Москва, Кремль, товаришу Сталіну. Олекса Гуреїв(уривок з роману "Наша молодість")
Свято почалося на світанку, коли по радіо заговорила Москва. Спершу прозвучали позивні сигнали, наче хто пунктиром накреслив початок знайомої пісні - "Широка страна моя родная", далі почувся голос диктора: "Увага! Слухайте, говорить Москва!" - і люди щільніше обступили щоглу з гучним репродуктором, намагаючись не човгати підошвами, а в грудях несамовито грохкало серце, і. хотілося зробити так, щоб воно замовкло хоч на одну хвилину. Залізні шахти на взгір'ї, водогінна башта, будинки і дерева - все ніби перетворилося в слух і ждало.
- Увага! Слухайте! Говорить Москва!
Москва... Вона говорила на повний голос, і слова звучали з такою ясністю, наче їх вимовляли не за тисячі кілометрів, а близько, поруч. Люди не дивились один на одного, їх погляди були звернені кудись у простір, туди, де наче підводилася Москва з високими баштами і заводами, вставала велично-горда, як монумент, розпростерши червоні полотнища над цілим світом.
- Наказ Верховного Головнокомандуючого...
Люди затамували подих. Ось перед їхнім зором постала фігура Вождя народів, з обличчям замисленим і світлим, в якому кожна рисочка така знайома й дорога. Сталін. Він оглядається навкруги і, піднімаючи праву руку, поздоровляв Вітчизну з великим святом, вітає Червону Армію і Радянський флот, робітничий клас і селянство, рідних братів і сестер, які зустріли волю після німецької окупації.
- Червона Армія веде переможний наступ проти німецьких загарбників...
Нараз розступаються обрії, і видно широкі фронти війни: на позиціях б'ють гармати, штурмом іде піхота в лобову атаку, а в небі, як блискавки, проносяться літаки, перетинаючи простір вогненними дугами. І знову - обличчя Сталіна, воно суворо-спокійне, і уста його промовляють хвилюючі, радісні слова наказу:
- В ході зимової кампанії 1943-1944 років Червона Армія виграла історичну битву за Дніпро і Правобережну Україну, розтрощила потужні оборонні укріплення німців під Ленінградом і в Криму, вмілими і навальними діями подолала німецьку оборону на водних рубежах - Південний Буг, Дністер, Прут, Серет... Батьківщині повернено металургію Півдня, руду Криворіжжя, Керчі і Нікополя, родючі землі між Дніпром і Прутом. З фашистського рабства визволено десятки мільйонів радянських людей.
З особливим трепетом слухав Москву Андрій. Здається, він знову перенісся на її майдани, мости і вулиці. Він бачить неосяжну Красну площу, мавзолей Великого Ілліча, древні кремлівські мури. Яка чарівна Москва! Знову, як в студентські роки, Андрій проходив з демонстрантами по Красній площі, а на трибуні мавзолею - Сталін, і всі погляди звернені лише до нього, і Андрійове серце співав від напливу щастя: колишній коногон з Криворіжжя іде біля найвеличнішої людини світу.
З Москвою в Андрія зв'язані найзначніші віхи його життя. Це ж вона його покликала з Криворіжжя до Академії і відкрила перед ним неосяжні скарби людської мудрості. Потім, як сина, вона послала його на фронт, наказавши заступити дорогу фашистським ордам. І він заступив. Нарешті, вона звеліла йому повернутись на Криворіжжя, щоб відбудувати басейн. Він гідно виконує і це веління. І сьогодні знову до нього звертається рідна Москва, поздоровляючи з великим святом.
...Наказ дочитано, уже передавали музику, а вони ще довго стояли над приймачем: Андрій і мати.
Мітинг на шахті "КІМ" почався о дванадцятій годпні дня. На естакаді зійшлися керуючий рудником Андрій Береговенко, парторг Цимбалист, виконуючий обов'язки завшахти Василь Васильович Безпояско, кращі стахановці відбудови рудника, а навколо хвилювалося велелюдне море, тисячі слів котилися плюскотом з краю в край, і естакада від того була схожа на корабель, що стояв на причалі біля копра, готовий узяти на борт руду і рушити в перше плавання. Андрій хвилювався. Знову, як два місяці тому, він бачив перед собою ціле море людей, і він пригадував незабутню зустріч біля рудоуправи, коли вони прийшли до нього з усіх кінців розбитого рудника, а фронт був недалеко, ще гули гармати десь під Казанкою, і в цей знаменний день вони звіряли йому СВОР, пережите горе і свої надії. Що він міг тоді відказати їм? "Ми пустимо наші шахти, дамо руду для країни, для перемоги над ворогом", - говорив Андрій, і це була наче клятва від імені бурильників, лопатників, скреперистів, від імені жінок і підлітків, які стояли навколо нього, ладні піти на все, Зробити найбільші подвиги в ім'я Вітчизни. Відтоді минуло два місяці титанічної роботи. Бували труднощі. Проте ніхто не порушив своєї клятви. А сьогодні з очей у кожного струмиться радість, бо перша перемога здобута, значить настало свято і на нашій вулиці.
