Подорож в українську Румунію
Сідаю собі на звичайній чернівецькій автостанції у звичайний автобус та їду на південь. І вже в автобусі можна запідозрити щось неладне, бо всі пасажири, крім мене, та й водій, і навіть радіо - говорять чужою і геть незрозумілою мовою. По прибутті на місце - те ж саме. І навіть на головній площі (яка зовсім поруч із автостанцією) стоїть не канонічний Тарас Григорович, а Міхей Емінеску - румунський поет та громадський діяч.
Ні, ми не махнули випадково через кордон з ЄС, ми так само в Україні, в Герцаївському районі, населення якого на 92% - румуни. Ну а Герца - центр району, одне з найменших міст України (3 тис. мешканців).
Дуже популярний міський транспорт, ледь не на рівні з авто.
До Другої Світової місто було набагато більшим, тут мешкало майже 9 тис. чоловік, але уже в перші дні війни його практично вщент зруйнували. По війні Герца ожила, але і близько не доходила до минулих показників, а в 1960-91 роках її навіть позбавили статусу райцентру.
Але подивитись на колишню румунську розкіш місцями все ж можна. По-перше, це Спиридонівська церква 1807 року.
Характерною її особливістю є ікони просто на стінах:
Інформаційна табличка.
За церквою сховалась цікава будівля райдержадміністрації, башта якої робить її схожою на невелику ратушу. На жаль, густі дерева навколо і невдале освітлення не дають змоги передати всю її красу.
Спитав у дядьків на ґанку, чи можна сфотографувати, на що вони дали згоду російською із жахливим акцентом (а взагалі, схоже, їм дуже підозрілим здалось, що хтось аж із Вінниці сюди заїхав).
Чи не найгарнішу споруду Герци, 1911 року, займає школа:
Розвагами школярі румунські не особо відрізняються від наших.
На вуличках середмістя можна знайти ще декілька довоєнних вілл, але переважно це приватні володіння за високими парканами. На туристів місто не орієнтується узагалі.
Запросити з Приватбанка за рекламу, чи шо.
Будинок культури та відділ туризму (уявляю як відділу туризму тяжко, з таким-то напливом).
Із усіх будівель Герци лише церква має статус пам’ятки архітектури, отже, з усіма іншими можна робити що завгодно. Ось, наприклад, міська рада, здається, стандартний будинок десь так нульових років:
Але якщо подивитись на фото 2010 року, стає зрозуміло, що раніше це була симпатична довоєнна вілла… (фото А. Бондаренка з http://ukrainaincognita.com).
Ще у місті на диво мало вказівників і табличок саме румунською, та і чужого прапора на держустановах, як у Берегово, немає.
Але в наш час усе одно не варто втрачати пильність, бо й Румунія має свої, хоч і невеликі, імперські амбіції і просто докладає зусиль до інтеграції населення району з «великою землею». А от Україна для зближення з цими людьми, нашими співгромадянами, не робить нічого.
З мовою там узагалі все погано - здавалось би казус, але в глибинці західної України української ви не почуєте. Того дня мені трапилось пару людей літнього віку, які взагалі не говорили ні українською, ні російською (або не робили цього принципово).
Якщо в Герцу з туристичною метою можуть заїхати тільки вишукані збоченці, то інша туристична локація району широко відома - це монастир Банчень. Він отримав назву від села Банчени, хоча ближче до села Молниця. Від зупинки у Молниці до нього треба пройти 2 кілометри ідеальної асфальтованої дороги.
Монастир (узагалі він Свято-Вознесенський) будований з 1994 року. Ідеолог будівництва - отець Михайло Жар, він же нинішній єпископ. Комплекс споруд включає в себе храми, келії, готель та реабілітаційний центр дітей-інвалідів. Знаходиться на пагорбі і тому видний ще здалеку.
Вхідна брама.
Всередині не можна туєву хучу всього. Я в своїх шортах, футболці і з великим фотоапаратом почував себе не в своїй тарілці всю дорогу.
Свято-Троїцький собор закінчили у 2011 році, це один з найбільших православних храмів у Європі. Зверніть увагу на кількість людей, всередині всі не помістились. Служби також ведуться румунською.
50-метрова дзвіниця.
У внутрішньому дворі є менша, Свято-Вознесенська церква.
Мабуть, келії. Все ну дуже гарно й уквітчано:
Є навіть павичі:
І джерельце.
Дерев’яна церква при монастирському цвинтарі.
Я вже чую, як у мене летять помідори, але скажу: мені Банчень не сподобався. Немає в ньому ні краплі душевності й спокою, яких найбільше чекаєш від монастиря, зате все таке гігантське, показово-блискуче, всі говорять не по-нашому і нічого не можна.
