Як Макс Кідрук із "БОТом" в Нововолинську побували
«По Нововолинську розгулює БОТ! Макс Кідрук проведе інструктаж, як боротися з цією небезпечною істо тою», - так кричали афіші. Любителі сучукрліту на це радісно всміхалися ,, адже оголошення насправді сповіщали, що до сусіднього містечка приїде відомий письменник із презентацією нової книги.
Макс Кідрук, інтерв’ю з яким якось уже публікувала наша газета, - професійний письменник і мандрівник. За його плечима - 11 книг (7 з них - художні) та 29 країн, серед яких екзотичні Мексика, Еквадор, Перу, Китай, Чилі, Бразилія, Ангола, Намібія, Нова Зеландія. Перші гонорари і письменницьку славу Кідруку принесли тревелоги - пригодницькі книги про мандри. Але нещодавно він вирішив освоїти новий - не лише для себе, а й для сучукрліту - жанр і написав перший український технотрилер - «БОТ». Його презентація відбулася 1 червня у Нововолинську. І хоч подія ця співпала із випускним, тому прийшло на неї не надто багато людей, та й переважно старшого віку, усі насолодилися спілкуванням з цікавим, розумним, красивим і дотепним молодим письменником. А мені іще й випала чудова нагода взяти у нього інтерв’ю і задати усі питання, що виникли після прочитання книжки. - Ось я розкриваю свій примірник «БОТа» - і бачу вступне слово від Ірини Геращенко. Скажи, чому передмову до нього написала політик, колись речниця Президента Ющенка, а не, скажімо, хтось із колег по цеху?
- Бач, от у мене в руках уже друге видання, і тут вже передмова від Юлі Мендель, ведучої телеканалу ICTV. Тож очевидно, що, як ти кажеш, передмова від політика не була для мене принциповою. А чому написала Геращенко? Власне, тому, що я про це попросив. Ми тоді стояли разом на «мовному Майдані» під Українським Домом, я до неї з таким проханням звернувся - і вона вирішила допомогти.
Посада чи політичні вподобання тут ролі не грають, бо це - враження читача. Я направду досить скептично ставлюся до передмов колег у стилі «ти хвалиш мене, а я - тебе». Це неправильно. Тому намагаюся у всіх моїх книгах підтягувати когось із-поза меж «цеху». Це люди, чия думка має вагу в суспільстві і хто не має прямого стосунку до літературної діяльності.
- Я читала рецензію на твою книгу Андрія Кокотюхи. Рецензія позитивна, з багатьма «плюсиками», але він зазначає один, на його думку, недолік - «здавання сюжетних ходів». Типу фрази на кшталт «жити йому лишалося дві години». І тут одразу згадується, що один із епіграфів до «БОТа» - цитата з роману «Дьюма-Кі» Стівена Кінга, в якому «король жахів» теж частенько «грішить» подібними прийомами…
- У Кінга таке по життю трапляється. Спойлери (а саме так називається цей прийом) він використовує дуже часто і - окей, я не заперечую:це те, що я взяв від Кінга. Самі по собі спойлери - дуже суперечлива штука. Мені вони подобаються, допомагають вносити напругу в текст. Бо коли ти знаєш, що хтось із персонажів за дві години помре, тобі цікаво, як це трапиться. Ти починаєш трешово вчитуватися в той текст.
Хоча існує й інша думка, яку я так само розумію і поважаю, що когось це і відштовхує. Мовляв, коли знаєш, що станеться щось погане, то яка вже різниця, яким чином. Ці спойлери були у текст вставлені свідомо. Але в наступному триллері, в «Твердині», їх буде значно менше. Але все одно вони присутні, бо, я вважаю, іноді такі речі дуже пожвавлюють текст.
- Помітила в тексті ще один типовий для Кінга прийом - він любить калічити своїх персонажів.
- Це насправді це не тільки його «фішка» і в цьому сенсі я наслідував не його.
- А кого ж, якщо не секрет? Бо в деяких епізодах, бачу, проглядається стиль Чака Паланіка. Цікаво, які ще письменники наклала відбиток на твій текст?
