Немає на світі більшого щастя, ніж народитися в Україні!
Мабуть ще ніколи вжитті я настільки ясно та чітко не усвідомлювала, що у нас ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, як у ті два дні, які провела волонтером на Майдані з 14 сотнею Народної самооборони. Після тих страшних подій 19-20 лютого я не могла б усидіти на місці навіть у випадку, якби мене прив’язали до батареї. Грудка в горлі й біль у душі за всіх загиблих змушували мене літати, наче ракету: матеріальну допомогу з небайдужих колег і друзів зібрати, необхідні ліки та провізію купити й дочекатися ранку, щоб пурхнути тільки в одному напрямку - на Майдан. І одразу в саме лоно революції - на кухню! :)
Допомогу від Білої Церкви передусім віддали в КМДА, де тимчасово розмістилася лікарня, й пішли шукати Будинок спілки архітекторів. Саме там проживає 14 сотня та наш - мій та моєї поруги також волонтерки - родич-білоцерківець. Знайшли. На порозі побазікали. Чаю попили. Але ж нам так кортить усередину, так хочеться стати хоч трохи в нагоді… Вирішили проникнути туди під приводом необхідності відвідання дамської кімнати і, на щастя, таки умудрилися застрягти на два дні біля бутербродів! Одразу кинулися різати, мазати, розкладати, годувати - аж дим ішов, так ми старалися! На війну ж прийшли, як-не-як. Тільки згодом, коли вже дещо притомилися, пішли кинути оком, а як же тут взагалі нашим героям живеться. Весь цокольний поверх спілки встелений карематами, ковдри, речі зіжмакані в великі грудки й припхані десь під стіну (в кращих чоловічих традиціях), біля кожного спального місця - палиця, каска, можливо - книга Донцова, Винниченка або Шкляра. Але ж найголовніше те, що було на самих карематах - просто незліченна кількість гарних чоловічків, які підіймали свої очка й ніби запитували: «О, ви новенькі?!». Ми отетеріли. «Ми що, в раю?», - тихо шепотіли одна одній. І, не подавши виду, закінчили огляд й повернулися на свій фронт - на кухню.
А кухня тут, як і в хорошому домі, місце найбільш затишне. Тут усі збираються, обговорюють минуле, теперішнє, майбутнє і від цих розмов все більше розумієш, що ти таки в раю :) Бо такої концентрації світлих голів в одному місці і в один час я ще просто не бачила (й повірте, не раз була учасником наукових конференцій, проте вони й близько не стоять біля цих абсолютно щирих, природніх і таких палких, повних сенсу й логіки бесід!). Тут у кожного, як у Рильського: «Що не слово, то перлина!».
- Я навіть не уявляю, як буду жити без Майдану, коли це все закінчиться…, - каже один парубок.
- Та ми ж не одразу роз’їдемося. Треба ж іще в Києві «ремонт» зробити. Столиця України повинна бути гарною. Тільки треба якось так спробувати, щоб не всі барикади ламати, щоб пам’ять залишилася… Перетворити їх на клумби, чи що… А ми все відновимо в Києві. І зробимо це набагато дешевше, бо ніхто не буде красти.
І в когось повертається язик називати цих людей терористами?!
А їжі тим часом прибувало… Котлети такі, котлети сякі, «колбасы, как грязи», в холодильник усе не поміщалося (його навіть закрити толком не можна було, доводилося підпирати двері молотом!), всюди на підлозі пакети з їжею, консервація - ящиками, уже варені супи та борщі, компот, молоко, усі види чаїв - і все це треба постійно хлопцям згодовувати, щоб же не попсувалося! Хоча не без цього, бо з’їдати стільки просто нереально! Тільки тим і займаєшся, що припрошаєш усіх підряд поласувати то тим, то цим, те грієш, те підносиш:
- Та біля мене дружина вдома так не бігає! - не втримався чолов’яга з Тернополя.
- Не хвилюйтеся, я за чоловіком вдома також так не бігаю! - відповіла наша, білоцерківчанка.
