Будні раннього модерну на Ратнівщині
Де торгівля, там і конкуренція, а де конкуренція, там і торгові війни. Хоч ведуться вони (переважно) без використання зброї, але і в них діє правило: «всі засоби годяться, лиш би вели до мети». Не дивно, що учасники подібної боротьби часто вдавалися до, як модно було колись казати, «неекономічних прийомів». Себто всякого адміністративного тиску.
Волинська, зокрема поліська торгівля, теж часто бувала суб’єктом торгових воєн, притому, в силу відсутності державної опіки, частіше захищалася, ніж нападала.
Торговельні війни раннього модерну
«Були у ратенській торгівлі роки розквіту й занепаду. Якщо у княжі часи через місто ішли магістральні торговельні шляхи з півдня на північ, з заходу на схід (товари німецькі - «вироби з заліза» - йшли на схід), то після того, як замок і місто захопили поляки, торгівля підупала. Купці тепер не користувалися шляхами через Ратно у зв’язку з забороною литовських князів, які воліли збирати мито в своїх містах, а не платити полякам коронне мито. Так, М.Грушевський в «Історії України-Руси» (т.VI, с.52-53) пише, що з огляду на той же любомильсько-ратенський «клин» транзит і закордонна торгівля волинська у напрямі зі сходу на захід під примусовим розпорядженням уряду була силоміць звернена на середнє Побужжя. Про це маємо цікаве свідчення підляського митника Данька Єськовича своєму наступнику про митні порядки в 1612 році. Він сповіщає, що «кияни, чернігівці, мозиряни, що йдуть до Варшави, Ґнєзна, не мали дороги на Ратно і Холм, як в давні часи, а тільки на Берестє. Хто хотів їхати іншою дорогою, тому товар конфісковували - половина йшла на великого князя, а друга - на митників. турки, кафенці, москвичі йшли північною дорогою і давали як мито від копи 3 гроші на кордоні князівства Литовського».
Скривдженим місто стало й щодо прибутків з мита від перевозу солі. «Соляне мите, - констатує люстрація 1565 року, - у місті Ратні раніше відбирали для замку, коли ратняни і хто-небудь інший віз через Ратно сіль до Литви, давав від воза певну кількість товп’яної солі або платив грішми; котре то мито разом давало річно золотих коло дванадцяти, крім певної кількості солі, яку брали на замок. Однак це сільне мито тепер вже не існує, тому що сіль спускають рікою Бугом до Бреста Литовського на склад, з якого вже сіль іде по всій землі Литовській, а привезеної сухопутним шляхом не дозволяють продавати. А все ж ще й тепер, кому трапиться приїхати кіньми з сіллю, дають від воза товп п’ятсот, що обертають на замкові потреби. А ратняни, коли їм вдається привезти солі до Ратна, тоді продають її на місці, від чого нічого не повинні давати».
