанії $114 млрд доводились на британські організації, $220 млрд - на французькі, а $238 млрд - на німецькі. Така сама ситуація спостерігалася в Італії, Португалії та інших країнах-боржниках системи євро. Прабатьками всіх внутрішньоєвропейських боргів стали $511 млрд, які Італія була винна Франції.
У той час як державний борг не було сплачено цілому ряду організацій (включно із песійними фондами та фондами пожертв), переважно більшу частину грошей не було сплачено банкам інших держав. Це стало причиною таємної фінансової допомоги американської Федеральної резервної системи Європі 2008 року. Зазначимо, що Федеральний резерв дуже намагався зберегти деталі в таємниці, доки декотрі з них не виявились із уведенням в дію закону Додда - Франка 2010 року. Ось чому тримачі облігацій Fanny Mae и Freddy Mac не зазнали жодних збитків, коли цим компаніям було надано фінансову допомогу американськими платниками податків 2008 року. Саме тому провідні держави, такі як Франція та Німеччина, так швидко згуртувалися, щоб підтримати позичальників Греції, Ірландії та Португалії, коли державна криза євро сягнула критичної точки 2010 року. На ці три фінансові підтримки провідні економіки Європи спонукала та обставина, що європейська банківська система не була досконалою. Субсидії пенсіонерам Греції та ірландським банкам були лише невеликою платнею за те, щоб не довелось дивитися, як вся прогнила споруда зруйнується.
Однак у державній борговій кризі Європа не залишилась у безпросвітній самотності. Сполучені Штати спільно з Китаєм сприяли економічному вирученню Європи, допомагаючи з різними, але в основному корисними цілями. Європа являє собою великий експортний ринок для США. Сильний євро підтримує європейські апетити на американські станки, літальні апарати, ліки, програмне забезпечення, сільськогосподарську продукцію, освіту та різноманітні товари і послуги, які США можуть запропонувати. Колапс євро може означати крах торгівлі між двох титанів світового виробництва. Європейським банкам може сильно нашкодити крах валюти Євросоюзу, колапс євро, що в них зберігаються, викличе негайну відразу інвесторів до всіх цих міждержавних і державних боргів (виражених у євро) та примусить їх втікати із європейських банків. Наслідки європейського боргового дефолту для американських експортерів були б надто великими; континент занадто величезний, щоб зазнати такої невдачі. Фінансова допомога США, своп-лінії та підтримка таких емітентів, як Fanny Mae, була частиною багатогранних, багаторічних спроб підтримати вартість євро.
Та й до сфери китайських інтересів також входила підтримка євро, однак зусилля азійської держави включали в себе політичні завдання. Європа також є експортним ринком для Китаю, як і для США, і в цьому відношенні інтереси Китаю схожі з інтересами США. Але китайські банки не є близькими з європейськими так, як американські, що дає Китаєві більший ступінь свободи стосовно вибору, яким чином і коли допомагати євро. Європейська державна боргова криза дала Китаєві шанс урізноманітнити свої резерви та портфель інвестицій за рахунок євро (аніж долара). З'явилися й інші шанси: придбати передові технологічні системи, від яких відмовлялися США, розвинути позиції, з яких Китай міг би взяти участь у широкомасштабному науково-технічному обміні.
Німеччина вітала американську та китайську підтримку євро. Оскільки Німеччина є експортною державою, від неї можна було б очікувати заохочення слабкого євро із тих самих причин, з яких США заохочують слабкий долар, а Китай слабкий юань - щоб прийти до апогею валютної війни зі слабкою валютою, яка сприяє експортові. Німеччина, однак, була не лише зовнішнім експортером, вона була і внутрішнім експортером у межах ЄС. Для статей експорту в межах єврозони задумуватися про вибір валюти не доводилося, позаяк і експортери, і імпортери використовували одну й ту саму валюту - євро. Якби євро зазнав краху і члени ЄС відступили від євро, повернувшись до своїх старих девальвованих валют, ці ринки були б втраченими.
Була розповсюдженою загальновизнана точка зору про те, що Німеччина мучилася з приводу підтримки Греції, Ірландії та інших слабких ланок у ланцюжкові євро. По суті, у Німеччини не було привабливої альтернативи. Ціна краху євро набагато переважала ціну регіональної фінансової допомоги. Насправді Німеччина отримувала вигоду із кризи державного боргу. Тривале існування євро дозволило Німеччині посісти домінуючу позицію у Європі, і в той самий час більш слабкий євро дозволив їй на міжнародному рівні отримати позиції на ринках решти світу. Для Німеччини ласим шматочком був євро, досить слабкий, щоб сприяти експортові до США та Китаю, але не настільки слабкий, щоб обвалитися. Німеччині вдалося вхопити цей ласий шматочок 2010 року, незважаючи на «бурю і натиск», якими був оточений сам євро.