- Паланік само собою, але також менш відомі, на кшталт Джеффа Лонга, Скота Сіглера, Джеймса Уоллеса. У них теж є такі певні трешові моменти. Втім. основні письменники, яких я вважаю своїми «стилістичними батьками», це Майкл Крайтон, Стівен Кінг, Ден Браун. Мої тексти - це така суміш «техно», хоррору і просто трешу, який є у Паланка. Плюс я безперечно намагаюся до цього додати якусь часточку себе. Певні моменти, які я описую, беру виключно із себе.
- Питання, яка не покидає після прочитання книжки: що сталося із психоістотою, яка керувала ботами? Адже фінал відверто натякає на якесь продовження…
- Продовження буде. У мене фабула вже продумана. Але, зважаючи на кількість ідей, які маю і хотів би виписати, з’явиться він десь не раніше 2019 року. Маю й інші цікаві фабули власне триллерів. А «БОТ-2» вийде з підзаголовком «Андійський парадокс».
- Тобто, сідаючи за нову книгу, ти уже маєш в голові готовий сюжет?
- Зазвичай, якщо людина є професійним письменником, вона продумує фабулу наперед. Для того, щоб коли «скисне» сама ідея і ти втратиш в неї віру, ти міг дотримуватися попередньо наміченого плану. У 99 відсотках випадків я продумую усе повністю до кінця. Безперечно, коригую, трохи змінюю по ходу написання, але загальний план лишається стабільним протягом усього періоду роботи над книжкою.
- А буває таке, коли здається: «ну її, ту ідею!»?
- Так, особливо наприкінці.
- Що тоді робиш?
- Шукаю стимул - в музиці, в інших книгах, в алкоголі зрештою.
- У «БОТі» дуже сильним мені видався епізод, коли один із героїв, Ріно Хедхантер вперше в житті відчуває страх. У твоїх мандрах бували такі моменти, коли ти переживав схожі відчуття?
- Бували. Власне, той епізод теж списаний з мого життя, за емоціями принаймні. До речі, я й сам усвідомлюю важливість цього епізоду. Адже головного героя у «БОТі» в принципі нема: як на мене, Ріно, Тимур і Лаура є рівноцінними. Але серед них трьох Ріно найбільш «прокачаний», він змінюється під час роману. Тимур - ні, але не тому, що я «забув» про нього, просто я й не планував у ньому змін. Він - звичайний українець зі звичайними бажаннями - створити сім’ю, заробити на квартиру - потрапляє у реально трешову історію. І намагається зі неї вигребти. Йому не до того, щоб якимось чином еволюціонувати і до чогось доходити.
- Але ж зрештою він таки еволюціонує в тому сенсі, що бере на себе певну ініціативу і відповідальність за те, що відбувається…
- Так, але це меншою мірою. Ці зміни не такі помітні, як в епізоді з Ріно. Він же був таким собі зухвальцем, який нічого не боявся, і тут враз переосмислив свій стиль життя і почав якось піклуватися про довколишніх, більше спілкуватися з іншими, став більш людяним.
- Повернемося до твоїх перших книг-тревелогів. Ти їх презентував, спілкувався з читачами. Скажи, чи були історії, коли твої книги надихали когось на подорожі, скажімо?
- Було троє хлопців, студентів-третьокурсників з університету Шевченка, які повністю по «Мексиканських хроніках» склали собі маршрут, по якому їхав я. Я їм у цьому допомагав, і вони по поверненню були просто щасливі, стрибали до стелі. Весь «Контакт» переповнювали їхні фотозвіти і захоплені пости.
- Напередодні нашої зустрічі у столичному «Клубі мандрівників» ти проводив лекцію про те, до яких країн подорожувати, щоб написати бестселер. Тож власне: до яких?
- Насправді це була завуальована презентація «БОТа». Безперечно ми говорили про пустелю Атакама в Чилі і про плато Ель-Татіо в Чилі.
- Ці місцини надихають на писання?
- Так.
- І яким чином?
- Оце вже важче пояснити. Щоб зрозуміти, треба просто стати посеред Долини Смерті в Атакамі. Ці моменти дуже важко передати словами. Ти або це зрозумієш, або я просто безсилий. У «БОТі» я намагався максимально передати той настрій, який накриває у тій пустелі. Чи вийшло у мене чи ні - то вже інша справа. Але ті місця… Вони ні, не надихають, це слово тут недоречне. Вони збивають гальмо з твоєї уяви і ти починаєш просто бачити певні епізоди. Часом вони розірвані і незрозумілі, і майже завжди моторошні. Але поступово розумієш, що можеш із них нанизати дуже гарне намисто.
