Спогад Надії Кибальчич. 24 січня 1847 р.
* * *
В первый раз мать 1 встретила Шевченка на свадьбе своей меньшей сестры (у которой он был тогда шафером) 24 января 1847 г. в их родовом имении М[отроновке], Ч[ерниговско]й губернии, куда мать, бывшая уже более года замужем, приехала на семейный праздник погостить к своим родным. Помнит она, что у него (как и всегда) надет был на шее красный шерстяной шарф, что придавало ему весьма оригинальный вид среди бальных франтов.
Шевченко находился в возбужденном состоянии и то и дело отрывал мою мать и невесту от танцев, отводил их в дальний уголок и учил песне «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя». Мать смущалась и отказывалась петь, но сестра ее училась у него и потом пела хорошо. (Несколько песен в «Записках о Южной Руси» переложены Маркевичем с ее голоса.)
Хотя поэт явно нарушал своим поведением условные светские приличия, тем не менее он очень нравился молодым женщинам своею оригинальностью и они без сожаления оставляли бальных кавалеров и следовали за ним.
Когда Шевченко уезжал со свадьбы, то обратился к невесте:
- А що ви мені дасте на пам’ять сего дня?
Молодая девушка быстро вырвала цветок из своего миртового венка и подала ему.
Все старушки так и ахнули: «быть несчастью!..»
Действительно, в скором времени арестовали ее мужа, брата, Шевченка и др.
Над. М. Кибальчич 2, Воспоминания о Т. Г. Шевченке (из рассказов моей матери), «Киевская старина», 1890, февраль, стор. 175 - 176. [Див. переклад]
1 Забіла (дівоче прізвище - Білозерська) Надія Михайлівна (народилася у 1826 р.) - старша сестра Олександри Куліш (Ганни Барвінок). З Шевченком вперше зустрілась у 1847 р. в с Мотронівці на весіллі своєї сестри. В 1860 р. Н. М. Забіла була посередником у сватанні Шевченка до Л. Полусмакової.
2 Кибальчич Надія Матвіївна (народилася близько 1856 р.) - дочка Надії Михайлівни Забіли (Білозерської). Виступала з оповіданнями і статтями в журналах під псевдонімом Наталка Полтавка. Будучи ще дитиною, вона добре запам’ятала Шевченка, який бував у їх родині в 1860 р. у Петербурзі та на дачі в Стрільні. Залишила про поета теплі спогади.
* * *
П. Куліш
ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ
На початку року 1847-го гостював я на Вкраїні, переїздом за границю, й треба знов тут сказати, що не було, може, тоді й на всій Україні такого щасливого чоловіка, як я. Бо, не згадуючи ні про що інше, доволі було для великого мого щастя й того, що їхав я простісінько до учителя і друга Пушкіна, В. А. Жуковського, й мав у пазусі лист од Плетньова, котрий починався словами: «Посилаю до вас другого себе», а в Жуковського жив тоді Гоголь.
Бувши таким щасливим, я застав і своїх любих киян також вельми щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко. Він-бо тоді й сам у собі чув, і всі, як одно серце, чули, що подає, яко поет, надії грандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира сього, і се була причина, що нові його твори були пені зовсім незнані. Ніхто-бо не смів посилати до мене на столицю такого дива, як його плачі та пророкування. [...]
І до мого переїзду на столицю душа моя була повна того вповання, котрому - лелеї - судила доля сповнитись ще вельми нескоро. Тепер пророчий плач і пророче взивання кобзаря кобзарів українських зробили мені ці вповання такими, неначе я осязав їх.
Нехай знають, кому се треба знати, що, піклуючись коло свободи українського кріпацтва, мали ми на думці не одно те, щоб тільки вирвати кріпака у пана з рук. Сього з нас було мало, або краще сказати, се в нас було діло останнє. Програмою нашого освободження кріпаків служили слова ізбавителя: «И уразумеете истину, и истина освободит вы».
Задача наша правда що була суб’єктивна: диктувала нам її наша самонадійна юність, а проте мала вона під собою грунт глибокий. Недаремно-бо написав один ветхозавітник, що душа чоловіча більш іноді скаже, ніж семеро блюстителів, що сидять на високому місці наблюдаючи. . А божественного слова про істину, котра робить чоловіка свободним, ніхто не назове суб’єктивним або мечтательним...