Андрій пізнав у натовпі матір. Сьогодні й вона не захотіла сидіти вдома і попросила Андрія, щоб він узяв її на. шахту. Тепер вона розмовляла з жінками і все щось показувала рукою в напрямі на "Центральну", - певне вона ділилася спогадами з минулих років. Там же, трохи праворуч, з усією своєю бригадою стояла Фрося. Вони дружно, але неголосно співали пісню. То була пісня про темні кургани, опалені сонцем, про те, як прийшов на вугільну шахту молодий хлопець. Андрій замріявся на якусь мить, і пісня відгукнулась у ньому луною-згадкою... Далі він пізнавав багатьох робітників-відбудовників шахти "КІМ". Тепер вони буди не в спецівках, не заляпані глиною, а одягнуті по-святковому акуратно. Вони раз у раз поглядали на струнке риштування копра, що здіймалося перед ними, і в їхніх очах було видно гордість за сьогоднішнє торжество. Біля самої естакади, перед сходами, він побачив Галину Львівну, а з нею - Катю і Вероніку. Вони зустрілись поглядами. Катя посміхнулась, і він посміхнувся їй, і їм не треба було більше дивитись одне на одного - все було сказано....
Надходила дванадцята година дня.
- Будемо починати? - спитав Терентій Корнійович Цимбаліст.
- Почнемо, - відповів Андрій.
Хвиля ще раз гойднулася і застигла.
Мітинг відкрив Цимбаліст.
Поздоровивши всіх присутніх з міжнародним революційним святом, він зупинився на подіях Вітчизняної війни. Далі він говорив про недалеку перемогу над лютим ворогом, який доволі напився людської крові, але за те він поплатиться власною дурною головою, бо Червона Армія не зупиниться, поки з нього не повимотує всі кишки.
Терентій Корнійович не був оратором. Колишній рудокоп, він виступав перед своїми друзями-шахтарями, і це давало йому право говорити по-простому, говорити так, як він розумів сьогоднішній день.
- А найбільша наша подяка рідному Сталіну, - виголошував парторг, - подяка більшовицькій партії, щире спасибі російському народові. Вони не забули нас у біді і прийшли нам на допомогу при лихій годині. Отож є, пропозиція надіслати вітальну телеграму нашому Верховному Головнокомандуючому, подякувати за його труди, і слово для зачитання телеграми має керуючий рудником товариш Береговенко.
Оплески, і знову тихо. Андрій підійшов до поручнів естакади, почав читати:
- Москва, Кремль, Йосифу Віссаріоновичу Сталіну. - Голос у нього звучав урочисто, дзвінко, немов він читав не листа, а віч-на-віч стояв перед партією, перед Великим Сталіним і складав звіт про першу перемогу, здобуту на трудовому фронті колективом рудника. - Сьогодні ми пускаємо шахту "КІМ", і нам приємно усвідомлювати, що наші зусилля зливаються з зусиллям всього народу по відбудові спустошених районів СРСР і що вони вже дали свої результати. Звичайно, це дуже скромна і непомітна праця - відбудова одної шахти - але ми пам'ятаємо Ваші слова, сказані на першому заїзді колгоспників-ударників: "Скромна" і "непомітна" праця є насправді великою і творчою працею, яка вирішує долю історії". В наші скромні діла ми вкладаємо всю свою любов до Батьківщини і до Вас, дорогий наш батьку і вчитель, і ми не пошкодуємо сил, щоб найскоріше відбудувати залізорудне Криворіжжя, щоб воно знову стало надійною сировинною базою чорної металургії Півдня. Ми даємо Вам шахтарське слово, Йосиф Віссаріонович, що до кінця цього року наш рудник буде повністю відбудований, а ми, його відбудовники й шахтарі, докладемо всіх сил, щоб наблизити остаточну перемогу над ненависним ворогом...
