Острів без імені
Ми приїхали до старого парку ближче до вечора. Довкола входу в костел метушилися люди. Я приїхала разом із подругою і нас зразу зустріла миловидна дівчина із якимось списком в руках. Вона зосереджено відмітила наші прізвища в списку і заявила, що перш ніж піти дивитися "атракціон", ми маємо змогу зайти в Костел, помолитися чи принаймні помовчати.
Я не розуміла де я і що тут роблю, але для чогось же ж я опинилася в цьому дивному місці. Всередині Костелу було дуже гарно і тихо, довкола іконостасу були намальовані тендітні янголи із золотими яблуками в руках, я ніколи раніше не бачила такого сюжету на іконах. тихо було так, що чутно було навіть дихання. Мені на мить здалося. що ця будівля пережила Вавілон, стільки в ній було давності, ароматів різних епох, історій і бід.
Після того ми вийшли на вулицю і вже знайома нам дівчина показала вхід до атракціону. Це був широкий спуск під землю, з двох сторін були перила із металевими закрученими кованими квітами. Із деякою недовірою і навіть острахом, ми пішли вперед. Під деяким нахилом алея спускалася все нижче під землю, допоки ми не вперлися в екскалатор, який мав відвезти нас ще глибше. Чомусь мені згадалася моя перша самостійна мандрівка в метро, коли я з гордістю і страхом сама шукала станцію, йшла на перехід, сходила з екскалатора і відчувала себе страшенно самостійною.
Перед нами вздовж кам'яних стін ( ніби у старому форті) були ряди дверей із різними табличками та вказівниками. Моя подруга впевнено сказала, що треба заходити у всі. Бо це, мовляв, найпереконливіша кімната страху, яку я колись бачила.
--Буде цікаво, не бійся!--усміхнулась вона.
Не скажу. що мені цієї миті було комфортно,але я погодилася піти. Кожна кімната мала різні "залякуючі атрибути"--десь повішені люди. десь частини тіла, дивні звуки, темнота, кроки, павуки і щурі. Здавалось би, все це нагадує звичайну кімнату страху. Але аж надто все виглядає реалістично. Аж раптом я розумію, що переді мною справжні експонати-- вбиті, повішені, закатовані....Я із жахом тягну подругу за руку геть з кімнати, ми біжимо вниз головною алеєю і портапляємо на невеличку площу під землею. Там вже товчуться люди. Чекають дійства.
Посередині ми помічаємо шута. Грим, шапка, костюм,--всі атрибути. Його мета--забавляти присутніх. І люди , відкривши роти слідкують за кожним його жестом. Аж раптом його асистентка вивозить дивний пристрій. Це оригінально сконструйована вибухівка. Шут починає розповідати історії, жартувати, а я в мить розумію, що це не жарт, він збирається всіх нас підірвати. Розумію чітко...
--За мною! Тікаємо!--не витримую.
Ми різко побігли в бік виходу: я, моя подруга і ще з десяток людей, решта лишилася. Ми біжимо , не зупиняючись і не озираючись. Швидко опиняємось на поверхні. Врятувались! Аж раптом, всі, хто були зі мною щезають, а я біжу схилом, через парк і портапляю до набережної Дніпра.
Виявляється, я в Києві....як так?Дивна метаморфоза. Це був Київ мого дитинства, багато зелені, схили Дніпра без забудов, річковий вокзал. Роздивляюся рідне місто, сяє сонце і приходить спокій.
Аж раптом.
-Ну нарешті, скільки тебе чекати можна, ми вже запізнюємось!
Підіймаю очі і бачу знайоме обличчя....Друг... Усміхається і проводжає мене на пароплав. Здається. він чекав лише на нас.
Ми сідаємо і пароплав рушає. Довкола сонце, тепло, казкові пейзажі, все залито зеленню. і мені дивно, як я опинилась тут, чому Друг мене чекав?
Ми сідаємо на борт, пароплав має здійснити прогулянку довкола всього Києва, чомусь рівно по колу. Дніпро виглядає ширше, аніж я звикла його бачити і омиває безліч островів.
