Ворзель - санаторна зона під Києвом
Ворзель - містечко, що веде свою історію усього-то з 1900 року. Завдяки сприятливим природним умовам та клімату відоме, перш за все, як курортно-санаторний центр.
Мені ж він найбільше запам’ятався густотою дерев - ніколи не доводилось бути у такому лісистому міському поселенні (то ж смт все-таки, а не хухри-мухри). Здається, будинки постали посеред лісу, так що при цьому не зрубали жодного дерева або ж дерева одразу стрімко виростали навколо них.
Ось це не якась регіональна дорога серед дикого проліску, а повноцінна містечкова вулиця. Заселена, з будинками, просто їх не видно.
І ця також.
Утопає в зелені церква.
Заказник на околиці, яка називається Кичеєве.
Утопають в зелені покинуті радянські здравниці, яких поки ще багацько.
І сучасні будинки.
По мірі становлення державного приватним, воно обростає високими парканами і простим смертним зазирнути туди непросто.
Найцінніша пам’ятка Ворзеля - будинок Уварової 1902 року.
Наталя Федорівна Уварова походила з відомого українського роду Терещенків. Разом з чоловіком Сергієм вона жила у Києві на Липках, а цей будиночок купила як заміську дачу. Незважаючи на багатства та соціальний статус, княгиня не гидувала працювати акушеркою і всяко інакше помагати людям.
У 1917 році Уварови мігрували у Францію. Наталя Федорівна прожила 96 років, так ніколи і не повернувшись у своє гніздечко. В радянські часи тут була школа, зараз - краєзнавчий музей і будинок дитячої творчості. Особнячок прекрасно реставрований, що дуже радує.
Традиційно для будинків тодішньої знаті, він хитромудрий і з кожної сторони виглядає по-своєму.
Скульптура на подвір’ї.
Територія навколо теж доглянута.
У містечку збереглося також тюльпанове дерево, висаджене у 1914 році - княгиня любила екзотичні рослини і їх щедро вирощували в тодішніх її володіннях. Я потрапив не у сезон цвітіння, коли на вид воно дерево як дерево.
Інформаційна табличка. А скільки помилок у ній налічили ви?
Побіля залізничного вокзалу є ще одна церква, Петропавлівська. Її закінчили будувати у 2007 році на місці дерев’яної попередниці, знесеної в 30-ті роки.
У плані заборон це найбрутальніший храм, що я бачив. Добре, що тільки 100 поклонів, а не десять ударів палицею на центральному майдані, наприклад:)
У Ворзелі можна надибати ще кілька цікавих будівель. Чудова водонапірна вежа, яку можна подивитись тільки через паркан, як і більшість усього у містечку.
Старовинна хатинка з Ощадбанком.
Досить типова дореволюційна дача, у якій зараз амбулаторія, здається.
Парк у центрі.
На північ від залізничних колій селище активно забудовується багатоквартирними будинками.
Якщо пройти крізь них до околиці, знайдемо симпатичне озеро з пляжем, острівцем і альтанками для відпочинку.
А за тим можна з чистою совістю вертати на Київ, із якого до Ворзеля бігають приміські маршрутки. І як би це я із Києва не привіз фото хоча б ще одного муралу у власну колекцію?
Мені ж він найбільше запам’ятався густотою дерев - ніколи не доводилось бути у такому лісистому міському поселенні (то ж смт все-таки, а не хухри-мухри). Здається, будинки постали посеред лісу, так що при цьому не зрубали жодного дерева або ж дерева одразу стрімко виростали навколо них.
Ось це не якась регіональна дорога серед дикого проліску, а повноцінна містечкова вулиця. Заселена, з будинками, просто їх не видно.
І ця також.
Утопає в зелені церква.
Заказник на околиці, яка називається Кичеєве.
Утопають в зелені покинуті радянські здравниці, яких поки ще багацько.
І сучасні будинки.
По мірі становлення державного приватним, воно обростає високими парканами і простим смертним зазирнути туди непросто.
Найцінніша пам’ятка Ворзеля - будинок Уварової 1902 року.
Наталя Федорівна Уварова походила з відомого українського роду Терещенків. Разом з чоловіком Сергієм вона жила у Києві на Липках, а цей будиночок купила як заміську дачу. Незважаючи на багатства та соціальний статус, княгиня не гидувала працювати акушеркою і всяко інакше помагати людям.
У 1917 році Уварови мігрували у Францію. Наталя Федорівна прожила 96 років, так ніколи і не повернувшись у своє гніздечко. В радянські часи тут була школа, зараз - краєзнавчий музей і будинок дитячої творчості. Особнячок прекрасно реставрований, що дуже радує.
Традиційно для будинків тодішньої знаті, він хитромудрий і з кожної сторони виглядає по-своєму.
Скульптура на подвір’ї.
Територія навколо теж доглянута.
У містечку збереглося також тюльпанове дерево, висаджене у 1914 році - княгиня любила екзотичні рослини і їх щедро вирощували в тодішніх її володіннях. Я потрапив не у сезон цвітіння, коли на вид воно дерево як дерево.
Інформаційна табличка. А скільки помилок у ній налічили ви?
Побіля залізничного вокзалу є ще одна церква, Петропавлівська. Її закінчили будувати у 2007 році на місці дерев’яної попередниці, знесеної в 30-ті роки.
У плані заборон це найбрутальніший храм, що я бачив. Добре, що тільки 100 поклонів, а не десять ударів палицею на центральному майдані, наприклад:)
У Ворзелі можна надибати ще кілька цікавих будівель. Чудова водонапірна вежа, яку можна подивитись тільки через паркан, як і більшість усього у містечку.
Старовинна хатинка з Ощадбанком.
Досить типова дореволюційна дача, у якій зараз амбулаторія, здається.
Парк у центрі.
На північ від залізничних колій селище активно забудовується багатоквартирними будинками.
Якщо пройти крізь них до околиці, знайдемо симпатичне озеро з пляжем, острівцем і альтанками для відпочинку.
А за тим можна з чистою совістю вертати на Київ, із якого до Ворзеля бігають приміські маршрутки. І як би це я із Києва не привіз фото хоча б ще одного муралу у власну колекцію?