Бурштин. Костел тринітаріїв.
Недавні мої пости про Стамбул з навіяними Роксоляною, Байдою Вишневецьким, Марусею Богуславою, українськими невольниками (https://taras-palkov.livejournal.com/46115.html) темами заставили мене пригадати мої вже давніші поїздки по Україні місцями, з цими сюжетами пов’язаними. Крім Богуслава (про це місто був мій минулий пост) пригадалося також містечко Бурштин, що на Івано-Франківщині, у якому знаходиться цікавий костел св. Трійці з розписами на «турецьку тему», які чомусь до сих пір не тільки у livejournal, але й будь-якому іншому українському інтернет-ресурсі ніде не фігурують. Тому сьогодні буду намагатися заповнити цей пробіл. Але перед тим, як ці розписи показати, треба розповісти про передумови їх виникнення, зокрема про тих, завдяки кому і був збудований костел св. Трійці в Бурштині - про монахів-тринітаріїв.
«Напевно, багато хто з читачів переглядав у свій час серіал “Роксолана”. Тут мається на увазі не сучасний,турецький, а український, з Ольгою Сумською у головній ролі. Отож, хто дивився, можливо, пам’ятає такий момент: коли Степан (наречений Насті Лісовської, майбутньої Роксолани) впадає у розпач через зникнення своєї нареченої, то йому козаки говорять: “Іди до тринітаріїв, вони людей по цілому світу викупляють”. Отож, хто такі тринітарії? Це католицький чернечий орден, повна назва - Орден Пресвятої Трійці, який був заснований саме з метою звільнення полонених». Цитата з http://www.dds.edu.ua/en/publications/publications/miscellaneous/1376-trynitarii-merdesarii-ta-in.html.
Чернечий орден, девізом якого стали слова: “Gloria Tibi Trinitas et captivis libertas!” - «Хвала тобі Трійце, а невільникам воля!», був заснований у 1199 р. для викупу християн з мусульманської неволі Іоаном де Матою і пустельником Феліксом де Валуа. Характерною ознакою ордену стало те, що на початку свого заснування ченці відбували свої подорожі на ослах, через що його інколи називали “братами на ослах”. Одягом ченців стала біла ряса з червоно-блакитним хрестом на грудях.
Іоан де Мата.
Перший монастир тринітаріїв був заснований в Церфройі у Франції, а перших невільників було викуплено в Марокко в 1199р. Жан де Мата їздив в Туніс самостійно в 1202 і в 1210 році, в обох поїздках він зумів звільнити велику кількість полонених. Через досить короткий проміжок часу орден тринітаріїв розповсюдився в Іспанії, Італії й інших державах. Серед звільнених ними бранців був, зокрема, і знаменитий іспанський письменник Мігель де Сервантес (той самий, що написав “Дон Кіхота”) Із вдячності він пізніше у своєму заповіті написав поховати його саме в церкві ченців «св. Трійці».
Хоча творчі особи були і серед самих ченців. Так, тринітарієм був іспанський поет Ортензіо Фелікс Паравісіно (1580-1633), відомий портрет якого написав Ель Греко.
У 1686 році орден заклав свій перший монастир у Львові. 13 липня 1685 року три ченці, іспанці родом з Кордови прибули до Львова для звільнення невільників з татарського й турецького полону. Тринітарії, вже на той час мали славу викуплення тисяч християнських невільників з рук маврів, арабів та інших мусульман. Тому у Львові їх зустріли з великою радістю.
Згодом в багатьох містах України були засновані тринітарські монастирі: ще один в тому ж Львові, Берестечку, Бурштині, Шумбарі (теперішнього Шумського району), Кременці, Луцьку, після звільненняя від турків у Кам’янці -Подільському, Браїлові, Ржищові біля Києва, Теофіполі (Староконстянтинівського району).
Фрагмент головного вівтаря зі зображенням Новозавітньої Трійці в колишньому костелі Тринітаріїв (нині православний собор ) у Львові.