Друг раптом починає розповідати свою історію від самого початку....і я дещо здивовано слухаю.
- Ти знаєш, я ж тут навчався в художній школі, прям на березі Дніпра, це між іншим, єдине, що мені подобалося. ти ж пригадуєш, що мої батьки художники і чомусь вони вирішили, що я теж....Але мене нудило від всіх цих фарб, хостів...Радував лише вид на річку....
--Ти ніколи не розповідав про цю школу...
--Я був малий....але це на мене вплинуло....якийсь протест , проти того, що не вважаю своїм.
Тим часом з відкритої палуби засвітилось сонце. Таке яскраве, що я на мить перестала щось бачити.
-- Я ж тобі розповідав , що одружився?
--Я знаю це, хтось казав з наших спільних знайомих...та і ідвчину я бачила раз. А що?
--Ти думаєш вона моя доля?
--Хм, ну не знаю...принаймні це був твій вибір...Багато часу минуло, я навіть не знаю, що сказати..
Цієї миті Друг замовк і довго вдивлявся вперед, допопоки ми оминали черговий острівець із зеленими молодими деревцями на ньому.
--Я так хочу з тобою покупатися!Дивись, яка класна вода....чиста....тепла...--раптом, усміхаючись заявив він.
--Ух ти, давай!
--Цей пароплав в кінці маршруту зробить зупинку, там ми і вийдемо , я знаю одну річкову лагуну....Там така краса!
Я не встигла й подумати. звідки він так добре знає дніпровські острови, як Друг продовжив.
--Я її любив...свою дружину....правда. Пригадую. з якою внутрішньою радістю проводив з нею кожен день. Блін, аж нетипово для себе,-- він говорив все емоційніше.
--Так,-- підтвердила я, ніби хоч щось про це знала.
--Але одного дня, я прокинувся зранку і відчув як постріл в серце! Боже, що я тут роблю, що роблю поруч із цією жінкою, як я став жити? Це я? Віриш, мене аж трусило від усвідомлення того, де я опинився....Ніби все добре, комфортно, але це не я.....І ніби туман розійшовся...Господи, це було так сильно і так дивно, Катю...
Я слухала, затамувавши подих. Сказати, що я не очікувала такої відвертості від Друга. це нічого не сказати. З одного боку, ми завжди спілкувалися по-особливому, могли робити такі речі, які інші би вважали безумством. Але тут, ми на кораблі...пливемо, він розказує все це мені через такий довгий час мовчання і я почуваюся ніяково. Чим я можу зарадити? Що сказати? Давати оцінки? Ні, не в цьому випадку...Та і він важлива для мене людина.
--Кать, я пішов....Аби як пояснив і пішов...Від всього, від батьків, від жінки, яку любив, від роботи і нової квартири, від того життя, яке сам обрав... Все, що я зараз маю, зберігається тут,-- і він дістав з-під сидіння невеликий рюкзак, щільно спакований. А я пригадала, що бачила його колись в його кімнаті.
Мені захотілося обійняти Друга і я це зробила..Ми просто мовчали, нетипово для себе, але так важливо для цього моменту.
А ще за хвилину він сказав
--Давай не вертатись. Просто вийдемо і все..
--Давай,-- тихо відповіла я.
Паром зупинився біля казкової лагуни. Я й уявити не могла. що на Дніпрі є такі краєвиди. Моє місто лишалося в далечині. Зелені схили і багато старовинних веж, ніби це була Піза, а не Київ. Яким дивним все було сьогодні. І яким зрозумілим і простим водночас. Ніяких масок, вигадок і статусності...це просто Він і просто Я. Сильні у своїй свободі. І немає нічого важливіше за це.
Високий жіночий голос оголосив зупинку: "Всі охочі мають час покупатися в одному з найкрасивіших місць нашого міста.15 хв і ми знову чекаємо вас для продовження нашої прогулянки".