Мітинг кінчався. Пролунали сигнали, здригнулися металеві троси, стукнула кліть, зупиняючись на кулаках, і вагонетка, сповнена червоно-синьою рудою, обірвала стрічку, що закривала шахтні ворота. Це була перша тонна руди, видобута бригадою Циганка. Кілька хвилин не вщухали бурхливі оплески. Потім люди почали розходитись, поволі спадала розмаїта хвиля, і знову естакада була схожа на корабель, що знявся з причалу і рушив у далеке плавання.
1954 р.
- Увага! Слухайте! Говорить Москва!
Москва... Вона говорила на повний голос, і слова звучали з такою ясністю, наче їх вимовляли не за тисячі кілометрів, а близько, поруч. Люди не дивились один на одного, їх погляди були звернені кудись у простір, туди, де наче підводилася Москва з високими баштами і заводами, вставала велично-горда, як монумент, розпростерши червоні полотнища над цілим світом.
- Наказ Верховного Головнокомандуючого...
Люди затамували подих. Ось перед їхнім зором постала фігура Вождя народів, з обличчям замисленим і світлим, в якому кожна рисочка така знайома й дорога. Сталін. Він оглядається навкруги і, піднімаючи праву руку, поздоровляв Вітчизну з великим святом, вітає Червону Армію і Радянський флот, робітничий клас і селянство, рідних братів і сестер, які зустріли волю після німецької окупації.
- Червона Армія веде переможний наступ проти німецьких загарбників...
Нараз розступаються обрії, і видно широкі фронти війни: на позиціях б'ють гармати, штурмом іде піхота в лобову атаку, а в небі, як блискавки, проносяться літаки, перетинаючи простір вогненними дугами. І знову - обличчя Сталіна, воно суворо-спокійне, і уста його промовляють хвилюючі, радісні слова наказу:
- В ході зимової кампанії 1943-1944 років Червона Армія виграла історичну битву за Дніпро і Правобережну Україну, розтрощила потужні оборонні укріплення німців під Ленінградом і в Криму, вмілими і навальними діями подолала німецьку оборону на водних рубежах - Південний Буг, Дністер, Прут, Серет... Батьківщині повернено металургію Півдня, руду Криворіжжя, Керчі і Нікополя, родючі землі між Дніпром і Прутом. З фашистського рабства визволено десятки мільйонів радянських людей.
З особливим трепетом слухав Москву Андрій. Здається, він знову перенісся на її майдани, мости і вулиці. Він бачить неосяжну Красну площу, мавзолей Великого Ілліча, древні кремлівські мури. Яка чарівна Москва! Знову, як в студентські роки, Андрій проходив з демонстрантами по Красній площі, а на трибуні мавзолею - Сталін, і всі погляди звернені лише до нього, і Андрійове серце співав від напливу щастя: колишній коногон з Криворіжжя іде біля найвеличнішої людини світу.
З Москвою в Андрія зв'язані найзначніші віхи його життя. Це ж вона його покликала з Криворіжжя до Академії і відкрила перед ним неосяжні скарби людської мудрості. Потім, як сина, вона послала його на фронт, наказавши заступити дорогу фашистським ордам. І він заступив. Нарешті, вона звеліла йому повернутись на Криворіжжя, щоб відбудувати басейн. Він гідно виконує і це веління. І сьогодні знову до нього звертається рідна Москва, поздоровляючи з великим святом.
...Наказ дочитано, уже передавали музику, а вони ще довго стояли над приймачем: Андрій і мати.
Мітинг на шахті "КІМ" почався о дванадцятій годпні дня. На естакаді зійшлися керуючий рудником Андрій Береговенко, парторг Цимбалист, виконуючий обов'язки завшахти Василь Васильович Безпояско, кращі стахановці відбудови рудника, а навколо хвилювалося велелюдне море, тисячі слів котилися плюскотом з краю в край, і естакада від того була схожа на корабель, що стояв на причалі біля копра, готовий узяти на борт руду і рушити в перше плавання. Андрій хвилювався. Знову, як два місяці тому, він бачив перед собою ціле море людей, і він пригадував незабутню зустріч біля рудоуправи, коли вони прийшли до нього з усіх кінців розбитого рудника, а фронт був недалеко, ще гули гармати десь під Казанкою, і в цей знаменний день вони звіряли йому СВОР, пережите горе і свої надії. Що він міг тоді відказати їм? "Ми пустимо наші шахти, дамо руду для країни, для перемоги над ворогом", - говорив Андрій, і це була наче клятва від імені бурильників, лопатників, скреперистів, від імені жінок і підлітків, які стояли навколо нього, ладні піти на все, Зробити найбільші подвиги в ім'я Вітчизни. Відтоді минуло два місяці титанічної роботи. Бували труднощі. Проте ніхто не порушив своєї клятви. А сьогодні з очей у кожного струмиться радість, бо перша перемога здобута, значить настало свято і на нашій вулиці.
