Будні раннього модерну на Ратнівщині
Місто в ранньомодерну епоху - це насамперед торговий центр. Але, перш ніж щось купити чи, тим паче, продати, треба було до того центру добратися. Отож - пункт другий «повсякденного життя»
Дороги і торгівля
Дороги в тому світі взагалі... а на Поліссі тим паче. Почну я цитатою зі роману «Сумерк» (я цей витвір Ю.Опільського ніжно люблю, завжди його рекомендую всім, хто хоче знайти «литовський» слід в нашій історії і охоче написала б до нього сиквел - автор урвав книжку задовго до кінця тих бурхливих подій, описом яких зайнявся. Все подальше ледве нашкіцував - навіть смерть князя Жигмонта від рук змовників тільки згадав мимохідь). А починається «Сумерк» коротким, але виразним описом дороги в понурий осінній день.
«Якраз повз дерева, на яких сиділи ворони, проходила дорога або щось, що треба було так назвати, хоч воно собою нагадувало швидше широкий загін чорної розмоклої оранини. По цій дорозі нога за ногою волоклася валка мандрівників.
Западаючи по осі у грузькому болоті, ледве-ледве їхав віз, а подорожні, видко, вибалакали усе дорогою, бо мовчанка панувала між ними. Аж ось доїхали до роздоріжжя, від якого відділювалася ліворуч ледве слідна доріжка.
- Ось туди, вбік, - крикнув малий чорний парубок.
Коні звернули вбік, та воно тільки здавалося, що на бічній доріжці немає грязюки. Як тільки віз виїхав з розмішаного колесами шляху, зразу ж запали коні до півколін у розмоклу глину, а віз, під’їхавши кілька кроків, застряг неподвижно у бакаях». (може, хтось знає, що таке ті бакаї?)
І то наші мандрівники не заїхали кудись в глуху пущу, а їдуть торованим купецьким гостинцем поблизу від волинської столиці - Луцька! Що вже казати про глухе Полісся.
«Сухопутні дороги важкопрохідні. Власне кажучи, їх і не можна назвати сухопутними, бо кругляки, накидані на болото, пропускають воду. У болота врізуються броди і ведуть до островів. У селі Самаровичах у 1565 році «люди робітні» мають шматки поля на 66 острівцях на болотах. Про броди існують легенди: їх часто висипáли ворожі орди. Накидали піску на болото, втоптували його, він покривався водою. Якщо брід не був надто глибоким, то можна було ним проїхати підводою. Глибокими бродами переганяли худобу - корови пливли. Такими бродами і кладками-«бервами» - ще до меліорації в наш час - була сполучена система великих островів серед боліт в урочищах села Заліс - Острови, Миськові Острови, Горбата Нивка, Менич, Турич, Радилово, Рудавиця. Ще в 1937 році М.Тучемського вразила довжелезна кладка, що йшла через болото і губилася в лісі. Вона вела до села Малі Гірнички під Ратном. Тільки кладкою пішки можна було добратися до цього села, а доїхати - лише взимку, коли добре замерзне (Тучемський М. «По глухих кутках Волинського Полісся», Кременець, 1938). Косарі й гребці прив’язували до стіп спеціальні лопатки, щоб на болоті не піти на той світ, як пішов замок у Ратні. Були й вікна «на той світ» - болотні озерця. Труднощі комунікації в умовах такого бездоріжжя дотепно відображає одна пісня, записана на Ратнівщині: весільні гості ледве встигли прибути - їхали вони возами, плили човнами, бреди бродами, врешті перекинулися птахами й так долетіли до весілля.
Була, однак, і якась ліпша дорога, що зв’язувала Ратно з широким світом. Це - «королівське шосе». «Жидове з королівського шосе дають до замку кожен рік, як виявилося з їхніх квитанцій, золотих 15» (люстрація 1565 року). Це, мабуть, та «стара дорога на Київ і Брест», що згадується у «Географічному словнику Польського Королівства та інших країв». Однак роль головної водяної артерії - Прип’яті з її північними і південними допливами, - була величезна.
На зорі Київської держави вона становила частину шляху «з варяг у греки» і відчайдушні купці, єднаючи береги Балтійського моря з чорноморськими, пливли по ній видовбаними з дуба човнами, везучи золотавий бурштин, духмяний мед з пущі й пухнасте хутро. І в 16 столітті шмигають по цій ріці зручні стрункі «шугалії» та «крипи» й повільно пливуть поважні обважнілі ком’яги - річкові кораблі. Можна без пересадки доплисти до Пінська, до турова, до Києва: спеціальні веслярі мінялися на погостах - річкових пристанях. З Ратнівщини їздили до Любомля, до Холма й Любліна, до Грубешова й до Кракова і до Тенчина, а плили до Торуна й Гданська. До Гданська сплавляли деревину на кораблі, везли червець, з якого виробляли червону фарбу, а потім попіл - на продаж. Не порожніми верталися ком’яги від Балтійського моря. У ті часи славилося ґданське пиво й вино, а передусім оселедці, а ще й такі делікатеси, яких оспівала весільна пісня.
Цибуля з Варшави,
А перець із Ґданська,
У нашого Іванка
Сніданнєчко панське.
Людно і гамірно було на ринку в Ратні по вівторках на щотижневому ярмарку, а особливо на річному, що тривав цілий тиждень - спочатку на Успіння Богородиці, а потім на Трьох Королів (це на початку січня, різдв’яний цикл), бо влітку магістратський міст і приватні містки й берви через Прип’ять не витримували потоків піших і кінних продавців і покупців, а також волів, корів, коней, кіз, що то за перегін яких брали мостового по 1 білому динарію за голову, лише за чотирьох баранів стільки ж. Усе те масово ринуло на торг. А в Ратні на ринку можна було купити не лише корець чи кілька жита, пшениці, липечну (чи відро) меду, оберемок сушених в’юнів, а й кожуха чи серм’ягу. Тут продавали хутра соболів, бобрів, видр, куниць, лисів, білок, ведмедів і вовків, пропонували свої вироби бондарі, гончарі, римарі, ковалі, кушніри й кравці. Були там привозні дорогоцінні сукна й коштовні витончені різноманітні тканини, а також дорожчі делікатеси, ніж «цибуля з Варшави, а перець із Гданська». Назагал, як зауважує М.Грушевський, у ті часи Львів був зорієнтований на торгівлю із Сходом, а волинські та поліські міста - з заходом».