Отак створювався «БОТ». Кілька епізодів мені почали снитися. Це перша зустріч із «малюком»-ботом, епізод, коли Ріно побачив безокого Вілла і третій, коли бот одягнув на себе зрізане з чилійця обличчя. Вони мені снилися, я просто не міг їх позбутися, поки не виклав їх на папері. Тому тут слово «надихає» неправильне. Не можна надихатися тим, що тобі сняться жахи. Але та пустеля спричиняє ось ці картинки в голові. І, з точки зору творчості, це, я вважаю, позитивно.
- Ти можеш писати просто сидячи де-небудь в кімнаті в Києві? Чи тобі потрібен постійний рух?
- Навпаки: коли ти вже закінчуєш роман, ти маєш постійно сидіти на місці. Свою наступну книгу, «Твердиню» я взагалі закінчував у Рівному, повністю відмежувавшись від світу. Вимкнув телефон і «валив» по 2,5-3 тисячі слів у день. Тобто щоб писати якраз потрібен спокій. А вже для того, щоб мати, про що писати, треба тинятися по світу і шукати ці пригоди на свою голову.
- Розкажи трохи про «Твердиню». Я знаю, що це буде психотрилер і там вже буде містика.
- Так, трохи буде. Тобто якщо «БОТ» - це поєднання чистого «техно» з науковою фантастикою, то у «Твердині» техно-елементів буде менше, а більше психології і пригод. Це історія про п’ятьох друзів-студентів: українець, росіянин, чех, американець і японка, які всі навчаються у Королівському технологічному інституті у Стокгольмі (там, де навчався я). До слова, усі персонажі мають реальних прототипів.
І от, завершуючи магістратуру, вони вирішують поїхати кудись і таким чином відзначити захист дипломів. Вони вагаються, сперечаються: хтось хоче в Мексику, хтось -у Кенію, хтось в Ісландію. Але двоє із них, українець і росіянин, надибують дивного шведського художника, який, почувши їхню суперечку, показує їм фотографію величезних мегалітичних руїн у сельвії на сході Перу і дає карту, яка нібито веде до них. А ще - розказує історію про Паї-Тікі, загублене місто інків, яке ось уже 300 років ніхто не може знайти. Хлопці радяться і врешті вирішують туди їхати. При цьому наступного дня цього художника звіряче вбивають, але воно про це не знають і продовжують готуватися до поїздки.
Водночас між ними назріває внутрішній конфлікт: українець закоханий у японку, але японка спить з американцем і українець про це не знає, вона ж із ним фліртує. Про це знає росіянин, але українцю не каже, бо розуміє, що тоді компанія розпадеться і ніхто нікуди не поїде. Тож вони вирушають у найбільш непрохідні джунглі на планеті, фактично маючи між собою бомбу сповільненої дії. І в той момент, коли починається треш, коли їм треба якомога сильніше згуртуватися, це все спливає нагору і компанія повністю розпадається. Отака зав’язка, а що буде далі - прочитаєте.
- Вмієш заінтригуватиJ Скажи, а які іще нові жанри плануєш освоїти?
- Наразі основними будуть трилери. У перерві пробуватиму пропихати «Навіжених» і тревелоги, але за щось зовсім нове поки не братимусь.
- Окей, а які в українській літературі жанри, на твій погляд, наразі є вільними?
- Їх дуже багато. Сучукрліт - то переважно «село, козаки, УПА і постмодерн». Та Господи, немає у нас навіть нормальної, добротної фантастики.
- А Дяченки?
- А ти вважаєш, що для 46-мільйонної країни нормально мати одного фантаста? Про літпроцес можна говорити, коли жанр представлений, скажімо, 30-ма авторами, з яких є п’ять «топових». Коли є один, то про процес говорити важко. Є дуже багато інших лакун, та ж так звана альтернативна проза, яку пише Чак Паланік. Зрештою, немає хороших містичних романів, нема гарних психотриллерів. Люди взагалі не знають, що це таке: я мушу часом на презентації пояснювати, що це не про психів… Ніш направду надзвичайно багато.