Хто се все тонким чуттям обійме й серцем зрозуміє, той зрозуміє й те, як я зрадів, почувши на Україні високі ноти національної кобзи. Молоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправдання; царство вищого розуму, царство спасенних задумів мовби все наступало. І воно так було справді, коли не забуватимемо, що й Христове жадання «да приидет царствие твое» сповняється не хутко. Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли заруку своєї будущини. Сам Шевченко зробивсь не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. [...]
Під сей незабутній час поставила мене доля близько коло однієї землячки. Се була людина хуторна, мало свідома в світі і його широкій добрій і злющій жизні, мало учена, мало тямуща в рідному слові [...] і велико розумна тим розумом, котрий натхнув непорочні уста промовити: «В мире скорбни будете, но дерзайте: яко аз победах мир», велико здібна до зрозуміння такого, що буває втаєне од премудрих і розумних, велико чуйна до краси і сили рідного, прибитого вже к самій землі слова. Я став читати їй напам’ять (бо всі ми знали їх, як «Отче наш») Шевченкові плачі та пророкування. Нове творчество поета освітило і осіяло її душу так, мов небесне обітування чогось грядучого в перевазі світу над темрявою, правди над лжею, любові над ненавистю.
Не забуду довіку тих сліз, якими вона плакала, слухаючи сі поетичні плачі, сі побідительні пророкування. [...]
Глибоко почула українка великі скорботи поета, великі його задуми і зараз почала міркувати, як би спокутувати гріх щербатої Тарасової долі. Ентузіастка рідного слова носила в німій душі своїй чоловічну ідею сього великого слова. Не довго думавши, вона тут же предложила до послуги кобзареві-перебенді усе, що мала, усю свою худобу, увесь свій скарб...
Була вона саме тоді невістою, чи «молодою княгинею», і предложила тому, хто оце пише, обернути все її віно на те, щоб Шевченко прожив за границею три года, а віном її були жемчуги, коралі, намиста, сережки й персні, що переховувались у роду ще, може, з часів великої руїни польської, да три тисячі рублів готовими грошима. Правда, що «молодий князь» був собі на всю губу пан, і байдуже було йому про те віно.
Зоставалось тільки нахилити поета до прийому такого приносу. У сьому дражливому ділі спустились на мене.
Саме того часу деякі пановиті земляки вистарали у міністра для Шевченка місце професора живопису при всеучилищі св. Володимира. Любо прийняв Шевченко вітання моє з такою переміною його козацького побуту. Нічого так не хотілось тімасі, як зачепитись на життя в Києві, і вже мечтав про якусь живописну академію на Україні, про якесь царство пластики української. Бо він тоді більш дбав про пластику, ніж про саму поезію. Ще й сам не знав, куди й як далеко тягоне його ієреміївське пророкування. Більш знали се або чули душею ми, ніж великий Кобзар наш.
Веселячись укупі з ним ясними перспективами українського духу, почав я жалкувати, що він у Києві, яко артист, буде самітником і що самітність не дасть йому розвинути художницького смаку до повної повні.
«Не по чім і б’є, як не по голові», - відказав Тарас насупившись і міцно стукнув по якійсь товстелезній книзі своїм кулаком, дужим, як у гладіатора.
Тоді я сказав йому просто, що, коли б він здобув собі художницький пашпорт за границю, то гроші будуть видаватись йому видавцем, як із царського скарбу, три годи, а скарбівничим буду сам я, нехай тільки дасть слово не допитуватись, звідкіля сі гроші взялися.
Почувши се, Шевченко зрадів, як дитина, простодушно й поетично. Любо мені було, що се його й не здивувало. Зараз почав міркувати, як роздобути художницький папшорт. Були тоді в нас між панами такі люди, що й тут підложили б свої руки під великого Кобзаря. Справа була не морокувата.
Вельми щасливий і восторжений, яким ще не бував ніколи, виїхав Тарас з Києва на Чернігівщину, щоб позбирати докупи свої, як він звав, шпаргали. Бо, тулячись по Вкраїні козаком-артистом, покинув не в одному панському домі свої рукописи.
Куліш П. Хуторна поезія. - Львів, 1882. - C. 7-42. [Див. фрагменти і переклад]