"Мауглі. Продовження"

Mar 24, 2011 00:28

«Журналіст» по-таджикськи буде «барноменегор». А що таке «таджик» по-журналістськи, зараз спробую пояснити.

Вперше зустрілася лицем до лиця з представником цієї диво-країни Таджикістану не
де-небудь, а в США. І якщо мене зараз запитають, хто справив на мене більше враження -американці чи таджики, то, повірте, мені таки треба буде подумати.

Все починалося як в анекдоті: «В бібліотеці підходять до мене два типи азійської зовнішності - один високий, інший низький…» і по-англійськи (про те, що нашою спільною мовою є ще й корява російська, ми дізналися пізніше) запитують звідки ми. «З України», - кажемо. «А ми з демократичної республіки Таджикістан», - відповіли хлопці. Он як, це, мабуть, щоб ми знали з ким маємо справу. На цьому наш таджикський анекдот тільки почався. А поєднала нас спільна біда - нам усім не було де жити, а влаштуватися гуртом таки легше, тож на пізнання іншої культури часу передбачалося вдосталь.

Як виявилось, ми ще й кочували в одному готелі. Наступного дня зібралися в одній з кімнат для обговорення подальшого плану дій. Не встигли я з подругою зайти, як коротший таджик уже просить нас вийти. «Чому?» ми запитувати не стали, ситуація і без того доволі кумедна. Тільки перезирнулися й вийшли. З нами вийшов і коротший; його товариш залишився в кімнаті один. «А що він там робить?», - таки увірвався наш український терпець. «Молиться», - відповів коротко і ясно. А молився він, як і належить мусульманам, п’ять разів не день у строго спеціальний час. І де б ми не були, що б не робили, ми мали припинити все й чекати, поки Сулаймон (а так звали вищенького таджика) помолиться. Коротший, Фарух, теж віруючий, просто не до такої міри.
- У вас всі до єдиного мають бути тільки мусульманами? - питаємо.
- У нас 99% таджиків - мусульмани. Ми демократична республіка, а не релігійна, як Іран. Але якщо ти не мусульманин, ти не таджик, - знову таки отримали ми ясну відповідь.
«Еге ж, «якщо ти не мусульманин, ти не таджик» - чим не ознака демократичної республіки?», - подумали ми.

Коли ми вже, нарешті, знайшли собі помешкання й оселилися з Фарухом, отримали унікальну можливість пізнати таджика ще й у побуті. Сулаймона з нами вже не було: «не витерпів лихої долі» й подався сердешний у Нью-Йорк. Ми його, звичайно, вмовляли лишитися, таки ж знайомі вже, але тоді ми ще не знали, що й один таджик - це забагато.

Вирішили, що готувати у нас будуть дівчатка. За першою ж трапезою ми познайомилися з особливостями вживання їжі в Таджикістані. Був тоді на столі салат, що, як і всі на світі домашні салати, лежав у спільній для всіх мисці із спільною для всіх ложкою, яка служила тільки для насипання салату в індивідуальні тарілки. Наш таджик не довго думаючи, починає ласувати салатом за допомогою виделки, якою їв і решту страв. Ми делікатно зауважили: «Ти, взагалі-то, можеш брати ложку». «Угу» - угукнув він, відклав виделку, взяв ложку й почав уже нею доїдати цей нещасливий салат та все, що лишилося в його тарілці. Коли ми, вже дещо пізніше, розповіли Фаруху про функцію ложки, яку кладуть в страви, призначені для спільного поїдання, він щиро здивувався: «Нє-нє-нє, у нас так ніхто не робить».

Та все ж не тільки їсти, а й готувати нам часом доводилося разом, по-тихеньку пізнаючи ще й особливості національної кухні. «Акарашку [окорок тобто] треба спочатку варити, а потім смажити» - радить мені Фарух, який ніколи в житті не їв піци, сиру та шоколаду. Причини такого способу приготування він і сам не знає, але щиро вірить, що так краще. Тож свою «акарашку» він старанно зварив, а вже потім посмажив. Від цукру в чай він теж відмовився. А що, в нього ж є навот! А навот - це такі тверді кристали, розміром з кулак. Щоб приготувати його, потрібно цукор розвести з водою, прокип’ятити й потім якимось хитрим чином закристалізувати. «Це наша національна страва!» - пишається Фарух. «Це ваш національний спосіб економити цукор» - думаю я.

А тепер маленька загадка: як гадаєте, хто, приїхавши до Сполучених Штатів Америки, може вирішити взятися за вдосконалення своєї…російської? Правильно, наш кумедний таджик. Всі двері його кімнати по-тихеньку обліпилися стікерами з новими словами й словосполученнями, серед них «наточити ножа», «бачити сон», «ліжко», «рука» та інші, а верхній ряд наліпок був присвячений темі «відмінювання осіб». Ну що ж, хай вчиться. Тільки між іншим таки зауважу, його англійська як на “Haw are you?” почалася, так на “I am fine. Thanks” і закінчилася.

І звичайно, що ж то за історія, якщо в ній ніхто ні в кого не закохується. Дізналися ми й про любов по-таджикськи. Попередньо гарненько розпитавши в мене, яка різниця між словами «цілувати» й «поцілувати», ввечері підходить наш герой до моєї подруги, впевнено стає їй на ногу, піднімає свої чорні очиці на її підборіддя й запитує: «Можна тебе цілувати?». Ви що б у такій ситуації відповіли? Так і вона сказала: «Ні не можна». «А чому?» - стоїть на своєму таджик. Тут вже моя надто вихована подруга промовчала. На цьому роман не скінчився. Фарух подумав, що здаватися одразу - це якось не по-таджикськи, і через день підніс своїй обраниці, як він думав - «листівку». Але насправді то була папка-швидкозшивач, призначена для зберігання паперів, яку від знайомої нам в Україні відрізняє тільки відсутність слова «Справа №…». Але ж без цих слів папка все одно залишається папкою й своїх зовнішніх характеристик не втрачає. Всередині він її гарно розмалював і понаписував побажання. Не знаючи навіть, як до всього цього ставитись, ми вирішили страшну правду листівкопапки таджикові не відкривати.

І так щодня наш таджик демонстрував все більше й більше своїх власних особливостей: від вміння губити всі найважливіші документи першого ж тижня, до невміння допомагати дівчатам тягнути важелезні пакети.
А, після місяця спільного проживання, Фарух збирає свої речі й, не лишивши після себе ні плати за наше помешкання, ні, навіть, навоту - зникає. Так-так, просто бере й тікає, як то буває у фільмах про хитрих азіатів.

Ось так, пізнавши всю широту, довжину й висоту азійської душі, дійшла висновку: нам, щоб остаточно зрозуміти, хочемо ми в Європу чи не хочемо, варто не Шенгенською зоною кататися, а просто один раз з’їздити в Азію.

P.S. Якщо, раптом, хтось шукатиме приклад невдалої народної дипломатії, можете сміливо цією історією користуватися 
Previous post Next post
Up