Друг закинув на одне плече рюкзак і дав мені руку. Ми вийшли по старенькому місточку до острова. І паром зник...розчинився
Довкола була лише вода і зелень острова.... Друг кинув рюкзак на берег і ми пірнули в річку, просто в одязі....
Я не розуміла де я і що тут роблю, але для чогось же ж я опинилася в цьому дивному місці. Всередині Костелу було дуже гарно і тихо, довкола іконостасу були намальовані тендітні янголи із золотими яблуками в руках, я ніколи раніше не бачила такого сюжету на іконах. тихо було так, що чутно було навіть дихання. Мені на мить здалося. що ця будівля пережила Вавілон, стільки в ній було давності, ароматів різних епох, історій і бід.
Після того ми вийшли на вулицю і вже знайома нам дівчина показала вхід до атракціону. Це був широкий спуск під землю, з двох сторін були перила із металевими закрученими кованими квітами. Із деякою недовірою і навіть острахом, ми пішли вперед. Під деяким нахилом алея спускалася все нижче під землю, допоки ми не вперлися в екскалатор, який мав відвезти нас ще глибше. Чомусь мені згадалася моя перша самостійна мандрівка в метро, коли я з гордістю і страхом сама шукала станцію, йшла на перехід, сходила з екскалатора і відчувала себе страшенно самостійною.
Перед нами вздовж кам'яних стін ( ніби у старому форті) були ряди дверей із різними табличками та вказівниками. Моя подруга впевнено сказала, що треба заходити у всі. Бо це, мовляв, найпереконливіша кімната страху, яку я колись бачила.
--Буде цікаво, не бійся!--усміхнулась вона.
Не скажу. що мені цієї миті було комфортно,але я погодилася піти. Кожна кімната мала різні "залякуючі атрибути"--десь повішені люди. десь частини тіла, дивні звуки, темнота, кроки, павуки і щурі. Здавалось би, все це нагадує звичайну кімнату страху. Але аж надто все виглядає реалістично. Аж раптом я розумію, що переді мною справжні експонати-- вбиті, повішені, закатовані....Я із жахом тягну подругу за руку геть з кімнати, ми біжимо вниз головною алеєю і портапляємо на невеличку площу під землею. Там вже товчуться люди. Чекають дійства.
Посередині ми помічаємо шута. Грим, шапка, костюм,--всі атрибути. Його мета--забавляти присутніх. І люди , відкривши роти слідкують за кожним його жестом. Аж раптом його асистентка вивозить дивний пристрій. Це оригінально сконструйована вибухівка. Шут починає розповідати історії, жартувати, а я в мить розумію, що це не жарт, він збирається всіх нас підірвати. Розумію чітко...
--За мною! Тікаємо!--не витримую.
Ми різко побігли в бік виходу: я, моя подруга і ще з десяток людей, решта лишилася. Ми біжимо , не зупиняючись і не озираючись. Швидко опиняємось на поверхні. Врятувались! Аж раптом, всі, хто були зі мною щезають, а я біжу схилом, через парк і портапляю до набережної Дніпра.
Виявляється, я в Києві....як так?Дивна метаморфоза. Це був Київ мого дитинства, багато зелені, схили Дніпра без забудов, річковий вокзал. Роздивляюся рідне місто, сяє сонце і приходить спокій.
Аж раптом.
-Ну нарешті, скільки тебе чекати можна, ми вже запізнюємось!
Підіймаю очі і бачу знайоме обличчя....Друг... Усміхається і проводжає мене на пароплав. Здається. він чекав лише на нас.
Ми сідаємо і пароплав рушає. Довкола сонце, тепло, казкові пейзажі, все залито зеленню. і мені дивно, як я опинилась тут, чому Друг мене чекав?
Ми сідаємо на борт, пароплав має здійснити прогулянку довкола всього Києва, чомусь рівно по колу. Дніпро виглядає ширше, аніж я звикла його бачити і омиває безліч островів.
Друг раптом починає розповідати свою історію від самого початку....і я дещо здивовано слухаю.