А потреба для діяльності тринітаріїв була надзвичайно великою. В той час Україна зазнавала страшних нападів зі сторони кримських і підлеглих їм ногайських орд. “Хто має хоча б одного християнина невільника, не може вважатися убогим”. Таке твердження було одним із основних мотивів татарських нападів на українські землі. Традиційно існували три дороги, чи шляхи для татарських нападів: Чорний, Кучманський і Волоський. Всі вони виходили з одного кореня з Криму, а потім по заглибленню в середину України розгалужувалися на три гілки. Північний чи, так званий, шлях “Чорний” перетинав Україну і Волинь до Луцька, Збаража і Сокаля. Другий “Кучманський” пробігав чере степи на Бар, Чорний Острів, Гримайлів, Зборів, та Золочів. Третій - Волоський, який називали також “Золотим” простягався з Молдови через Снятин в Наддністрянські землі. Він охоплював найважливіші місця Покуття, землі нижче Галича між Дністром, Карпатами та Молдовою. Під нинішнім Єзуполем поділявся шлях волоський на два рукава, один до Львова, де об’єднувався з Чорним шляхом і Кучманським, другий через Галич в підгір’я Карпат. «Не злічити скільки разів пересувалися ними орди наїзників, скільки боїв сталося, скільки пожеж і вбивств ставалося, скільки розбитого щастя, скільки люду перепроваджено в неволю, так з горем. автор монах Не було в тих сторонах села, в якому не заховалася пам’ять про татарів», - пише про ці події» дослідник історії тринітаріїв на наших теренах Юзеф Бялиня-Холодецький.
Турок з ясиром.
Відомий французький інженер і військовий картограф, який перебував на польській службі в 1630-1640-х рр. Гійом де Боплан так описує напади татар на Україну: "Орда „може мати від 8 до 10 тисяч чоловік, може підрозділятися знову на 10-12 загонів по 500-600 татар у кожному. Розбігаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають із собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх усіх зганяють, замикаючи у клуні, або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють, у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тварин. Потім татари повертаються зі своєю здобиччю до основного табору, який легко знайти, бо він залишив за собою помітний слід, оскільки там скаче понад 500 коней. „Нарешті..., пограбувавши край, вони закінчують свій набіг у безпечному місці, роблять довшу зупинку..., яка триває тиждень, збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучаються чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників магометан, бо зазнають безмежної наруги... Цих нещасних ділять в різні сторони: одних в Константинополь, других у Крим, ще інших в Анатолію...“
Картина Юзефа Брандта "Відбиття Ясиру" (1878). На картині зображена справжня подія 20 червня 1624 року під час битви при Мартинові в Україні. Можна збільшити фото.
Для звільнення захоплених й здійснювали свої «експедиції» тринітарії. Ченці збирали грошові пожертви, робили подорожі в ісламські краї, де за зібрані кошти викупляли невільників-християн. Крім того, ще опікувалися лікарнями. Частими були випадки, що коли бракувало грошей для викупу, то деякі з ченців добровільно віддавали себе в неволю замість інших. Статут ордену приписував третину всіх доходів виділяти виключно на викуп полонених, другу третину - на інші благодійні цілі і третину - на потреби монастиря.
Алегорія ордену тринітаріїв. Алессандро Тіаріні, перша пол. 17 ст. Болонья.
Першу подорож з метою звільнення полонених львівські ченці здійснили 1688 року до Кам’янця-Подільського, який тоді перебував в руках турків. Тоді за 3919 злотих вдалось викупити 8 осіб. Після звільнення Кам’янця в 1699 р. тринітарії що раз то глибше «занурювалися» в країну падишахів. Найбільше пожертвувань збирали для лицарів. Але не бракувало також звільнень духовних осіб усіх трьох християнських обрядів: латинського, грецького й вірменського; громадян міста Львова, Браїлова, Бучача, Галича, Городенки, Уманя, Констянтинова, Козової, Немирова, Снятина, Жовкви, Зборова й багатьох інших.
Часто в’язнів звільняли після десятків років проведених в неволі. Так поручник Станіслав Комоворовський вернувся на рідну землю після 48 років проведених в неволі дев’яносторічним старцем. Молодший за нього на 20 років Стефан Вербицький шляхтич Подільського воєводства провів в полоні аж 52 роки!
Викуп ченцями християнських невольників із Берберії (країн Північної Африки).
Члени ордену проводили надзвичайно велику дипломатичну роботу для того, щоб з’ясувати, де і в яких містах, під чиєю опікою перебувають полонені християни. Після чого скеровували місіонерські експедиційні групи, які включала, як мінімум, трьох осіб - редемптора (той, хто безпосередньо викуповував полоненого), перекладача і провідника. Кожна «редемпція» була справою небезпечною через ризик нападу на ченців під час подорожі і їх пограбування. Траплялися випадки, коли ченців обманювали і домовленості щодо викупу не виконувалися; часом гинули представники ордену, віддаючи власне життя, допомагаючи при цьому врятувати життя полонених. Так 10 редемпція закінчилась загибеллю перекладача і одного ченця, а усіх 51 викуплених полонених знову було забрано в полон.
