Маршрутка
(з циклу життя в місті)
Взимку п’ята ранку, це майже ніч. До того ж із крану з червоною позначкою перші десять хвилин іде льодяна вода. Треба чекати поки не розігріються вистиглі труби старого дев'ятиповерхового будинку радянської ери. У довжелезному коридорі за десятком дверей криються сплячі однокімнатні квартири. Старий, замазураний ліфт також відпочиває і стоїть нерухомо. У цей час навіть двірник іще не прокинувся і не замів сніг, що випав за ніч перед парадним. Самі лише мої сліди супроводжують мене до зупинки громадського транспорту.
Зрання там порожньо, хіба що пара похилого віку чекає на перший тролейбус. Та вони не звертають на мене уваги. Вони нерухомо сидять на лавиці, ніби мороз прокрався крізь їх одежу і перетворив на льодяні монументи.
Повз зупинку пробігають маршрутки із прилеглих сіл, і раз за разом розбивають своїм веселим дзирчанням чари ночі. На них ще не поклали відбиток дороги, здебільшого новенькі, вони зрідка тут зупиняються, висаджують своїх пасажирів і мчать далі. Але я виглядаю на знайоме обличчя.
Вона завжди пунктуальна і не змушує мене довго чекати. Вже здалека я пізнаю її неквапливі рухи, і сипле світло квадратних фар. Стара втомлено зупиняться і через декілька секунд я повністю в її міцних обіймах.
Тьмяне світло на низький стелі ледь освітлює салон, але його достатньо, щоб одразу пізнати знайомі обличчя. Худорлява, чорнява жіночка у в’язаній білій шапочці виходить біля торгівельного центру. Дві літні, повненькі, у хустках знов балакають про своїх синів. Чоловік на задньому сидінні буде продовжувати спати, навіть коли я вже буду виходити.
Повода синіх комірців крізь ранкову темряву плентається у саме серце міста. Через декілька зупинок люду стає менше. Можна розгледіти старі саморобні пошарпані лавиці, прибитий до підлоги жовтий лінолеум часів перебудови та сіру оббивку салону. Притулившись до прілого скла, можна виводити чудернацькі загагулі, чи намалювати вікно, щоб розглядати вулиці старого міста, із тихими будинками доби бароко.
Стара повзе по маршруту. Під капотом втомлені коні неохоче тягнуть під гору повозку з робітниками. Час від часу вони, обурені, дають про себе знати голосним ревінням. Нагорі їй стане набагато легше. Салон зовсім спорожніє, і через пару перехресть настане час і мені розпрощатись із маршруткою до наступного ранку.
Автор:time-trader (CC by-nc-sa)
Із допомогою та під наглядом: Jamie