Доки Німеччина, США та Китай, діючи у своїх інтересах, рухаються в одному напрямку, питання про існування євро не викликатиме сумнівів. Те, що банки були заполонені простроченими активами, те, що окраїнні держави проводили ненадійну фіскальну політику, і те, що народи Греції, Ірландії, Португалії та Іспанії мали справу із суворими економічними заходами, щоб складальні лінії продовжували рухатись до Сіетлу та Шанхаю, - все це було проблемами, які могли зачекати. А поки що центр усе витримував.
Євразійська арена.
Якщо стосунки між євро та доларом можна назвати взаємозалежними, то стосунки між євро та юанем є просто залежними. Китай швидко стає потенційним рятівником деяких окраїнних європейських економік, таких, як Греція, Португалія та Іспанія, ґрунтуючись на бажанні купувати деякі із їхніх державних облігацій у пік європейської кризи державного боргу. Однак наміри Китаю по відношенню до Європи та євро ґрунтуються на власних інтересах та холодному розрахунку.
Китай має життєво важливий інтерес у сильному євро. Євросоюз переважає США як торгівельний партнер Китаю. Якби криза у Європі привела такі країни, як Греція чи Ірландія, до відмови від євро, вони повернулися б до своїх старих валют, сильно девальвованих по відношенню до юаня. Це дуже б зашкодило китайському експортові до деяких регіонів Європи. Інтерес Китаю у підтримці євро є набагато вищим його зацікавленості у збереженні прив'язування юаня до долара.
Мотиви Китаю у Європі включають різноманітність свого сальдо резерву за рахунок залучення євро, досягнення поваги та дружби з європейськимии країнами, котрим він напряму допомагає з придбанням облігацій, і отримання компенсації у зв'язку із цими облігаціями. Ця компенсація може набувати багатьох форм, включно із прямими іноземними інвестиціями у вразливу інфраструктуру (таку, як порти та виробництво енергії), доступ до європейських технологій та здатність купувати передові бойові комплекси, котрі зазвичай є призначеними для союзників НАТО і таких його друзів, як Ізраїль. Інтерес Китаю у підтримці євро аж ніяк не заважає Німеччині, хоча ці країни й люто змагаються в експортній діяльності у всьому світі.
Купуючи державні облігації в окраїнних державах Європи, Китай допомагає Німеччині нести видатки з фінансової допомоги цим країнам. Підтримуючи євро, Китай допомагає Німеччині уникнути збитків, що можуть виникнути у разі краху євро, включно із катастрофічними втратами німецькими банками. Це безпрограшна ситуація для Китаю, і така ситуація оберігає його євразійський фланг, поки він зіштовхується лобом до лоба зі Сполученими Штатами. Основним фронтом валютної війни для Китаю є США, тож поки що Китай уникає сутичок на Євразійському фронті. Це можна пояснити європейською слабкістю та китайською вправністю.
США також підтримують євро, із тих самих причин, що й Китай: катастрофічний крах євро послабить його вартість відносно долара та нашкодить американському експортові, що конкурує з європейським на ринках Близького Сходу, Латинської Америки та Південної Азії. США і Китай не лише хотять, щоб євро вижив, вони хотять, щоб він набрав силу відносно долара та юаня, щоб підтримати їхній власний експорт. Європа, США та Китай є поєднаними у своїх прагненнях уникнути краху євро, незважаючи на змішані мотиви та суперницькі позиції на інших аренах.
Саме ця єдність прагнень, можливо, означатиме, що євро сяк-так пробереться через валютну кризу та залишиться незайманим у видимому майтутньому, попри потенційну реорганізацію облігацій та плани жорсткої економії. Чи зберігатиметься цей компроміс надалі, чи продовжиться чарівливий наступ Китаю у Європі, поки що залишається неясним. Якщо євро дійсно обвалиться, Китай зазнає величезних збитків від облігацій, прийде до ревальвації юаня та до втрати експорту в один і той самий час. Можливо, Китай ще зіштовхнеться з Європою із ряду питань, але поки що на Західному фронті Китаю все спокійно.
Глобальна штурханина.
Окрім трьох великих арен Третьої Валютної війни - Тихоокеанської (долар - юань), Атлантичної (долар - євро) та Євразійської (євро - юань) - існує багато інших фронтів, другорядних бійок та штурханин, що відбуваються по всьому світу. Найбільш значущим учасником цих периферійних боїв у валютній війні є Бразилія.
Вже 1994 року Бразилія мала прив'язку своєї валюти, реала, до долара [35]. Однак глобальна інфекція, яка стала результатом мексиканської «кризи текіли» в Грудні 1994 року, спричинила тиск на бразильський реал та примусила Бразилію захищати свою валюту. Результатом цього став «План по реалу», за яким Бразилія взяла участь в серії успішних девальвацій своєї валюти по відношенню до долара. Реал було девальвовано на 30% із 1995 по 1997 рік.