Здавалося, що цим бутербродам просто немає кінця. Хочеш чи не хочеш, а треба було цей процес якось урізноманітнювати:
- Так набридли вже ці звичайні бутерброди…
- То давай робити бутерброди незвичайні!
- Ага, ми ж незвичайний народ!
- Так, будемо робити їх… без хліба!
Зиркаємо на гору ковбаси перед нами:
- Так, ми, зрештою, можемо собі це дозволити, - :)
І дійсно, допомога від людей просто колосальна. Досить тільки зі сцени сказати, що на Майдані бракує, наприклад, сірників, як за півгодини сірників буде цілий КаМАЗ :) Протестувальники не стомлюються дякувати за підтримку. Люди допомагають хто чим може. Багато хто просто ставить пакунки з їжею, воду, шоколадки, фрукти прямо на тротуарах вулиць, що поряд із «житлом» протестувальників, а ті потім виходять і забирають. Бачать, що йде ватага самобранців, роздають цукерки, горішки - кожен хоче допомогти бодай чимось.
У 14 сотні (як і, переконана, в інших) зібралися українці звідусіль - Одеса (привіт одіозному Роберту з п’ятого рою, який навіть на барикаді не розлучався зі своїм айпедом :)), Тернопіль, Біла Церква, Харків, Київ, Івано-Франківськ і, звичайно, Львів… Один чоловік навіть із Америки прилетів і в сотню записався! Його сім’я переїхала в США в 1992 році, проте душею вони завжди тут, в Україні. Хто знає, може, прийде той час, коли всі наші зможуть повернутися на Батьківщину й жити тут не гірше. А ще саме цю сотню чомусь облюбував фотограф з Італії, він збирається потім робити виставку про події в Україні. Ходить із хлопцями всюди, й під кулі в тому числі. А жилет «Преса» не одягає спеціально, каже: «То в пресу ж ціляться навмисно…». Всі з цим «італьяно» спілкуються, розпитують… англійскою. Так, народ уже не той.
Я завжди вірила, що ця революція переможна. Відчувала, що прийде цим злочинцям на золотих унітазах кінець. Але тепер я це знаю. Бо з такими нами інакше бути просто не може! Ми знаємо, чого хочемо, знаємо, що для цього треба робити. Як Європа побачить, який ми народ, то почне проситися, щоб вступити до нас, в Україну :)
Допомогу від Білої Церкви передусім віддали в КМДА, де тимчасово розмістилася лікарня, й пішли шукати Будинок спілки архітекторів. Саме там проживає 14 сотня та наш - мій та моєї поруги також волонтерки - родич-білоцерківець. Знайшли. На порозі побазікали. Чаю попили. Але ж нам так кортить усередину, так хочеться стати хоч трохи в нагоді… Вирішили проникнути туди під приводом необхідності відвідання дамської кімнати і, на щастя, таки умудрилися застрягти на два дні біля бутербродів! Одразу кинулися різати, мазати, розкладати, годувати - аж дим ішов, так ми старалися! На війну ж прийшли, як-не-як. Тільки згодом, коли вже дещо притомилися, пішли кинути оком, а як же тут взагалі нашим героям живеться. Весь цокольний поверх спілки встелений карематами, ковдри, речі зіжмакані в великі грудки й припхані десь під стіну (в кращих чоловічих традиціях), біля кожного спального місця - палиця, каска, можливо - книга Донцова, Винниченка або Шкляра. Але ж найголовніше те, що було на самих карематах - просто незліченна кількість гарних чоловічків, які підіймали свої очка й ніби запитували: «О, ви новенькі?!». Ми отетеріли. «Ми що, в раю?», - тихо шепотіли одна одній. І, не подавши виду, закінчили огляд й повернулися на свій фронт - на кухню.