- Припустімо, з’являється молодий перспективний «жанровий» автор. Як йому «пробитися»? Ти, приміром, виграв конкурс «Коронація слова» і це суттєво допомогла… А які іще є шляхи?
- Шлях перший: просто пишеш хороший роман і розсилаєш його по видавництвах. Якщо фабула гарна, його візьмуть. Особливо моє видавництво - «Клуб сімейного дозвілля». Вони читають усі рукописи. Якщо вони бачать, що це актуально, написано доброякісно і що на цьому можна заробити гроші - його видадуть. Видавництв зараз багато, можна стукати в різні двері. Просто за «КСД» я ручаюсь, що вони перечитують усе.
Другий варіант - більш повільний. Ти починаєш спершу писати оповідання в різні журнали, виступаєш на фестах, «світишся», створюєш собі ім’я, - тоді на тебе звертають увагу видавці. І третій спосіб - це літературні конкурси, які ти виграєш і маєш контракт. Інших шляхів немає. Я думаю, що якщо в людини є хист і вартісні ідеї, то один із них точно спрацює і рано чи пізно приведе її до свого видавця. Якщо цього не сталося, то це, мабуть, означає одне: ти хріново пишеш.
- Що б ти порадив письменникам-початківцям?
- Найперше - читати. Багато, не менше 100 книг на рік. Особливо - сучасну українську і зарубіжну літературу. Ви маєте бути в курсі того, що відбувається, що пишеться у світі. Якщо ви не можете «видати» цю цифру - це окрім писання - не очікуйте, що ви колись вловите оцей струмінь, яка дозволить вам створювати тексти хоча б настільки якісні, як ті, які ви читаєте.
Спілкування із письменником тривало насправді набагато довше, ніж запис інтерв’ю. Після презентації Макс встиг побувати у Володимирі, прогулятися по парку і зарядити своїх супутників позитивною життєвою енергією, якої у нього, здається, - на десятьох. Тож на завершення хочу подякувати людям, завдяки яким відбулося це незабутнє знайомство, - організаторам МГО «Молодіжна ініціатива» та особисто Сашку Топорівському, спонсору Руслану Федині і нововолинській міській бібліотеці.
Макс Кідрук, інтерв’ю з яким якось уже публікувала наша газета, - професійний письменник і мандрівник. За його плечима - 11 книг (7 з них - художні) та 29 країн, серед яких екзотичні Мексика, Еквадор, Перу, Китай, Чилі, Бразилія, Ангола, Намібія, Нова Зеландія. Перші гонорари і письменницьку славу Кідруку принесли тревелоги - пригодницькі книги про мандри. Але нещодавно він вирішив освоїти новий - не лише для себе, а й для сучукрліту - жанр і написав перший український технотрилер - «БОТ». Його презентація відбулася 1 червня у Нововолинську. І хоч подія ця співпала із випускним, тому прийшло на неї не надто багато людей, та й переважно старшого віку, усі насолодилися спілкуванням з цікавим, розумним, красивим і дотепним молодим письменником. А мені іще й випала чудова нагода взяти у нього інтерв’ю і задати усі питання, що виникли після прочитання книжки. - Ось я розкриваю свій примірник «БОТа» - і бачу вступне слово від Ірини Геращенко. Скажи, чому передмову до нього написала політик, колись речниця Президента Ющенка, а не, скажімо, хтось із колег по цеху?
- Бач, от у мене в руках уже друге видання, і тут вже передмова від Юлі Мендель, ведучої телеканалу ICTV. Тож очевидно, що, як ти кажеш, передмова від політика не була для мене принциповою. А чому написала Геращенко? Власне, тому, що я про це попросив. Ми тоді стояли разом на «мовному Майдані» під Українським Домом, я до неї з таким проханням звернувся - і вона вирішила допомогти.
Посада чи політичні вподобання тут ролі не грають, бо це - враження читача. Я направду досить скептично ставлюся до передмов колег у стилі «ти хвалиш мене, а я - тебе». Це неправильно. Тому намагаюся у всіх моїх книгах підтягувати когось із-поза меж «цеху». Це люди, чия думка має вагу в суспільстві і хто не має прямого стосунку до літературної діяльності.
