«Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя»
«Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя»
Тарас Шмігер
Київ: «Смолоскип», 2009.
Текстові цієї книжки передують доволі патосні епіграфи Тараса Шевченка (про потребу розібрати у нашій культурній спадщині все до титли) та Івана Франка (про обов’язок працювати для свого народу). Втім, очевидно, такі монографії пишуться не для «народу» - непідготованому читачеві збагнути їх доволі складно. Запевнення, що цю дисертаційну працю зорієнтовано на «всіх, хто носить у серці найбільший скарб Нації - Рідне Слово», - явне перебільшення.
Гороврячи про українське перекладознавство, автор має на увазі вивчення перекладів і з української мови, і на українську, зокрема, й перекладів, що постали в діаспорі. Він переймає періодизацію західноевропейського перекладознавства Дж. Штайнера, виділяючи емпіричний (до ХVIII століття), герменевтичний (ХIХ - друга чверть ХХ століття), лінґвістичний та міждисциплінарний (від другої чверті ХХ століття й дотепер) періоди. У застосуванні такого підходу до України дослідник лише трохи зміщує часові рамки: емпіричний період в Україні припадає на початок ХХ століття, становлення перекладознавства відбувається у 1920-1930-х, аналог лінґвістичного періоду охоплює середину ХХ століття, а до міждисциплінароності наше перекладознавство підступає в останній чверті ХХ століття.
У перший період найвизначнішою постанню у сфері перекладацтва був Іван Франко, який і стимулював зародження науки про переклад. Саме він провів межу між перекладом і переспівом. Також критикував переклади з української мови, застосовуючи категорії розміру, рими, мелодійності та текстової вірності.
У герменевтичному періоді автор виокремлює Миколу Зерова та Олександра Фінкеля. Зеров змінив стратегію перекладу античних текстів, перекладаючи поетичний образ, а не просто слово чи речення. Фінкель уважав, що реалії чужих культур треба перекладати як явища, притаманні культурі та мові перекладу (принцип одомашнення).
З 1934 по 1941 роки в УРСР дослідження з перекладознавства припинилися, порівняльно-історичне мовознавство оголосили ворожою буржуазною наукою.
На лінґвістичний період в українському перекладознавсті припадає творчість Максима Рильського, який уважав себе учнем Зерова. Рильський пише про високий і низький стилі, аналізує проблеми еквіритмічності та еквілінеарності, тоді як радянські вчені схиляються до буквалізму і перекладознавство повертається на теоретико-критичний етап.
Визнаючи чесноти Шмігерової монографії, що їх перелічує у передмові Роксоляна Зорівчак, треба водночас вказати й на складність її викладу для пересічного читача, недостатню впорядкованість фактологічного матеріялу, не надто чітке окреслення української перекладацької школи тощо. Делікатно зараховуючи дослідника до першопрохідців, авторка пропонує нам закрити очі на деякі хиби праці. Можна погодитися, хоча прикро бачити, як по двох десятиліттях незалежности України у багатьох галузях науки досі гордо простують першопрохідці.
Часопис «Критика», число 7-8 (153-154) за липень-серпень 2010.