Про ліпший подарунок можна було тільки мріяти
Сьогодні, 8 березня 2014 року, сталося диво.
Є в мене дід. Рідненький, як у всіх, дід. Русскій до мозку кісток. Моряк, служив на «Варягу». На свята на його грудях завжди красується значок цього крейсера. А в останню неділю червня - День воєнно-морського флоту РФ - в нього на балконі обов’язково висить прапор цього самого флоту (ну, радянський зразок, зрозуміло). Все це похвально. Але… Душею й тілом дід відданий совєтському народу і совєтскій власті (читай - нині російській). Він із тих, для кого Україна була, наче Каспер, - привид, примара, хвора фантазія… Мабуть, із того моменту, як я навчилася говорити, ми з ним гризлися з приводу патріотизму, національностей, мов… «У тєбя фамілія руская! Гаварі па рускі!», - слухала я все життя. До сьогоднішнього дня.
- Я не понимаю, как можно было напасть на наш народ. Мы же родные… Да еще и так нагло, всю нашу технику испортить… Они же, если захотят, 5-6 часов - и будут в Киеве… Да у нас даже министр обороны только с русским паспортом был… Я еще понимаю с украинским и с русским, а этот же даже не был гражданином Украины!
Я не вірю своїм вухам. Лоб спітнів, боюся навіть поворушитися, щось сказати, щоб не зурочити.
- Бабо, ущипни мене, - прошу бабу, коли дід вийшов з кухні.
- Так, диво сталося. Тільки тихенько, - вона також, як я зрозуміла, ніжно береже раптовий дідовий патріотизм. Патріотизм УКРАЇНИ!
І ще. Сьогодні, 8 березня, всі військові машини, які були в Білій Церкві, мобілізовані й виїхали з міста. Тільки не як завжди, коли хлопці сидять зверху й ногами метеляють, а кожна - під чотирма українськими прапорами. Хоч би не пізно. (С)
Є в мене дід. Рідненький, як у всіх, дід. Русскій до мозку кісток. Моряк, служив на «Варягу». На свята на його грудях завжди красується значок цього крейсера. А в останню неділю червня - День воєнно-морського флоту РФ - в нього на балконі обов’язково висить прапор цього самого флоту (ну, радянський зразок, зрозуміло). Все це похвально. Але… Душею й тілом дід відданий совєтському народу і совєтскій власті (читай - нині російській). Він із тих, для кого Україна була, наче Каспер, - привид, примара, хвора фантазія… Мабуть, із того моменту, як я навчилася говорити, ми з ним гризлися з приводу патріотизму, національностей, мов… «У тєбя фамілія руская! Гаварі па рускі!», - слухала я все життя. До сьогоднішнього дня.
- Я не понимаю, как можно было напасть на наш народ. Мы же родные… Да еще и так нагло, всю нашу технику испортить… Они же, если захотят, 5-6 часов - и будут в Киеве… Да у нас даже министр обороны только с русским паспортом был… Я еще понимаю с украинским и с русским, а этот же даже не был гражданином Украины!
Я не вірю своїм вухам. Лоб спітнів, боюся навіть поворушитися, щось сказати, щоб не зурочити.
- Бабо, ущипни мене, - прошу бабу, коли дід вийшов з кухні.
- Так, диво сталося. Тільки тихенько, - вона також, як я зрозуміла, ніжно береже раптовий дідовий патріотизм. Патріотизм УКРАЇНИ!
І ще. Сьогодні, 8 березня, всі військові машини, які були в Білій Церкві, мобілізовані й виїхали з міста. Тільки не як завжди, коли хлопці сидять зверху й ногами метеляють, а кожна - під чотирма українськими прапорами. Хоч би не пізно. (С)