О! Болонський процес!
Чотири роки провчившись за цим і досі повністю ніким не збагненним Болонським процесом, дещо таки хочеться про нього сказати. За увесь час, що я вчилася, балів у шкалі оцінювання ставало все більше й більше - від п’яти через дванадцять й аж до ста. Найвеселіше, скажу чесно, із сотнею. Коли на одній парі заробив плюсика, на іншій -крапочку, а ще на одній, яку провів заповзятий фанат усіх цих болонських шкал, чотири цілих двадцять п’ять сотих бала, то з повним набором й однозначно піднесеним настроєм рушаєш собі додому готуватися до нових звитяг наступного дня. А він приносить нові галочки, хрестики й інші таємничі символи, які потім, також за мало кому зрозумілим принципом, перетворювалися на бали. До таких хитрощів викладачі вдавалися не тому, що вирішили якось урізноманітнити навчальний процес, а тому, що просто-напросто не розуміли, як правильно оцінити. А якщо й розуміли, то не були певні, що розуміють так, як треба. І, щоб уже геть добре ознайомити із ситуацією, скажу, що мова йде не про університет-одноденку, яких останнім часом з’явилося як грибів після дощу, а про всім відомий Київський Національний. Зрештою, до кінця бакалаврату майже всі все збагнули й студенти почали на перших же парах отримувати чітко розписаний план дій, де кожен пункт коштував певну кількість балів. Все стало бути прорахованим, без жартів, до сотих бала. І, все-таки, за чотири роки поступового занурення у всі ці новоприбулі процеси, свої враження спробую викласти попунктно:
1. Я стала значно ліпше додавати, віднімати, множити й ділити у межах сотні.
2. Навчилася тішитися двійкам. Адже за болонським процесом це неабиякий бал! (Повірте, коли часом до ліпшої оцінки тобі не вистачило одного-двох балів, то переоцінка цих оцінок проходить миттєво).
3. Я навчилася багато, дуже багато працювати самостійно. Адже, як розказували нам чотири роки викладачі, семінарських занять стало значно менше. А на лекціях багато балів не заробиш, тож потрібно виконувати купу самостійних робіт. Таким чином - співпраця з викладачем зведена до мінімуму.
4. Особливо світ нам не відкрився. Хіба що тим, хто ідеально знали мови й могли собі дозволити навчання, а воно переважно платне, й проживання за кордоном. Проте, серед моїх однокурсників є такі, що вступили в магістратуру закордонних ВИШів (Великобританія, Франція, Австрія).
5. Коли я спробувала запитати за отримання диплома міжнародного зразка, де написано все те саме, тільки англійською, то чомусь вся навчальна частина спочатку дивиться на тебе великими круглими очима, а тоді, не завжди ввічливо, сказала: «Плати ще 150 гривень і чекати на диплом будеш на місяць довше». І це тоді, коли переважно всі закордонні ВИШі здійснюють прийом документів до кінця червня (а бажано, ще раніше).
Напевно, окрім того, що я поліпшила свої математичні навички, треба сказати й ще чогось позитивного, але нічого такого дуже хорошого на своїй шкірі я не відчула. Коли чотири роки тому я переступила поріг університету, усім тодішнім першокурсникам пояснювали, що Болонський процес - це круто тому, що ми стаємо відкриті для світу, ми можемо поїхати на навчання куди схочемо й наш диплом буде визнаватися за кордоном. Дива не сталося. Сподіваюся, поки що…