- Ти знаєш, я ж тут навчався в художній школі, прям на березі Дніпра, це між іншим, єдине, що мені подобалося. ти ж пригадуєш, що мої батьки художники і чомусь вони вирішили, що я теж....Але мене нудило від всіх цих фарб, хостів...Радував лише вид на річку....
--Ти ніколи не розповідав про цю школу...
--Я був малий....але це на мене вплинуло....якийсь протест , проти того, що не вважаю своїм.
Тим часом з відкритої палуби засвітилось сонце. Таке яскраве, що я на мить перестала щось бачити.
-- Я ж тобі розповідав , що одружився?
--Я знаю це, хтось казав з наших спільних знайомих...та і ідвчину я бачила раз. А що?
--Ти думаєш вона моя доля?
--Хм, ну не знаю...принаймні це був твій вибір...Багато часу минуло, я навіть не знаю, що сказати..
Цієї миті Друг замовк і довго вдивлявся вперед, допопоки ми оминали черговий острівець із зеленими молодими деревцями на ньому.
--Я так хочу з тобою покупатися!Дивись, яка класна вода....чиста....тепла...--раптом, усміхаючись заявив він.
--Ух ти, давай!
--Цей пароплав в кінці маршруту зробить зупинку, там ми і вийдемо , я знаю одну річкову лагуну....Там така краса!
Я не встигла й подумати. звідки він так добре знає дніпровські острови, як Друг продовжив.
--Я її любив...свою дружину....правда. Пригадую. з якою внутрішньою радістю проводив з нею кожен день. Блін, аж нетипово для себе,-- він говорив все емоційніше.
--Так,-- підтвердила я, ніби хоч щось про це знала.
--Але одного дня, я прокинувся зранку і відчув як постріл в серце! Боже, що я тут роблю, що роблю поруч із цією жінкою, як я став жити? Це я? Віриш, мене аж трусило від усвідомлення того, де я опинився....Ніби все добре, комфортно, але це не я.....І ніби туман розійшовся...Господи, це було так сильно і так дивно, Катю...
Я слухала, затамувавши подих. Сказати, що я не очікувала такої відвертості від Друга. це нічого не сказати. З одного боку, ми завжди спілкувалися по-особливому, могли робити такі речі, які інші би вважали безумством. Але тут, ми на кораблі...пливемо, він розказує все це мені через такий довгий час мовчання і я почуваюся ніяково. Чим я можу зарадити? Що сказати? Давати оцінки? Ні, не в цьому випадку...Та і він важлива для мене людина.
--Кать, я пішов....Аби як пояснив і пішов...Від всього, від батьків, від жінки, яку любив, від роботи і нової квартири, від того життя, яке сам обрав... Все, що я зараз маю, зберігається тут,-- і він дістав з-під сидіння невеликий рюкзак, щільно спакований. А я пригадала, що бачила його колись в його кімнаті.
Мені захотілося обійняти Друга і я це зробила..Ми просто мовчали, нетипово для себе, але так важливо для цього моменту.
А ще за хвилину він сказав
--Давай не вертатись. Просто вийдемо і все..
--Давай,-- тихо відповіла я.
Паром зупинився біля казкової лагуни. Я й уявити не могла. що на Дніпрі є такі краєвиди. Моє місто лишалося в далечині. Зелені схили і багато старовинних веж, ніби це була Піза, а не Київ. Яким дивним все було сьогодні. І яким зрозумілим і простим водночас. Ніяких масок, вигадок і статусності...це просто Він і просто Я. Сильні у своїй свободі. І немає нічого важливіше за це.
Високий жіночий голос оголосив зупинку: "Всі охочі мають час покупатися в одному з найкрасивіших місць нашого міста.15 хв і ми знову чекаємо вас для продовження нашої прогулянки".
Друг закинув на одне плече рюкзак і дав мені руку. Ми вийшли по старенькому місточку до острова. І паром зник...розчинився
Довкола була лише вода і зелень острова.... Друг кинув рюкзак на берег і ми пірнули в річку, просто в одязі....