Після успіху в підтримці доларової вартості реала на більш стійкому рівні Бразилія знову стала жертвою інфекції. Цього разу криза виникла не в Латинській Америці, а у Південній Азії. Ця нова фінансова криза розгорілася 1997 року та поширилася всим світом із Таїланду в Індонезію, Південну Корею та Росію і нарешті досягла Бразилії. Тут МВФ організував валютний захист із резервним фінансуванням, поки ФРС щосили скорочувала відсоткові ставки США, щоб забезпечити необхідну глобальну ліквідність. У наслідках фінансового шторму (та за підтримки МВФ) Бразилія перейшла до вільного коливання курсу валют та більш відкритого рахунку руху капіталу, але все ще потерпала від криз платіжного балансу, та й їй знову знадобилася допомога МВФ 2002 року.
Бразилія зробила вирішальний крок у бік благополуччя з виборами президента Луїса Інасіу Лула да Сілва 2002 року, відомого як Лула. Під його керівництвом з 2003 по 2010 рік Бразилія значно розширила свій експорт природних ресурсів та сильно просунулася в технологічних та виробничих сферах. Її літаки Embrarer стали літаками світового рівня та піднесли Бразилію до рівня третього у світі найбільшого виробника літаків. Її величезний внутрішній ринок також став центром притягування для світового капіталу у пошуках більш високих доходів, особливо після краху американських та європейських ринків внаслідок паніки 2008 року.
Упродовж 2009 та 2010 років реал піднявся: було - трохи нижче 2,4 реала за долар, стало - 1,69 реала. Ця 40-відсоткова ревальвація реала до долара всього лише за два роки виявилась вельми важкою для бразильського експортного сектору. Двостороння торгівля зі Сполученими Штатами впала з профіциту у $15 млрд до дефіциту у $6 млрд все за той самий дворічний період. Цей удар у торгівельному балансі зі США спонукав бразильського міністра фінансів Ґвідо Монтегу оголосити наприкінці Вересня 2010 року, що глобальна валютна війна розпочалася.
Через те, що Китай неухильно підтримував курс юаня до долара, 40-відсоткова ревальвація реала по віношенню до долара також означала 40-відсоткову ревальвацію по відношенню до юаня. Бразильський експорт постраждав не лише по верхній межі витрат на американські технології, але й по нижній межі витрат на китайські складальні та текстильні матеріали. Бразилія відбивалася від валютної інтервенції свого центрального банку, підвищила резервні вимоги до будь-яких місцевих банків, що займали короткі позиції по долару, та запроваждувала інші форми контролю за рухом капіталу.
Наприкінці 2010 року наступниця Лули на посту президента, Ділма Русеф, заприсяглася наполегливо вимагати від G20 та МВФ правил, котрі розвінчають маніпуляторів валютою - передбачувано Китай та Сполучені Штати, - щоб послабити тиск, що зростає, на реал. Бразильські спроби приборкати здорожчання реалу увінчалися короткостроковим успіхом наприкінці 2010 року, але тут таки дали початок іншій проблемі - інфляції. Бразилія тепер імпортувала інфляцію зі Сполучених Штатів, поки намагалася втримати стабільність реала по відношенню до долара, зважаючи на масштабний випуск грошей Федеральною резервною системою.
По суті, Бразилія стояла тепер перед тією самою проблемою, що й Китай, і їй доводилося обирати між інфляцією та ревальвацією. Коли США друкують гроші, а інша країна намагається прив'язати свою валюту до долара, цій країні доводиться також друкувати власну валюту, щоб підтримати прив'язку, що призводить до місцевої інфляції. Як наслідок, інвестори шукають високого прибутку по всьому світу, так звані «гарячі» гроші, котрі ринули потоком зі США до Бразилії. Ситуація до того погіршилася, що у звіті «Глобальна економіка», підготовленому холдингом Nomura на початку 2011 року, було оголошено, що Бразилія зазнала найбільшої поразки у валютній війні. Це в деякому ступені було так, враховуючи здорожчання реала. На Квітень 2011 року «Бразилія показала білого прапора у валютній війні», як було відзначено в аналітичній статті газети «Уолл-стріт джорнел». Бразилія змирилася з високою вартістю реала після того, як валютному контролеві, податкам на іноземні інвестиції та іншим заходам не вдалося припинити його подорожчання.
