Свято мусульманське, християнське чи язичницьке?
П’ятниця
На горі Арараті стала П’ятінка прати,
Ой, п’ятінко, не пери,
а мене від нечистої сили бери!
Якщо залишилися ще в нас сторонники «пантюркізму» (в сенсі твердження про те, що серед предків українців переважали тюрки), то я б їм охоче підкинула ще один аргумент: не в такі ще далекі часи українці, подібно до мусульман, святкували в п’ятницю! Не вірите? Тоді от - цитата з «Дохристиянських вірувань українського народу» Огієнка:
«Грамота Костянтинопільського патріярха Єремії II 1589-го року до Львівського Церковного Братства суворо наказує не святкувати п'ятниці однаково з неділею.
Проф. Є. Голубинський твердить, що «в Україні в простого народу ще в кінці XVI в. недільним Святом була п'ятниця, а не неділя».»
Підказка, звісно, лукава, бо, як і з карими очима, українці в цьому сенсі ніскільки не були винятком на загальноєвропейському фоні. Багато хто вважає, що традиція почитання п’ятого дня тижня тягнеться з дуже-дуже віддалених часів і пов’язана з культом жіночого божества, знаного нам під різними, але співзвучними іменами. Зацікавила ця п’ятнична богиня і Докію Гуменну - от уривок з уже згадуваної збірки «Прогулянка алеями мільйоноліть» («Та сама Параска» )
«Та як!? Параскева-П’ятниця абож П’ятінка-Дівонька в народніх віруваннях не відрізняється від Приснодіви-Пречистої-Богородиці. Це знайдеш у всіх етнографічних збірниках і це навіть на початку нашого століття. Вона так само реґулює всі прояви життя, як і неолітична Прис, їй моляться, її благають допомогти... Етнограф кінця минулого століття, Терещенко, був присутній на такому Богослуженні в Стародубі на Чернігівщині, бачив хресний хід. Чий же образ винесли, обвішаний стрічками, намистом, квітами, замаєний душистими травами? Параскеви-П’ятниці! До цього образу люди тиснулися, намагалися дістати хоч трошки зілля з образу, цілували, потім це зілля сушили, відварювали й давали пити невигойно хворим.
Богдан хотів був додати якусь репліку, але стримався.
- В інших місцях, - каже далі Теодор, - урочисто водили живу жінку з розпущеним волоссям, живе втілення улюбленого народнього образу Параскеви. Це ж та богиня, що допомагає людям у всіх випадках - у праці, в хатніх нещастях, при хворобах. Неврожай - до Параскеви-П’ятниці. Дівчата посилають до неї гарячі молитви, щоб благословила щасливим подружжям. Людність ставила їй храми й каплиці...
Теодор пригадує все нові й нові докази, що така богиня, хоч і перейменована з Прис на Параскеву, й досі існує в народній уяві. Пригадав ще й таке:
- Ще недавно в народі існувало (а може існує й тепер?) повір’я, що П’ятниця живе, ходить по полях, по селах, заходить у хати і перевіряє, чи її шанують. У її день, у п’ятницю, не годиться братися до якоїсь важкої роботи: ні орати, ні рубати дрова, ні прясти. А хто не слухає її, того вона тяжко карає. Вона дуже добра, милостива, але як її зневажають...
- Так, дійсно! - здивовано аж тепер перейнявся Богдан.
- Це ж по всій Европі давніше день відпочинку був не неділя, а п’ятниця!»
На думку авторки, найдавнішим іменем богині було Прис, і воно-то перетворилося на Фрейю, Афродіту, Параскеву-Параску. Як воно часто буває, ці новіші аватари відображали різні риси первісного неолітичного божества. Тому кокетлива пустунка Афродіта не надто схожа ні на войовничу Фрейю, ні на поважну трудівницю Параскеву, яка не гребує звичними жіночими справами - от і пере, як у початковому замовлянні.
Але, як не дивно, ця сама трудівниця вимагає, щоб у присвячений їй день не робилися принаймні найважчі роботи. Особливо ж вона не любить усілякого рубання та різання. Тим-то серед простолюду довго існувало повір’я, начебто св.П’ятниця в образі високої худої жінки ходить між людьми, показує свої тяжкі рани й давніші рубці, пояснюючи, що спричинили їх грішники, які зважилися на заборонені в її день справи.
З різними п’ятницями в’язалися різні повір’я. Якщо пам’ятаєте, старий Кайдаш постував 12 п’ятниць на рік, що мало його забезпечити від потопання у воді (та однаково втопився). А найшанованішою, звісно, була Страсна П’ятниця, яка й сьогодні в нас. Отож - до Великодня!