А кухня тут, як і в хорошому домі, місце найбільш затишне. Тут усі збираються, обговорюють минуле, теперішнє, майбутнє і від цих розмов все більше розумієш, що ти таки в раю :) Бо такої концентрації світлих голів в одному місці і в один час я ще просто не бачила (й повірте, не раз була учасником наукових конференцій, проте вони й близько не стоять біля цих абсолютно щирих, природніх і таких палких, повних сенсу й логіки бесід!). Тут у кожного, як у Рильського: «Що не слово, то перлина!».
- Я навіть не уявляю, як буду жити без Майдану, коли це все закінчиться…, - каже один парубок.
- Та ми ж не одразу роз’їдемося. Треба ж іще в Києві «ремонт» зробити. Столиця України повинна бути гарною. Тільки треба якось так спробувати, щоб не всі барикади ламати, щоб пам’ять залишилася… Перетворити їх на клумби, чи що… А ми все відновимо в Києві. І зробимо це набагато дешевше, бо ніхто не буде красти.
І в когось повертається язик називати цих людей терористами?!
А їжі тим часом прибувало… Котлети такі, котлети сякі, «колбасы, как грязи», в холодильник усе не поміщалося (його навіть закрити толком не можна було, доводилося підпирати двері молотом!), всюди на підлозі пакети з їжею, консервація - ящиками, уже варені супи та борщі, компот, молоко, усі види чаїв - і все це треба постійно хлопцям згодовувати, щоб же не попсувалося! Хоча не без цього, бо з’їдати стільки просто нереально! Тільки тим і займаєшся, що припрошаєш усіх підряд поласувати то тим, то цим, те грієш, те підносиш:
- Та біля мене дружина вдома так не бігає! - не втримався чолов’яга з Тернополя.
- Не хвилюйтеся, я за чоловіком вдома також так не бігаю! - відповіла наша, білоцерківчанка.
Здавалося, що цим бутербродам просто немає кінця. Хочеш чи не хочеш, а треба було цей процес якось урізноманітнювати:
- Так набридли вже ці звичайні бутерброди…
- То давай робити бутерброди незвичайні!
- Ага, ми ж незвичайний народ!
- Так, будемо робити їх… без хліба!
Зиркаємо на гору ковбаси перед нами:
- Так, ми, зрештою, можемо собі це дозволити, - :)
І дійсно, допомога від людей просто колосальна. Досить тільки зі сцени сказати, що на Майдані бракує, наприклад, сірників, як за півгодини сірників буде цілий КаМАЗ :) Протестувальники не стомлюються дякувати за підтримку. Люди допомагають хто чим може. Багато хто просто ставить пакунки з їжею, воду, шоколадки, фрукти прямо на тротуарах вулиць, що поряд із «житлом» протестувальників, а ті потім виходять і забирають. Бачать, що йде ватага самобранців, роздають цукерки, горішки - кожен хоче допомогти бодай чимось.
У 14 сотні (як і, переконана, в інших) зібралися українці звідусіль - Одеса (привіт одіозному Роберту з п’ятого рою, який навіть на барикаді не розлучався зі своїм айпедом :)), Тернопіль, Біла Церква, Харків, Київ, Івано-Франківськ і, звичайно, Львів… Один чоловік навіть із Америки прилетів і в сотню записався! Його сім’я переїхала в США в 1992 році, проте душею вони завжди тут, в Україні. Хто знає, може, прийде той час, коли всі наші зможуть повернутися на Батьківщину й жити тут не гірше. А ще саме цю сотню чомусь облюбував фотограф з Італії, він збирається потім робити виставку про події в Україні. Ходить із хлопцями всюди, й під кулі в тому числі. А жилет «Преса» не одягає спеціально, каже: «То в пресу ж ціляться навмисно…». Всі з цим «італьяно» спілкуються, розпитують… англійскою. Так, народ уже не той.
Я завжди вірила, що ця революція переможна. Відчувала, що прийде цим злочинцям на золотих унітазах кінець. Але тепер я це знаю. Бо з такими нами інакше бути просто не може! Ми знаємо, чого хочемо, знаємо, що для цього треба робити. Як Європа побачить, який ми народ, то почне проситися, щоб вступити до нас, в Україну :)