То не просто сніжинки, то маленькі щастячка :)
Полетіла одна сніжинка, друга, наздоганяє їх третя… Мить - і їх уже цілий хоровод кружляє й наче неохоче спускається на землю. Бо там, на сніжному килимі, їхня кінцева зупинка. Хіба що, коли місяць полоскоче, то можуть одна перед одною похизуватися, виблискуючи то синюватим, то жовтуватим світлом. Головне, щоб не дібралося до них сонечко… Вечірній ліхтар пускає на сніг жовте світло і, як лупа, робить видимою кожнісіньку блискучу красуню. В руці чай, перед очима - скло, за склом - ця краса. Дивишся - і стає тепло. Зима, а тепло. Вільна від чаю рука тягнеться до ручки вікна й прокручує - морозне повітря на змушує себе чекати. «О тобі - кепкує - тепло зимове, грійся…». Свіже повітря спочатку вкрало ледачу цівочку гарячої пари з чаю, закутало руку й повільно дібралося до носа… А він, наче зголоднілий, як почав дихати…дихати, дихати! Зима все швидше й швидше проникає у кожну клітичночку, в серце, у душу… Нііі, не та зима, що злиться хурделицями, а та, що зігріває ліпше за чай, надійніше за шерстяну ковдру, швидше за камін. Та, що сяє гірляндами, лунає колядками, додає рішучості закоханим! Та, яка кидається сніжками, літає ковзанками, цілує кирпаті носики! Вона саме та чародійка, що студить усі без розбору проблеми й може одісінькою сніжинкою, що спускається у світлі ліхтаря, за секунду зробити щасливим кожного, хто з гарячою чашкою в руці чомусь раптом задивися на неї…