- Я читала рецензію на твою книгу Андрія Кокотюхи. Рецензія позитивна, з багатьма «плюсиками», але він зазначає один, на його думку, недолік - «здавання сюжетних ходів». Типу фрази на кшталт «жити йому лишалося дві години». І тут одразу згадується, що один із епіграфів до «БОТа» - цитата з роману «Дьюма-Кі» Стівена Кінга, в якому «король жахів» теж частенько «грішить» подібними прийомами…
- У Кінга таке по життю трапляється. Спойлери (а саме так називається цей прийом) він використовує дуже часто і - окей, я не заперечую:це те, що я взяв від Кінга. Самі по собі спойлери - дуже суперечлива штука. Мені вони подобаються, допомагають вносити напругу в текст. Бо коли ти знаєш, що хтось із персонажів за дві години помре, тобі цікаво, як це трапиться. Ти починаєш трешово вчитуватися в той текст.
Хоча існує й інша думка, яку я так само розумію і поважаю, що когось це і відштовхує. Мовляв, коли знаєш, що станеться щось погане, то яка вже різниця, яким чином. Ці спойлери були у текст вставлені свідомо. Але в наступному триллері, в «Твердині», їх буде значно менше. Але все одно вони присутні, бо, я вважаю, іноді такі речі дуже пожвавлюють текст.
- Помітила в тексті ще один типовий для Кінга прийом - він любить калічити своїх персонажів.
- Це насправді це не тільки його «фішка» і в цьому сенсі я наслідував не його.
- А кого ж, якщо не секрет? Бо в деяких епізодах, бачу, проглядається стиль Чака Паланіка. Цікаво, які ще письменники наклала відбиток на твій текст?
- Паланік само собою, але також менш відомі, на кшталт Джеффа Лонга, Скота Сіглера, Джеймса Уоллеса. У них теж є такі певні трешові моменти. Втім. основні письменники, яких я вважаю своїми «стилістичними батьками», це Майкл Крайтон, Стівен Кінг, Ден Браун. Мої тексти - це така суміш «техно», хоррору і просто трешу, який є у Паланка. Плюс я безперечно намагаюся до цього додати якусь часточку себе. Певні моменти, які я описую, беру виключно із себе.
- Питання, яка не покидає після прочитання книжки: що сталося із психоістотою, яка керувала ботами? Адже фінал відверто натякає на якесь продовження…
- Продовження буде. У мене фабула вже продумана. Але, зважаючи на кількість ідей, які маю і хотів би виписати, з’явиться він десь не раніше 2019 року. Маю й інші цікаві фабули власне триллерів. А «БОТ-2» вийде з підзаголовком «Андійський парадокс».
- Тобто, сідаючи за нову книгу, ти уже маєш в голові готовий сюжет?
- Зазвичай, якщо людина є професійним письменником, вона продумує фабулу наперед. Для того, щоб коли «скисне» сама ідея і ти втратиш в неї віру, ти міг дотримуватися попередньо наміченого плану. У 99 відсотках випадків я продумую усе повністю до кінця. Безперечно, коригую, трохи змінюю по ходу написання, але загальний план лишається стабільним протягом усього періоду роботи над книжкою.
- А буває таке, коли здається: «ну її, ту ідею!»?
- Так, особливо наприкінці.
- Що тоді робиш?
- Шукаю стимул - в музиці, в інших книгах, в алкоголі зрештою.
- У «БОТі» дуже сильним мені видався епізод, коли один із героїв, Ріно Хедхантер вперше в житті відчуває страх. У твоїх мандрах бували такі моменти, коли ти переживав схожі відчуття?
- Бували. Власне, той епізод теж списаний з мого життя, за емоціями принаймні. До речі, я й сам усвідомлюю важливість цього епізоду. Адже головного героя у «БОТі» в принципі нема: як на мене, Ріно, Тимур і Лаура є рівноцінними. Але серед них трьох Ріно найбільш «прокачаний», він змінюється під час роману. Тимур - ні, але не тому, що я «забув» про нього, просто я й не планував у ньому змін. Він - звичайний українець зі звичайними бажаннями - створити сім’ю, заробити на квартиру - потрапляє у реально трешову історію. І намагається зі неї вигребти. Йому не до того, щоб якимось чином еволюціонувати і до чогось доходити.
