Хортиця. Вольвач

[varto_ua]

Звичайна собі дорога в жовтому літі.
Так. Зелена дорога. Синій Дніпро.
Білі хустки на полі. Засмаглі лікті.
П'ята, що вгрузає в землю. Дзенька відро.

Острів. А за рікою - гОрод імлистий,
Де залягли шарами притлумлені селюки.
СИвіє місто. Дихає дальнє місто.
Ритмічно здіймають зябра райради і профспілки.

Ножі там такі, як мачете
І чар чийогось лиця.
Наповнюваність бюджету,
наповнюваність шприця.

А тут - тут аграрний сектор,
"Зелені міста легені..."
Острів. Легенда, себто.
І хороше всім в легенді:

Картопельці й трасі,
І хазяїну дачі,
Чиємусь гузну
В спортивних штанях.
Опорам лінії електричної передачі,
Тіням поетів,
Що цідять сльози ледачі,
Але зухвало
вигнеться
шлях -

І скрикнуть кручі черстві,
І світ стане іншим.
Радість чужа полетить під укіс.
Взявшись з нічого, нічого не пояснивши,
Сині шаблі відваги вдарять тебе навскіс.

І приладнають крила. І вже не буде рівних.
Сила забута в небо тебе здійма.
Світе зчужілий! Як же без слів і брів тих,
Над які кращих в світі нема?!

Знов дорога. В салоні машини цяцька
Гойднеться на шворці. Тихо вдариться в скло.
А серце грає. Козацьке. Таки козацьке!
Допоки світу. Що б не було.

Звичайна дорога в жовтому літі...

Цитовано за "Павло Вольвач. Бруки і стерні",
Київ, "Дніпро", 2000