М. Щербак. До історії «Тарасової книгарні». Листопад 1867 р.
До історії „Тарасової книгарні“.
(Рахуба киянам книгаря Щербака про книгарню й запросини для дальшої послуги; ноябрь 1867 года).
Як умер Тарас Шевченко та продавалось його збіжжя, громада наша у Петербурзі купила собі на свій кошт Тарасові книжки (що мав він од знайомих тощо), малюнки його й таке інше. Тоді я став казати в громаді, що добре б було завести громаді Тарасівську громадську книгарню або й музеум наш громадський, додаючи до Тарасових книжок и малюнків наші подаровані та куплені громадою книжки тощо, то колись може б мали ми отакий «Національный Музей» і «Публичну Бібліотеку», як от у чехів (тоді були у наших громадян таки думки 1).
Що до книжок, то я казав у громаді, що дарую громаді які були тоді в мене свої книжки (чимало таки) і берусь до того щоб приймати усякі книжки до гурту, стерегти їх, як громадське вже добро і турбуватися про те, щоб на користь громади та Тарасова громадська книгарня росла та ширилась. У Петербурзі здались на те, щоб я був бібліотекарь громадський, і почали давати книжок. До тих, що були мої, то куповані мною. то подаровані мені перше земляками видавцями та писателями (Кулішем, Костомарою і іншими), подав перш усього до моих рук П. О. Куліш деякі книжки, що друковались у його друкарні, і другі від себе, а потім стали потрошки давати й інші: В. М. Білозерський, М. Т. Номис, В. П. Коховський, Лебединець, Д. С. Каменецький (свої видання й інші) і другі люде громадські. Найбільш потім книжок друкованих і писаних прийшло до моїх рук від В. М. Білозерського, з редакції Основи.
Написав я був план устава Тарасівської громадської книгарні, та тільки прочитав те деяким громадянам, бо громадою братися так за це діло не вільно. Один я, як книжчий, робив і роблю по тому плану й думці: збирав і збираю усяку бумагу писану і друковану, давав декому читати громадські книжки за гроші (по 10 шагів за прочитання і користування кожною книжкою), та у Петербурзі є багато книжок і книгарень, що й дурно можно кожному читати, то грошей за це зібрано дуже трохи (щоб куповати за ті гроші інші потрібні кшижки, переплітати їх тощо).
Як послано мене в кінці 1864 року до Пскова, то з відома громади книгарем на той час став Данило Семенович Каменецький; перейшов жити у мої кімнати, де лежать книжки, та й писав список їх тощо. поки його самого послано до Пермі на службу. Як був я у Пскові, то зібрав я й там скільки книжок, а переїзжаючи торік до Києва, одіслав і ті до гурту, умовившись із Каменецьким, за порадою громадською, щоб усі зібрані до громадської книгарні книжки згодом перевезені були сюди до Києва. Одже Каменецького й досі не пускають назад у Петербург. Тим часом торік і цього року до моїх рук прийшло ще книжок чимало, бо опріч тих, що куипив я на свій кошт, дано до гурту частину громадських київських книжок и подаровано деякими людцями, а то чимало хоч і не дуже важних книжок і книжечок старих єсть у мене від Євгенія Васильовича Судовщикова, що посланий до Костроми 2). Поїхавши оце у тім місяці до Петербурга, щоб забрати відтіля за порадою й тутешньої громади книжки до Києва, і не заставши ще там Каменецького (без його ж це діло гаразд зробити не приходиться), я узяв тільки частину книжок, яку зміг, та прикупив на 25 карбованців (за укупорочні матеріали дав 5 р., за пересилку сюди 13 пуд. по 1 руб. 40 коп. треба заплатити 18 р. 20 к.; за страховання 3 р.) та привіз ще й ті, що подарував тепер В. М. Білозерський з півсотні. Затративши ото тепер на ці книжки карбованців з 50, думаю, що усі останні переслані будуть сюди по весні на той рик. А ті Тарасові книжки й малюнки, що з їх почалась у Петербурзі громадська книгарня, окроме заховані у надежних руках 3).
Примітки
1) Казали тоді й так, що щирим людям треба б так робити: що от у кожного є сякі-такі книжки, що йому інколи їх треба, а іноді й зовсім не треба, то віддати б їх до гурту до громадської книгарні у схованку; коли треба якої книжки, то брати для своєї користі, а не треба - то й нехай вона буде для користі інших. Хто ж дуже кохається у книжках, як от учені у книжках по своїй науці, або у кого такі книжки, що йому їх кожного часу треба, шо ті дадуть їх до громадської книгарні опісля, хоч би після смерті, хоч і в тестаменті про те запишуть. Якби була воля та можно, та ще якби й чоловік такий був сталий на місці та ще й щирий, то було б добре й геть-то.
2) Радились ми з ним так, щоб за ті книжки, що він, як вибір непотрібний йому покинув у мене, я купив йому на свій кошт карбованців на 20 інших, яких йому треба; але потім, хоч я й писав йому, чи не скаже краще прислати йому грішми, він і досі ничого про те ані пише, ані каже до мене.
3) Цю випись взято нами з архива Музея украинської давнини В. В. Тарновського в Чернігові (ч. 92 Шевченківських паперів). Цікаво було б почути од старіших людей київських, громадян, з тих часів, коли приїхав до Києва М. Щербак, - де зараз і в якому стані перша (нелегальна, як на ті часи) «Тарасова книгарня», а так само до кого перейшли книжки з бібліотеки Т. Г. Шевченка, що їх заховано було «в надежних руках», бо в Музеї Тарновського їх немає.
В. Доманицький. До історії „Тарасової книгарні“ // Україна: Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал. - К., 1907. - Т. IV. - № 11-12 (ноябрь-декабрь). - С. 221-224.