Усмішка напрокат
Коли брехні стає забагато, люди починають плакати. Часто, щоб ніхто не бачив, тільки для себе. Але сильно, довго і рясно. А тоді знову одягають усмішку і йдуть тішити інших та мучити себе. А брехня - це річ найбільш болюча. Особливо, коли обманювати доводиться себе. Обманювати й у той же час знати чистісіньку правду. Таке можливо. Перевірено.
Усередині просто водоспади слів, словоспади… Вони настільки чіткі, уздовж і впоперек продумані, що просто просяться на вуста. Але є той, хто цим процесом керує. І він вирішує і сьогодні одягнутися в усмішку. І не яку-небудь, а найщасливішу із усіх.
З часом люди схильні настільки в образ вживатися, що й самі вірять у нього. Скоріше за все це абсолютно правильна позиція. Вона така життєствердна, обнадійлива, багатообіцяюча. Поки не якась один трек в плеєрі, не випадкове фото, не проста фраза, що ні з того ні з сього взяла й вигулькнула в голові… І щось кольнуло. Вони що не розуміють, що вже все нормально? Хіба не видно, як я сміюся з ранку до ночі? Правда кольнуло вже не так, як могло б. Так, що вже й сам майже не помітив.
А потім лишається просто присмак. Якийсь тьмяний, загуслий, нерозбірливий. Ні туди, ні сюди. І тут в поміч знову приходить вона - широченна, самовпевнена усмішка.
Але в один воістину прекрасний момент той трек стає твоїм улюбленим. Від того фото вже не кидає в піт. І той, з ким усе це пов’язано перестає гнітити. Бо просто перестає бути частиною тебе, виходить з тебе цілком і повністю (ну…майже). Але до всього вже встигло сформуватися інше ставлення, нові відчуття й інакше сприйняття. І вже тільки тут це не самообман. Це - перевтілення. Й усмішка нарешті опинилася на своєму абсолютно заслуженому місці.