- Але ж зрештою він таки еволюціонує в тому сенсі, що бере на себе певну ініціативу і відповідальність за те, що відбувається…
- Так, але це меншою мірою. Ці зміни не такі помітні, як в епізоді з Ріно. Він же був таким собі зухвальцем, який нічого не боявся, і тут враз переосмислив свій стиль життя і почав якось піклуватися про довколишніх, більше спілкуватися з іншими, став більш людяним.
- Повернемося до твоїх перших книг-тревелогів. Ти їх презентував, спілкувався з читачами. Скажи, чи були історії, коли твої книги надихали когось на подорожі, скажімо?
- Було троє хлопців, студентів-третьокурсників з університету Шевченка, які повністю по «Мексиканських хроніках» склали собі маршрут, по якому їхав я. Я їм у цьому допомагав, і вони по поверненню були просто щасливі, стрибали до стелі. Весь «Контакт» переповнювали їхні фотозвіти і захоплені пости.
- Напередодні нашої зустрічі у столичному «Клубі мандрівників» ти проводив лекцію про те, до яких країн подорожувати, щоб написати бестселер. Тож власне: до яких?
- Насправді це була завуальована презентація «БОТа». Безперечно ми говорили про пустелю Атакама в Чилі і про плато Ель-Татіо в Чилі.
- Ці місцини надихають на писання?
- Так.
- І яким чином?
- Оце вже важче пояснити. Щоб зрозуміти, треба просто стати посеред Долини Смерті в Атакамі. Ці моменти дуже важко передати словами. Ти або це зрозумієш, або я просто безсилий. У «БОТі» я намагався максимально передати той настрій, який накриває у тій пустелі. Чи вийшло у мене чи ні - то вже інша справа. Але ті місця… Вони ні, не надихають, це слово тут недоречне. Вони збивають гальмо з твоєї уяви і ти починаєш просто бачити певні епізоди. Часом вони розірвані і незрозумілі, і майже завжди моторошні. Але поступово розумієш, що можеш із них нанизати дуже гарне намисто.
Отак створювався «БОТ». Кілька епізодів мені почали снитися. Це перша зустріч із «малюком»-ботом, епізод, коли Ріно побачив безокого Вілла і третій, коли бот одягнув на себе зрізане з чилійця обличчя. Вони мені снилися, я просто не міг їх позбутися, поки не виклав їх на папері. Тому тут слово «надихає» неправильне. Не можна надихатися тим, що тобі сняться жахи. Але та пустеля спричиняє ось ці картинки в голові. І, з точки зору творчості, це, я вважаю, позитивно.
- Ти можеш писати просто сидячи де-небудь в кімнаті в Києві? Чи тобі потрібен постійний рух?
- Навпаки: коли ти вже закінчуєш роман, ти маєш постійно сидіти на місці. Свою наступну книгу, «Твердиню» я взагалі закінчував у Рівному, повністю відмежувавшись від світу. Вимкнув телефон і «валив» по 2,5-3 тисячі слів у день. Тобто щоб писати якраз потрібен спокій. А вже для того, щоб мати, про що писати, треба тинятися по світу і шукати ці пригоди на свою голову.
- Розкажи трохи про «Твердиню». Я знаю, що це буде психотрилер і там вже буде містика.
- Так, трохи буде. Тобто якщо «БОТ» - це поєднання чистого «техно» з науковою фантастикою, то у «Твердині» техно-елементів буде менше, а більше психології і пригод. Це історія про п’ятьох друзів-студентів: українець, росіянин, чех, американець і японка, які всі навчаються у Королівському технологічному інституті у Стокгольмі (там, де навчався я). До слова, усі персонажі мають реальних прототипів.
І от, завершуючи магістратуру, вони вирішують поїхати кудись і таким чином відзначити захист дипломів. Вони вагаються, сперечаються: хтось хоче в Мексику, хтось -у Кенію, хтось в Ісландію. Але двоє із них, українець і росіянин, надибують дивного шведського художника, який, почувши їхню суперечку, показує їм фотографію величезних мегалітичних руїн у сельвії на сході Перу і дає карту, яка нібито веде до них. А ще - розказує історію про Паї-Тікі, загублене місто інків, яке ось уже 300 років ніхто не може знайти. Хлопці радяться і врешті вирішують туди їхати. При цьому наступного дня цього художника звіряче вбивають, але воно про це не знають і продовжують готуватися до поїздки.