На горі Арараті стала П’ятінка прати,
Ой, п’ятінко, не пери,
а мене від нечистої сили бери!
Якщо залишилися ще в нас сторонники «пантюркізму» (в сенсі твердження про те, що серед предків українців переважали тюрки), то я б їм охоче підкинула ще один аргумент: не в такі ще далекі часи українці, подібно до мусульман, святкували в п’ятницю! Не вірите? Тоді от - цитата з «Дохристиянських вірувань українського народу» Огієнка:
«Грамота Костянтинопільського патріярха Єремії II 1589-го року до Львівського Церковного Братства суворо наказує не святкувати п'ятниці однаково з неділею.
Проф. Є. Голубинський твердить, що «в Україні в простого народу ще в кінці XVI в. недільним Святом була п'ятниця, а не неділя».»
Підказка, звісно, лукава, бо, як і з карими очима, українці в цьому сенсі ніскільки не були винятком на загальноєвропейському фоні. Багато хто вважає, що традиція почитання п’ятого дня тижня тягнеться з дуже-дуже віддалених часів і пов’язана з культом жіночого божества, знаного нам під різними, але співзвучними іменами. Зацікавила ця п’ятнична богиня і Докію Гуменну - от уривок з уже згадуваної збірки «Прогулянка алеями мільйоноліть» («Та сама Параска» )
«Та як!? Параскева-П’ятниця абож П’ятінка-Дівонька в народніх віруваннях не відрізняється від Приснодіви-Пречистої-Богородиці. Це знайдеш у всіх етнографічних збірниках і це навіть на початку нашого століття. Вона так само реґулює всі прояви життя, як і неолітична Прис, їй моляться, її благають допомогти... Етнограф кінця минулого століття, Терещенко, був присутній на такому Богослуженні в Стародубі на Чернігівщині, бачив хресний хід. Чий же образ винесли, обвішаний стрічками, намистом, квітами, замаєний душистими травами? Параскеви-П’ятниці! До цього образу люди тиснулися, намагалися дістати хоч трошки зілля з образу, цілували, потім це зілля сушили, відварювали й давали пити невигойно хворим.
Богдан хотів був додати якусь репліку, але стримався.
- В інших місцях, - каже далі Теодор, - урочисто водили живу жінку з розпущеним волоссям, живе втілення улюбленого народнього образу Параскеви. Це ж та богиня, що допомагає людям у всіх випадках - у праці, в хатніх нещастях, при хворобах. Неврожай - до Параскеви-П’ятниці. Дівчата посилають до неї гарячі молитви, щоб благословила щасливим подружжям. Людність ставила їй храми й каплиці...
Теодор пригадує все нові й нові докази, що така богиня, хоч і перейменована з Прис на Параскеву, й досі існує в народній уяві. Пригадав ще й таке:
- Ще недавно в народі існувало (а може існує й тепер?) повір’я, що П’ятниця живе, ходить по полях, по селах, заходить у хати і перевіряє, чи її шанують. У її день, у п’ятницю, не годиться братися до якоїсь важкої роботи: ні орати, ні рубати дрова, ні прясти. А хто не слухає її, того вона тяжко карає. Вона дуже добра, милостива, але як її зневажають...
- Так, дійсно! - здивовано аж тепер перейнявся Богдан.
- Це ж по всій Европі давніше день відпочинку був не неділя, а п’ятниця!»
На думку авторки, найдавнішим іменем богині було Прис, і воно-то перетворилося на Фрейю, Афродіту, Параскеву-Параску. Як воно часто буває, ці новіші аватари відображали різні риси первісного неолітичного божества. Тому кокетлива пустунка Афродіта не надто схожа ні на войовничу Фрейю, ні на поважну трудівницю Параскеву, яка не гребує звичними жіночими справами - от і пере, як у початковому замовлянні.
Але, як не дивно, ця сама трудівниця вимагає, щоб у присвячений їй день не робилися принаймні найважчі роботи. Особливо ж вона не любить усілякого рубання та різання. Тим-то серед простолюду довго існувало повір’я, начебто св.П’ятниця в образі високої худої жінки ходить між людьми, показує свої тяжкі рани й давніші рубці, пояснюючи, що спричинили їх грішники, які зважилися на заборонені в її день справи.
З різними п’ятницями в’язалися різні повір’я. Якщо пам’ятаєте, старий Кайдаш постував 12 п’ятниць на рік, що мало його забезпечити від потопання у воді (та однаково втопився). А найшанованішою, звісно, була Страсна П’ятниця, яка й сьогодні в нас. Отож - до Великодня!