Андрій пізнав у натовпі матір. Сьогодні й вона не захотіла сидіти вдома і попросила Андрія, щоб він узяв її на. шахту. Тепер вона розмовляла з жінками і все щось показувала рукою в напрямі на "Центральну", - певне вона ділилася спогадами з минулих років. Там же, трохи праворуч, з усією своєю бригадою стояла Фрося. Вони дружно, але неголосно співали пісню. То була пісня про темні кургани, опалені сонцем, про те, як прийшов на вугільну шахту молодий хлопець. Андрій замріявся на якусь мить, і пісня відгукнулась у ньому луною-згадкою... Далі він пізнавав багатьох робітників-відбудовників шахти "КІМ". Тепер вони буди не в спецівках, не заляпані глиною, а одягнуті по-святковому акуратно. Вони раз у раз поглядали на струнке риштування копра, що здіймалося перед ними, і в їхніх очах було видно гордість за сьогоднішнє торжество. Біля самої естакади, перед сходами, він побачив Галину Львівну, а з нею - Катю і Вероніку. Вони зустрілись поглядами. Катя посміхнулась, і він посміхнувся їй, і їм не треба було більше дивитись одне на одного - все було сказано....
Надходила дванадцята година дня.
- Будемо починати? - спитав Терентій Корнійович Цимбаліст.
- Почнемо, - відповів Андрій.
Хвиля ще раз гойднулася і застигла.
Мітинг відкрив Цимбаліст.
Поздоровивши всіх присутніх з міжнародним революційним святом, він зупинився на подіях Вітчизняної війни. Далі він говорив про недалеку перемогу над лютим ворогом, який доволі напився людської крові, але за те він поплатиться власною дурною головою, бо Червона Армія не зупиниться, поки з нього не повимотує всі кишки.
Терентій Корнійович не був оратором. Колишній рудокоп, він виступав перед своїми друзями-шахтарями, і це давало йому право говорити по-простому, говорити так, як він розумів сьогоднішній день.
- А найбільша наша подяка рідному Сталіну, - виголошував парторг, - подяка більшовицькій партії, щире спасибі російському народові. Вони не забули нас у біді і прийшли нам на допомогу при лихій годині. Отож є, пропозиція надіслати вітальну телеграму нашому Верховному Головнокомандуючому, подякувати за його труди, і слово для зачитання телеграми має керуючий рудником товариш Береговенко.
Оплески, і знову тихо. Андрій підійшов до поручнів естакади, почав читати:
- Москва, Кремль, Йосифу Віссаріоновичу Сталіну. - Голос у нього звучав урочисто, дзвінко, немов він читав не листа, а віч-на-віч стояв перед партією, перед Великим Сталіним і складав звіт про першу перемогу, здобуту на трудовому фронті колективом рудника. - Сьогодні ми пускаємо шахту "КІМ", і нам приємно усвідомлювати, що наші зусилля зливаються з зусиллям всього народу по відбудові спустошених районів СРСР і що вони вже дали свої результати. Звичайно, це дуже скромна і непомітна праця - відбудова одної шахти - але ми пам'ятаємо Ваші слова, сказані на першому заїзді колгоспників-ударників: "Скромна" і "непомітна" праця є насправді великою і творчою працею, яка вирішує долю історії". В наші скромні діла ми вкладаємо всю свою любов до Батьківщини і до Вас, дорогий наш батьку і вчитель, і ми не пошкодуємо сил, щоб найскоріше відбудувати залізорудне Криворіжжя, щоб воно знову стало надійною сировинною базою чорної металургії Півдня. Ми даємо Вам шахтарське слово, Йосиф Віссаріонович, що до кінця цього року наш рудник буде повністю відбудований, а ми, його відбудовники й шахтарі, докладемо всіх сил, щоб наблизити остаточну перемогу над ненависним ворогом...
Мітинг кінчався. Пролунали сигнали, здригнулися металеві троси, стукнула кліть, зупиняючись на кулаках, і вагонетка, сповнена червоно-синьою рудою, обірвала стрічку, що закривала шахтні ворота. Це була перша тонна руди, видобута бригадою Циганка. Кілька хвилин не вщухали бурхливі оплески. Потім люди почали розходитись, поволі спадала розмаїта хвиля, і знову естакада була схожа на корабель, що знявся з причалу і рушив у далеке плавання.
1954 р.