Траплялися випадки коли татари за навіть за будь-яку ціну не хотіли віддавати полонених. В таких випадках був необхідним фірман, письмовий наказ султана, підписаний самим великим візирем про дозвіл на викуп, потрібно було брати військовий конвой.
За увесь період діяльності тринітаріїів в межах колишньої Речі Посполитої до 1782 року було здійснено 18 редемпцій й викуплено при цьому 517 чоловік на що потрачено 573 427 злотих.
З часом, змінилася політична ситуація - татарські набіги на Україну припинилося, а відтак зникло й «поле праці» ордену. Але тринітарії не припинили свого існування. На сьогоднішній день, метою ордену-тринітаріїів, окрім душпастирської опіки, є боротьба з різними формами особистого поневолення, як то наркоманія, алкоголізм і проституція.
А тепер дійшла черга й розповісти про сам костел у Бурштині, що прославляє, які більшість храмів тринітаріїв - Святу Трійцю.
За висловом вже згаданого Юзефа Бялиня-Холодецького, якщо не цей храм, то його попередник бачив сльози радості, тих, хто повертався із неволі, тих, хто пізніше вже, завдяки монахам-тринітаріям, міг бачити своїх рідних і повертатися у свої домівки.
Споруджений костел був у 1770-1774 роках на місці попереднього дерев'яного храму. Належав тринітаріям до1784 року, а пізніше перейшов у власність бурштинської римо-католицької плебанії. З 1946 по 1992 рік храм був закритий. У 1991 р. святиню повернено римо-католицькій громаді. Як зазначає вікіпедія, - «в інтер'єрі збереглись бароковий головний вівтар, декілька скульптур і частина стінопису ХVIII ст., на якому представлено викуп тринітаріями християн з татарської неволі (під час ремонту стінопис був міцно перемальований)». Отже, є згадка про розписи, які були перемальовані. Ще й міцно (?). Наскільки перемальовані, і чи міцно, того ніхто крім автора цього повідомлення й місцевих парафіян не знає. Бо, як я вже зазначив, фото інтер’єру в мережі немає. У мене ж фото з 2008 р., на яких розписи, хоч і є сильно пошкодженими, але, автентичні і роздивитися, що на них зображено, можна. І хоч цих розписів зовсім не так багато, але з історичної точки зоу вони дуже цікаві - рідко таке можна побачити в храмах України, та й у храмах цілої Європи.
Знаходяться фрески над хором вхідної стіни (треба би було написати західної, але тут вона східна, вівтар - на заході).
Найвище по боках від дверей зображення алегоричні зображення двох чеснот - Невинності (голуб з оливкової гілочкою)
і Любові чи Милосердя (не плутати з Коханням). У вигляді люблячої своїх дітей матері.
А нижче, хоч і більш пошкоджені фрески, але набагато цікавіші.
Ліворіч від дверей (зі сторони вівтярая) - викуп ченцями-тринітаріями бранців з неволі. І швидше за все, не в Кафі, а в Стамбулі, на Босфорі.
Горда поза турецького вельможі, монети на столі, смиренне прохання ченців, покора слуги в позі "лотоса" перед своїм господарем, обнадійливий погляд невільника біля ніг тринітарія на передньому плані, інші майже голі невільники, що виходять з води (мабуть вони працювали гребцями на галерах), хрести на їх грудях, як символ того, що вони не зріклися своєї віри - багато чого здатна розказати ця фреска.
А праворуч - посли (прохачі) на аудієнції в султана. Як я вже зазначав, часом траплялися випадки коли татари за навіть за будь-яку ціну не хотіли віддавати полонених. В таких випадках був необхідним фірман, письмовий наказ султана, підписаний самим великим візирем про дозвіл на викуп, потрібно було брати військовий конвой. Видно такий сюжет й демонструє нам цей розпис, дія якого мала б відбуватися у Залі Аудієнцій в Топкапи - https://taras-palkov.livejournal.com/46115.html
Султан і його візир.
Посли.
І зображено, якщо порівнювати з небагатьма відомими картинами на цю тему, достатньо реалістично.
Дякую за увагу!