Про залізницю
Можливо, останнім часом надто емоційно реагую на все, що відбувається довкола, але от-от у мене лусне терпіння.
Я люблю подорожувати українською залізницею. Завдяки їй я побачила 15 обласних центрів і ще хто зна скільки районних. А тепер я розумію, що права вільного пересування просторами Батьківщини мене якщо не позбавлять, то хоча б добряче обмежать.
Ми з доброю подругою з Луцька запланували спільний проект, але тепер обговорити його за кавою можна буде хіба за посередництва автобусів. І не відомо, чи за таких умов взагалі зможемо його реалізувати. У мене були (і залишаються) великі сподівання на Київ, але викидати близько 700 грн на одну лише дорогу туди-назад видається не по кишені.
І я не одна така. Мої особисті проблеми є просто конкретним виявом загального невдоволення. У когось родичі по той бік Дніпра, хтось змушений подорожувати через роботу. Проте найбільше мене дивує інше - повна байдужість як керівництва країни, так і тої ж таки Укрзалізниці до думок людей (хоча, може уже і не дивує. Але це ще гірше). І чим більше я розумію те, куди все котиться, тим більше хочеться іти на барикади. Ремарка. Як без п’яти хвилин випускницю істфаку мене просто обурює те, як можна так, перепрошую, пролюбити країну буквально за декілька років. І що за часів совка у людей було більше мужності і мудрості опиратися тому напливу гівна, яке текло з усіх шпарок.
Якщо з тим новим графіком руху так нічого і не зміниться (а я у цьому майже впевнена), то я бачу більш-меш адекватний вихід. Автостоп. А якщо глобальніше - то самоорганізація. Потрібен звичайний майданчик, де люди зможуть обмінюватися інфою хто і куди їде (чи то ФБ, чи то жж, чи то автономний ресурс). Хтось забезпечує транспорт, хтось - пальне. Або той самий принцип автостопу. Хоча якщо враховувати той колосальний рівень довіри (іронія), що існує в нашій країні, то залишається сподіватися хіба на чудо. Або на себе.
Я люблю подорожувати українською залізницею. Завдяки їй я побачила 15 обласних центрів і ще хто зна скільки районних. А тепер я розумію, що права вільного пересування просторами Батьківщини мене якщо не позбавлять, то хоча б добряче обмежать.
Ми з доброю подругою з Луцька запланували спільний проект, але тепер обговорити його за кавою можна буде хіба за посередництва автобусів. І не відомо, чи за таких умов взагалі зможемо його реалізувати. У мене були (і залишаються) великі сподівання на Київ, але викидати близько 700 грн на одну лише дорогу туди-назад видається не по кишені.
І я не одна така. Мої особисті проблеми є просто конкретним виявом загального невдоволення. У когось родичі по той бік Дніпра, хтось змушений подорожувати через роботу. Проте найбільше мене дивує інше - повна байдужість як керівництва країни, так і тої ж таки Укрзалізниці до думок людей (хоча, може уже і не дивує. Але це ще гірше). І чим більше я розумію те, куди все котиться, тим більше хочеться іти на барикади. Ремарка. Як без п’яти хвилин випускницю істфаку мене просто обурює те, як можна так, перепрошую, пролюбити країну буквально за декілька років. І що за часів совка у людей було більше мужності і мудрості опиратися тому напливу гівна, яке текло з усіх шпарок.
Якщо з тим новим графіком руху так нічого і не зміниться (а я у цьому майже впевнена), то я бачу більш-меш адекватний вихід. Автостоп. А якщо глобальніше - то самоорганізація. Потрібен звичайний майданчик, де люди зможуть обмінюватися інфою хто і куди їде (чи то ФБ, чи то жж, чи то автономний ресурс). Хтось забезпечує транспорт, хтось - пальне. Або той самий принцип автостопу. Хоча якщо враховувати той колосальний рівень довіри (іронія), що існує в нашій країні, то залишається сподіватися хіба на чудо. Або на себе.