Боротьба за чистоту української мови по-радянськи, або як росіяни "далебі" цензурували, 1972 р.
Із статті В. Марченка "ПРО ШТУКУ ПЕРЕКЛАДАЦЬКУ" (ст. 280). І тут бороться проти відривання української мови від російської, а найбільший парадокс - редакторка-росіянка, що підганяє українські переклади під російські.
Хто пам'ятає літературне життя кінця 60-х - початку 70-х pp., той неодмінно мусив звернути увагу на кампанію з погромницьких статей, рецензій щодо перекладачів, яка прокотилася республіканськими газетами й часописами. Під приціл було взято запроваджувану в життя групою ерудованих і авторитетних майстрів художнього перекладу тенденцію розвитку і збагачення мови. У творах зарубіжних авторів, які інтерпретували українською М.Лукаш, Г.Кочур, Є.Попович, А.Перепадя, зарясніли рідковживані лексичні звороти, архаїзми, діалектизми, запозичення з інших слов'янських мов. І класика, і модерні західні романи, попри ту ускладненість, користувалися дедалі більшим попитом.
Перекладацький бум не залишався поза увагою компетентних органів. 1972 року Держкомвидав окотився постановою про посилення відповідальносте видавництв за якість мови перекладів художньої літератури. Серед загальників про поліпшення, вдосконалення, протистояння засміченню літературної мови сказано було і про намагання відірвати українську мову від братньої російської. А це вже пахло не літературною критикою. Я знав: постанову вже спущено до виконання і перед тим, як здати переклад, переглянув його «у світлі рішень». Надмірностей не було, персонажі говорили звичайною українською мовою.
Але так не вважала та, з котрою ми опинилися по різні боки лінгвістичних барикад. Для редакторки-росіянки, далекої від розуміння мовних нюансів, моя літературна мова мало чим різнилася від критикованих крайнощів. Помахом пера з перекладу викреслювались «далебі», «бігме», «справді-бо» - відповідники численним азербайджанським присяганням та божбі. Вона залишила тільки «їй-богу».
Мотивація - обійшлося ж одним цим у російському тексті. Словосполучення «по тому» скрізь замінювалась на прислівник «потому». Як арґумент мені тикали під носа Орфографічний словник, де прислівник, звісно, написано одним словом. Було ще досить місць спотикання, після яких я, крім усього іншого, дійшов висновку, що жінці не можна давати влади жінкам.
Мені посприяв випадок. Я прийшов до видавництва ставити підпис на остаточному варіанті, а непримиренний противник «незрозумілих для народу слів» саме пішла у відпустку. Нібито для сумліннішого прочитання я взяв п'єсу додому і все повиправляв, як було спочатку. Швидкована злецькою потребою здавати книжку в набір редакторка після відпустки мало що встигла змінити.
Щоправда, своє останнє «прощавай» у вигляді спотвореного прізвища автораМамедкулізаде (як у російському виданні!) вона таки зробила.
Хто пам'ятає літературне життя кінця 60-х - початку 70-х pp., той неодмінно мусив звернути увагу на кампанію з погромницьких статей, рецензій щодо перекладачів, яка прокотилася республіканськими газетами й часописами. Під приціл було взято запроваджувану в життя групою ерудованих і авторитетних майстрів художнього перекладу тенденцію розвитку і збагачення мови. У творах зарубіжних авторів, які інтерпретували українською М.Лукаш, Г.Кочур, Є.Попович, А.Перепадя, зарясніли рідковживані лексичні звороти, архаїзми, діалектизми, запозичення з інших слов'янських мов. І класика, і модерні західні романи, попри ту ускладненість, користувалися дедалі більшим попитом.
Перекладацький бум не залишався поза увагою компетентних органів. 1972 року Держкомвидав окотився постановою про посилення відповідальносте видавництв за якість мови перекладів художньої літератури. Серед загальників про поліпшення, вдосконалення, протистояння засміченню літературної мови сказано було і про намагання відірвати українську мову від братньої російської. А це вже пахло не літературною критикою. Я знав: постанову вже спущено до виконання і перед тим, як здати переклад, переглянув його «у світлі рішень». Надмірностей не було, персонажі говорили звичайною українською мовою.
Але так не вважала та, з котрою ми опинилися по різні боки лінгвістичних барикад. Для редакторки-росіянки, далекої від розуміння мовних нюансів, моя літературна мова мало чим різнилася від критикованих крайнощів. Помахом пера з перекладу викреслювались «далебі», «бігме», «справді-бо» - відповідники численним азербайджанським присяганням та божбі. Вона залишила тільки «їй-богу».
Мотивація - обійшлося ж одним цим у російському тексті. Словосполучення «по тому» скрізь замінювалась на прислівник «потому». Як арґумент мені тикали під носа Орфографічний словник, де прислівник, звісно, написано одним словом. Було ще досить місць спотикання, після яких я, крім усього іншого, дійшов висновку, що жінці не можна давати влади жінкам.
Мені посприяв випадок. Я прийшов до видавництва ставити підпис на остаточному варіанті, а непримиренний противник «незрозумілих для народу слів» саме пішла у відпустку. Нібито для сумліннішого прочитання я взяв п'єсу додому і все повиправляв, як було спочатку. Швидкована злецькою потребою здавати книжку в набір редакторка після відпустки мало що встигла змінити.
Щоправда, своє останнє «прощавай» у вигляді спотвореного прізвища автораМамедкулізаде (як у російському виданні!) вона таки зробила.