Пару буковинських сіл
У цю осінню міні-вилазку мене змусив вибратись один з найгарніших палаців Чернівецької області, що у селі Чортория Кіцманського району. Ну а все інше якось докупи приклалось.
Відомостей про палац дуже мало. Належав він якомусь Манеску, збудований ймовірно на зламі 17-18 ст. Якщо це так, він заодно ще й один із найстаріших на Буковині.
Чому б у цьому еклектичному красені з вишуканою вежею не знаходився який-небудь музей, наприклад?
«Х*й вам», - сказав СРСР. І всередині відкрили психоневрологічний інтернат.
«А мені якось байдуже, хай буде», - додала незалежна Україна. Тому він тут і досі.
Відповідно поява людини з фотоапаратом швидко викликала ажіотаж у персоналу. Але коли впевнились, що я знімаю просто для себе і тільки ззовні, так само хутко кудись зникли.
За парканом колишньої садиби - старовинна дерев’яна церковця. 1750 року, традиційного для Буковини хатнього типу, пофарбована патріотично маразматично.
Від храмового двору відкривається краєвид великої долини.
У центрі села ще є сучасна церква, нічого особливого.
А от на північному сході Чорториї - куди більш цікава локація. Садиба-музей Івана Миколайчука, великого українського кіноактора і режисера, який тут народився.
Хата є реконструкцією 1991 року, всередині його та родинні речі.
На зачинених дверях музею є контакти наглядача із запрошенням дзвонити у будь-який час. Я не став тривожити людину у вихідний, та і не шанувальник кінематографу взагалі.
За селом паралельно Черемошу розтягнувся каскад Лебединих озер, які не так давно отримали статус орнітологічного заказника. До озер я не пішов, обмежившись спогляданням осінньої природи навколо Чорториї. Вирішив, що лебеді вже певно улетіли у вирій.
Наступне село, Дубівці, знаходиться на перемичці між трасою Чернівці - Івано-Франківськ та паралельною дорогою на Вашківці та Вижницю. Воно зустріло мене передгір’ям на березі Прута.
Основна пам’ятка Дубівців - дерев’яна Успенська церква кінця 18 ст.
Ця уже не хатнього типу, має більш багате опасання та купол. Можливо, бо звідси до Івано-Франківської області та її гуцульських храмів уже недалеко.
Дзвіницю, на жаль, уже встигли «відремонтувати», перетворивши на убожество.
Іще в центрі села є костьол, ще й який.
Усякі костьоли довелось мені бачити, але щоб отак без жодного входу і виходу…
Інформації про храм майже немає. Герб над порталом, скоріше за все, Шимоновичів - колишніх власників села.
Їм же належав і невеликий палац, який зараз є сільрадою. До палацу прилягає охайний скверик.
Зазначу також, що добратись до обох сіл не є проблемою, бо через них ідуть майже всі автобуси на Вижницю. За якусь сотню-дві метрів від Дубівців проходить траса Чернівці - Івано-Франківськ, де вибір транспорту іще більший.
Відомостей про палац дуже мало. Належав він якомусь Манеску, збудований ймовірно на зламі 17-18 ст. Якщо це так, він заодно ще й один із найстаріших на Буковині.
Чому б у цьому еклектичному красені з вишуканою вежею не знаходився який-небудь музей, наприклад?
«Х*й вам», - сказав СРСР. І всередині відкрили психоневрологічний інтернат.
«А мені якось байдуже, хай буде», - додала незалежна Україна. Тому він тут і досі.
Відповідно поява людини з фотоапаратом швидко викликала ажіотаж у персоналу. Але коли впевнились, що я знімаю просто для себе і тільки ззовні, так само хутко кудись зникли.
За парканом колишньої садиби - старовинна дерев’яна церковця. 1750 року, традиційного для Буковини хатнього типу, пофарбована патріотично маразматично.
Від храмового двору відкривається краєвид великої долини.
У центрі села ще є сучасна церква, нічого особливого.
А от на північному сході Чорториї - куди більш цікава локація. Садиба-музей Івана Миколайчука, великого українського кіноактора і режисера, який тут народився.
Хата є реконструкцією 1991 року, всередині його та родинні речі.
На зачинених дверях музею є контакти наглядача із запрошенням дзвонити у будь-який час. Я не став тривожити людину у вихідний, та і не шанувальник кінематографу взагалі.
За селом паралельно Черемошу розтягнувся каскад Лебединих озер, які не так давно отримали статус орнітологічного заказника. До озер я не пішов, обмежившись спогляданням осінньої природи навколо Чорториї. Вирішив, що лебеді вже певно улетіли у вирій.
Наступне село, Дубівці, знаходиться на перемичці між трасою Чернівці - Івано-Франківськ та паралельною дорогою на Вашківці та Вижницю. Воно зустріло мене передгір’ям на березі Прута.
Основна пам’ятка Дубівців - дерев’яна Успенська церква кінця 18 ст.
Ця уже не хатнього типу, має більш багате опасання та купол. Можливо, бо звідси до Івано-Франківської області та її гуцульських храмів уже недалеко.
Дзвіницю, на жаль, уже встигли «відремонтувати», перетворивши на убожество.
Іще в центрі села є костьол, ще й який.
Усякі костьоли довелось мені бачити, але щоб отак без жодного входу і виходу…
Інформації про храм майже немає. Герб над порталом, скоріше за все, Шимоновичів - колишніх власників села.
Їм же належав і невеликий палац, який зараз є сільрадою. До палацу прилягає охайний скверик.
Зазначу також, що добратись до обох сіл не є проблемою, бо через них ідуть майже всі автобуси на Вижницю. За якусь сотню-дві метрів від Дубівців проходить траса Чернівці - Івано-Франківськ, де вибір транспорту іще більший.