Не маючи таких запасів та надлишків, як у Китаї, Бразилія не могла підтримувати прив'язку до долара, просто скуповуючи перші долари, що потрапили під руку. Країна опинилася між двох вогнів - здорожчанням валюти та інфляцією. Як і в ситуації зі США та Європою (хоча й з інших причин), Бразилія все більше сподівалася на допомогу «Великої двадцятки» у валютній війні.
Бразилія є важливою в силу своєї географії, демографії та економіки, але вона не єдина, хто потрапив у престрілку під час валютної війни долара, євро та юаня. Інші країни - Індія, Індонезія, Південна Корея, Малайзія, Сингапур, ПАР, Тайвань та Таїланд - вже здійснюють чи задумуються про контроль над рухом капіталу, щоб запобігти притокові гарячих грошей, особливо доларів. У будь-якім разі, страх, що їхні валюти стануть завищеними в ціні, а їхній експорт постраждає, є викликаним політикою легких грошей ФРС, яка тягне притік доларів, що пливають всим світом у пошуках високого прибутку та більш швидкого росту.
Цей контроль за рухом капіталу набув різноманітних форм - залежно від переваг центральних банків та міністерств фінансів, що цей контроль накладають. 2010 року Індонезія та Тайвань скоротили випуск короткострокових інвестиційних паперів, що примусило інвесторів «гарячих грошей» вкладатися на більш довгий термін. Південна Корея та Таїланд наклали податкові утримання на долю, виплачену іноземним інвесторам із урядового боргу, як спосіб зупинити такі інвестиції та зупинити тиск, що зростає, на їхні валюти. Випадок з Таїландом сам по собі є іронічним, позаяк Таїланд був державою, в якій почалася фінансова паніка 1997 - 1998 років. У тій паніці інвестори старалися вивозити свої гроші із країни, а сама країна намагалася підвищити вартість своєї валюти. Тепер же, 2011 року, інвестори старалися вкладати свої гроші в Таїланді, а сама країна намагалася знизити вартість своєї валюти. Мабуть, не може бути більш яскравого прикладу зміщення фінансової міці між ринками, що виникають, такими як Таїланд, і розвиненими ринками, такими як США, за останні десять років.
Жодна із цих віддалених, переважно азійських, країн, що намагаються зменшити вартість своєї валюти, не є емітентом загальноприйнятої резервної валюти, і у жодної з них немає виняткової економічної потуги США, Китаю чи Євросоюзу, коли мова йде про здатність вести бій у валютній війні через пряме втручання в ринок. Цим країнам також буде необхідно склика́ти багатосторонній форум, щоб вирішити проблеми, викликані Третьою Валютною війною. У той час як МВФ традиційно надавав такий форум, поступово всі найбільші торгівельні економіки, чи є вони членом G20 чи ні, просять у «Великої двадцятки» керівництва чи хочаб правил гри, щоб не дати валютній війні загостритися та завдати невиправної шкоди і їм самим і всьому світові.
[25] «Йєллен із ФРС захищає план купівлі облігацій». Wall Street Journal, 16.11.2010 р. див.: http://online.wsj.com/article/SB10001424052748703670004575617000774399856.html
[26] Христина Д. Ромер, «Дебати зумовили анулювання відповіді ФРС», New York Times, 26.02.2011 р. див.: www.nytimes.com/2011/02/27/business/27view.html
[27] Для розгляду питання про зміну валютного курсу юаня та долара див.: Сяохе Чжан, «Економічний вплив ревальвації китайського юаня». Це дослідження, підготовлене для 18-ї щорічної конференції Association for Chinese Economic Studies, Australia, July 13, 2006.
[28] Статистику американських відсоткових ставок взято із даних Ради керівників Федеральної резервної системи, див.: www.federalreserve.gov/econresdata/releases/statisticsdata.htm
[29] «Дефляція: як упевнитися в тому, щоб цього не сталося тут», з нотатками Бена С. Бернанке, National Economists Club, 21 листопада, 2012 р. див.: www.federalreserve.gov/boarddocs/speeches/2002/20021121/default.htm
[30] Бернанке, цит. твор.
[31] Прес-реліз в офісі сенатора США Чарльза Е. Шумера, 19 лютого 2006 р. див: http://schumer.senate.gov/new_website/record.cfm?id=259425
[32] Всю статистику по офіційних золотих заощадженнях взято із даних Всесвітньої Ради по Золоту, див.: www.gold.org
[33] «США та Китай згодні вести перемовини про інвестиції». Associated Press. 19.06.2008 р.
[34] Стан з європейськими державними «перехресними» боргами є добре змальованим у статті «Європейські мережа та борги», New York Times, 01.05.2010 р., див.: www.nytimes.com/interactive/2010/05/02/weekinreview/02marsh.html
[35] Матеріали про кризу бразильської валюти взято із праці: Ріордан Роетт, «Нова Бразилія». Woshington, D. C.: Brookings Institute Press, 2010.