Водночас між ними назріває внутрішній конфлікт: українець закоханий у японку, але японка спить з американцем і українець про це не знає, вона ж із ним фліртує. Про це знає росіянин, але українцю не каже, бо розуміє, що тоді компанія розпадеться і ніхто нікуди не поїде. Тож вони вирушають у найбільш непрохідні джунглі на планеті, фактично маючи між собою бомбу сповільненої дії. І в той момент, коли починається треш, коли їм треба якомога сильніше згуртуватися, це все спливає нагору і компанія повністю розпадається. Отака зав’язка, а що буде далі - прочитаєте.
- Вмієш заінтригуватиJ Скажи, а які іще нові жанри плануєш освоїти?
- Наразі основними будуть трилери. У перерві пробуватиму пропихати «Навіжених» і тревелоги, але за щось зовсім нове поки не братимусь.
- Окей, а які в українській літературі жанри, на твій погляд, наразі є вільними?
- Їх дуже багато. Сучукрліт - то переважно «село, козаки, УПА і постмодерн». Та Господи, немає у нас навіть нормальної, добротної фантастики.
- А Дяченки?
- А ти вважаєш, що для 46-мільйонної країни нормально мати одного фантаста? Про літпроцес можна говорити, коли жанр представлений, скажімо, 30-ма авторами, з яких є п’ять «топових». Коли є один, то про процес говорити важко. Є дуже багато інших лакун, та ж так звана альтернативна проза, яку пише Чак Паланік. Зрештою, немає хороших містичних романів, нема гарних психотриллерів. Люди взагалі не знають, що це таке: я мушу часом на презентації пояснювати, що це не про психів… Ніш направду надзвичайно багато.
- Припустімо, з’являється молодий перспективний «жанровий» автор. Як йому «пробитися»? Ти, приміром, виграв конкурс «Коронація слова» і це суттєво допомогла… А які іще є шляхи?
- Шлях перший: просто пишеш хороший роман і розсилаєш його по видавництвах. Якщо фабула гарна, його візьмуть. Особливо моє видавництво - «Клуб сімейного дозвілля». Вони читають усі рукописи. Якщо вони бачать, що це актуально, написано доброякісно і що на цьому можна заробити гроші - його видадуть. Видавництв зараз багато, можна стукати в різні двері. Просто за «КСД» я ручаюсь, що вони перечитують усе.
Другий варіант - більш повільний. Ти починаєш спершу писати оповідання в різні журнали, виступаєш на фестах, «світишся», створюєш собі ім’я, - тоді на тебе звертають увагу видавці. І третій спосіб - це літературні конкурси, які ти виграєш і маєш контракт. Інших шляхів немає. Я думаю, що якщо в людини є хист і вартісні ідеї, то один із них точно спрацює і рано чи пізно приведе її до свого видавця. Якщо цього не сталося, то це, мабуть, означає одне: ти хріново пишеш.
- Що б ти порадив письменникам-початківцям?
- Найперше - читати. Багато, не менше 100 книг на рік. Особливо - сучасну українську і зарубіжну літературу. Ви маєте бути в курсі того, що відбувається, що пишеться у світі. Якщо ви не можете «видати» цю цифру - це окрім писання - не очікуйте, що ви колись вловите оцей струмінь, яка дозволить вам створювати тексти хоча б настільки якісні, як ті, які ви читаєте.
Спілкування із письменником тривало насправді набагато довше, ніж запис інтерв’ю. Після презентації Макс встиг побувати у Володимирі, прогулятися по парку і зарядити своїх супутників позитивною життєвою енергією, якої у нього, здається, - на десятьох. Тож на завершення хочу подякувати людям, завдяки яким відбулося це незабутнє знайомство, - організаторам МГО «Молодіжна ініціатива» та особисто Сашку Топорівському, спонсору Руслану Федині і нововолинській міській бібліотеці.