9.06.2014
Учора їздив на Луганщину.
У Попасній і Первомайську на блок-постах аматорство закінчилося - сепаратисти стоять озброєні, усе по-серйозному. Пасажири на те або мовчать або виказують незадоволення. На в’їзді до Попасної автобус зупинили і пацаня, років двадцяти, вочевидь, ще не награвшись у «війну» завзято і радісно підходить до автобуса і хазяйновито відчиняє двері з його боку:
- Правосєкі єсть?
- Які правосєкі? Взагалі нікого немає! - роздратований водій.
- Ну хоть одного би прівьоз, - наполягає пацаня.
- Навіщо вони тобі?
- Поіздєваться! - сміється «перевіряючий», демонструючи - чим його приваблює перебування у лавах сепаратистів.
- Не можна знущатися, - хоробро заперечує водій.
У кабіні його автобуса вісить жовто-блакитний стікер у вигляді стрічки з написом «Україна».
Ближче до Первомайська, на блок-пості, що на повороті до Молодіжного, збираються виходити дві жінки. Вони бачать озброєних сепаратистів і зітхають:
- Коли воно вже закінчиться?
Друга практично киває на мішки з піском:
- Диви, пісок. А він же треба... Давай, може мішок ухватимо?
- Ага, щоб застрелили одразу?
У самому Первомайську, як і в Артемівську: ззовні усе тихо, але сепаратисти є. У будинку військового комісаріату, що по вулиці Макаренка, вони влаштували своє кубло - завезли зброю і періодично заводять полонених, зі зв’язаними руками і мішками на головах. Бідаки, мабуть, і не знають - де вони є...
На зупинці по вул. Куйбишева, що біля школи номер два напис: «Слава Україні!» Ще одна українська символіка намальована на приватних гаражах, біля центра міста - не всі розділяють ідеї «Новоросії».
Після обіду телефонувала пані С. Від знайомого сепаратиста почула інформацію, щодо майбутнього штурму військових частин у місті «сьогодні-завтра». Похвалявся зрівняти усе з землею. Свою родину попередньо відправив до Росії. Буцімто погроживули пригнати до двох десятків автівок з Костянтинівки і Горлівки. Дякую за дзвінок і миттєво попереджую вояків... Усе це було лише учора.
А у ніч на сьогодні усе так і сталося: був штурм, був бій, були жертви. Напали на обидві частини. Та що у Парасковіївці, між Соледаром і Артемівськом зазнала найсильнішого нападу. Загинуло навіть двоє цивільних. Сподіваюся, з боку наших військових втрат не було. Чесно кажучи, стріляти з північного боку почали ще з вечора, вранці стріляли вже з південного напрямку. Але люди вже звикли.
Сьогодні у місті - тиша. Я повернувся назад першим рейсом з Первомайська. Усі блок-пости сепаратистів стоять порожні... Цікаво, з чим пов’язано? Ще до восьмої ранку я вже був вдома. Пішли тролейбуси, працюють крамниці, комунальні служби вивозять сміття... Втім, городяни починають евакуацію. І я їх розумію.
У Попасній і Первомайську на блок-постах аматорство закінчилося - сепаратисти стоять озброєні, усе по-серйозному. Пасажири на те або мовчать або виказують незадоволення. На в’їзді до Попасної автобус зупинили і пацаня, років двадцяти, вочевидь, ще не награвшись у «війну» завзято і радісно підходить до автобуса і хазяйновито відчиняє двері з його боку:
- Правосєкі єсть?
- Які правосєкі? Взагалі нікого немає! - роздратований водій.
- Ну хоть одного би прівьоз, - наполягає пацаня.
- Навіщо вони тобі?
- Поіздєваться! - сміється «перевіряючий», демонструючи - чим його приваблює перебування у лавах сепаратистів.
- Не можна знущатися, - хоробро заперечує водій.
У кабіні його автобуса вісить жовто-блакитний стікер у вигляді стрічки з написом «Україна».
Ближче до Первомайська, на блок-пості, що на повороті до Молодіжного, збираються виходити дві жінки. Вони бачать озброєних сепаратистів і зітхають:
- Коли воно вже закінчиться?
Друга практично киває на мішки з піском:
- Диви, пісок. А він же треба... Давай, може мішок ухватимо?
- Ага, щоб застрелили одразу?
У самому Первомайську, як і в Артемівську: ззовні усе тихо, але сепаратисти є. У будинку військового комісаріату, що по вулиці Макаренка, вони влаштували своє кубло - завезли зброю і періодично заводять полонених, зі зв’язаними руками і мішками на головах. Бідаки, мабуть, і не знають - де вони є...
На зупинці по вул. Куйбишева, що біля школи номер два напис: «Слава Україні!» Ще одна українська символіка намальована на приватних гаражах, біля центра міста - не всі розділяють ідеї «Новоросії».
Після обіду телефонувала пані С. Від знайомого сепаратиста почула інформацію, щодо майбутнього штурму військових частин у місті «сьогодні-завтра». Похвалявся зрівняти усе з землею. Свою родину попередньо відправив до Росії. Буцімто погроживули пригнати до двох десятків автівок з Костянтинівки і Горлівки. Дякую за дзвінок і миттєво попереджую вояків... Усе це було лише учора.
А у ніч на сьогодні усе так і сталося: був штурм, був бій, були жертви. Напали на обидві частини. Та що у Парасковіївці, між Соледаром і Артемівськом зазнала найсильнішого нападу. Загинуло навіть двоє цивільних. Сподіваюся, з боку наших військових втрат не було. Чесно кажучи, стріляти з північного боку почали ще з вечора, вранці стріляли вже з південного напрямку. Але люди вже звикли.
Сьогодні у місті - тиша. Я повернувся назад першим рейсом з Первомайська. Усі блок-пости сепаратистів стоять порожні... Цікаво, з чим пов’язано? Ще до восьмої ранку я вже був вдома. Пішли тролейбуси, працюють крамниці, комунальні служби вивозять сміття... Втім, городяни починають евакуацію. І я їх розумію.