Від монастирських стін та дороги відкриваються види на неосяжні буковинські простори:
І навіть гори вдалині.
Будинок паломника, але більше схоже на 5-зірковий готель.
Дорога назад.
Ні, ми не махнули випадково через кордон з ЄС, ми так само в Україні, в Герцаївському районі, населення якого на 92% - румуни. Ну а Герца - центр району, одне з найменших міст України (3 тис. мешканців).
Дуже популярний міський транспорт, ледь не на рівні з авто.
До Другої Світової місто було набагато більшим, тут мешкало майже 9 тис. чоловік, але уже в перші дні війни його практично вщент зруйнували. По війні Герца ожила, але і близько не доходила до минулих показників, а в 1960-91 роках її навіть позбавили статусу райцентру.
Але подивитись на колишню румунську розкіш місцями все ж можна. По-перше, це Спиридонівська церква 1807 року.
Характерною її особливістю є ікони просто на стінах:
Інформаційна табличка.
За церквою сховалась цікава будівля райдержадміністрації, башта якої робить її схожою на невелику ратушу. На жаль, густі дерева навколо і невдале освітлення не дають змоги передати всю її красу.
Спитав у дядьків на ґанку, чи можна сфотографувати, на що вони дали згоду російською із жахливим акцентом (а взагалі, схоже, їм дуже підозрілим здалось, що хтось аж із Вінниці сюди заїхав).
Чи не найгарнішу споруду Герци, 1911 року, займає школа:
Розвагами школярі румунські не особо відрізняються від наших.
На вуличках середмістя можна знайти ще декілька довоєнних вілл, але переважно це приватні володіння за високими парканами. На туристів місто не орієнтується узагалі.
Запросити з Приватбанка за рекламу, чи шо.
Будинок культури та відділ туризму (уявляю як відділу туризму тяжко, з таким-то напливом).
Із усіх будівель Герци лише церква має статус пам’ятки архітектури, отже, з усіма іншими можна робити що завгодно. Ось, наприклад, міська рада, здається, стандартний будинок десь так нульових років:
Але якщо подивитись на фото 2010 року, стає зрозуміло, що раніше це була симпатична довоєнна вілла… (фото А. Бондаренка з http://ukrainaincognita.com).
Ще у місті на диво мало вказівників і табличок саме румунською, та і чужого прапора на держустановах, як у Берегово, немає.
Але в наш час усе одно не варто втрачати пильність, бо й Румунія має свої, хоч і невеликі, імперські амбіції і просто докладає зусиль до інтеграції населення району з «великою землею». А от Україна для зближення з цими людьми, нашими співгромадянами, не робить нічого.
З мовою там узагалі все погано - здавалось би казус, але в глибинці західної України української ви не почуєте. Того дня мені трапилось пару людей літнього віку, які взагалі не говорили ні українською, ні російською (або не робили цього принципово).
Якщо в Герцу з туристичною метою можуть заїхати тільки вишукані збоченці, то інша туристична локація району широко відома - це монастир Банчень. Він отримав назву від села Банчени, хоча ближче до села Молниця. Від зупинки у Молниці до нього треба пройти 2 кілометри ідеальної асфальтованої дороги.
Монастир (узагалі він Свято-Вознесенський) будований з 1994 року. Ідеолог будівництва - отець Михайло Жар, він же нинішній єпископ. Комплекс споруд включає в себе храми, келії, готель та реабілітаційний центр дітей-інвалідів. Знаходиться на пагорбі і тому видний ще здалеку.
Вхідна брама.
Всередині не можна туєву хучу всього. Я в своїх шортах, футболці і з великим фотоапаратом почував себе не в своїй тарілці всю дорогу.
Свято-Троїцький собор закінчили у 2011 році, це один з найбільших православних храмів у Європі. Зверніть увагу на кількість людей, всередині всі не помістились. Служби також ведуться румунською.
50-метрова дзвіниця.
У внутрішньому дворі є менша, Свято-Вознесенська церква.
Мабуть, келії. Все ну дуже гарно й уквітчано:
Є навіть павичі:
І джерельце.
Дерев’яна церква при монастирському цвинтарі.
Я вже чую, як у мене летять помідори, але скажу: мені Банчень не сподобався. Немає в ньому ні краплі душевності й спокою, яких найбільше чекаєш від монастиря, зате все таке гігантське, показово-блискуче, всі говорять не по-нашому і нічого не можна.
Від монастирських стін та дороги відкриваються види на неосяжні буковинські простори:
І навіть гори вдалині.
Будинок паломника, але більше схоже на 5-зірковий готель.
Дорога назад.