Квітка Полин. ч.1/5
Зустріч на горі Сорі
Все що ви прочитаєте нижче слід вважати виключно художнім твором і вигадкою автора. Будь які співпадіння з реальними людьми та подіями випадкові. Ніякої оцінки, моралі, філософії, тим більше рекомендацій і порад, ця розповідь не містить і шукати їх не слід. Це навіть не моя історія, а лише переказ слів людини якій навряд чи можна довіряти. До того ж вона стосується дуже делікатної теми дітей з особливостями розвитку, дітей аутистів і закінчилася надзвичайно трагічно.
Скільки не шукав мені не вдалося знайти жодних підтверджень що то взагалі відбулося. По правді я дуже сумнівався чи варто її записувати й публікувати. Навіть вже написавши. Але вона таак проситься на волю, до людей, що я не в силах це стримувати і жити з цим далі насамоті.
Рекомендується для читання лише дорослим людям із стійкою, невразливою психікою, та не здатних на гарячкуваті й дурнуваті вчинки.
УВАГА: ніколи не повторюйте в житті те що буде написано нижче! Це дуже небезпечно!
@@@
Ми зустрілися в травні 2011-го.
Я пішов у самотній тижневий похід з мінімумом речей і харчів. Доїхав автостопом до Карасу-базару, але замість Білої скелі Ак-кая (де Хмельницького лякали), як планував спочатку, рушив на південь до перевалу Кокасан, сам не знаю чому. Просто йшов, куди ноги несуть та очі дивляться, та й все. Дійшовши до святого джерела та напившись із нього холодної, цілющої води, мені геть розхотілося прямувати на перевал і я присів обдумати куди далі тримати путь. Так і просидів години три нічого не вигадавши. Всі нормальні люди розбивали свої намети й таборилися біля чистої джерельної води, проте я прагнув самотності, тому вже надвечір піднявся на найближчу гору Сорі та вирішив заночувати на її голому південно-західному боці.
Назбирав засвітло хмизу, провів захід Сонця та не розпалюючи багаття чекав на появу першої зірки.
Аж раптом почув кроки. Довелося увімкнути ліхтар у наметі, щоб ніхто не перечепився через нього у темряві. Звук одиноких кроків наближався, проте, скільки я не вдивлявся у пітьму нікого не бачив. Подорожній явно йшов без ліхтаря, що було цілковитою дурницею в такій глушині, та ще й у горах! Про всяк випадок я приготував самопал. Кроки були вже зовсім поруч.
У горах є прекрасна традиція всім з усіма вітатися, тому я перший голосно гукнув: Вітаю! та швидко змінив позицію.
Виявилося що відлуння кроків увело мене в оману і людина була не з того боку, де я очікував її побачити. Прямо за моєю спиною почулося: І я вас вітаю.
Я різко повернувся і трохи не шмальнув з переляку. Ми стояли один навпроти одного і я цілився йому в живіт.
- Якось це не дуже гостинно. - чоловік посміхнувся доброю змореною посмішкою й одними очами вказав на зброю.
Він був одягнений у старі потерті джинси та, хоч і цілу, але по всьому видно геть не нову клітчасту сорочку. В руці він тримав капелюха і ... і все! Більше у нього нічого з собою не було. Геть нічого.
Мовчки здивовано його огледівши я відповів:
- Ти схожий на психа.
- А ти розбираєшся в людях. - і посміхнувся самими очами - Можна до твого вогнища?
- У мене немає вогнища. (я ще не встиг запалити багаття, хоча все вже було для того підготовано)
- Але ж буде?
- Буде.
- То можна?
- Можна.
Самопал був заряджений самим лише порохом, без вражаючих елементів, і був розрахований швидше налякати й відволікти, ніж причинити шкоду. Він мав електрозапал моєї власної конструкції від батарейки крона та старої трьохвольтової маленької лампочки. Я навів його на купу гілок та хмизу і клацнув перемикачем, що слугував спусковою скобою. Потужний потік вогню зі свистом вилелів, охопив сухе гілля, пройшов крізь нього, розтікся по землі й миттєво підпалив хмиз. Він прикрив очі від спалаху а я скористався цим аби добре розгледіти гостя. На вид тому було років із п'ятдесят, він мав геть коротке сиве волосся, обвітрене лице з безліччю маленьких зморшок і загалом виглядав як людина що недавно вийшла з в'язниці. Проте риси були добрі та благородні. Про всяк випадок я таки відстігнув запобіжну застібку на поножах великого мисливського ножа та передвинув його зручніше на бік...
Ми розломили хлібину навпіл, я дістав сало й цибулю та ми разом мовчки повечеряли. Він намагався не спішити, та я бачив що чоловік дуже голодний, тому кинув на край багаття, у вуглі, п'яток картоплин. Він чемно подякував.
Ми роззнайомились, його звали Олександром, і я запропонував йому лишатися до ранку.
Поволі розговорив бідолаху і він повідав мені свою історію. Вона була такою вражаючою, що я слухав її до самого світання. На світанку він пішов собі далі, хто зна куди, а я заліз у намет і цілісінький день пролежав у ньому розмірковуючи. Такої дивної розповіді мені ще не доводилося чути. Коли прощались я спитав дозволу записати його історію та повідати всім. Він знов усміхнувся своєю розгублено-доброю посмішкою та відповів:
- Як хочеш. Але навряд чи тобі повірять. Офіційна версія куди краще вписується в картину нашого жорстокого та раціонального світу...
- Але можливо твоя комусь таки допоможе.
- Все можливо...
І ми розсталися. Більше я його ніколи не бачив, але добре запам'ятав усе що почув і ця нічна сповідь постійно про себе нагадує та проситься на волю. Не в змозі більше пручатися написав її для вас. Будьте обережні та пам'ятайте: це все лише художній твір і плід нездорової уяви.
Далі вся розповідь від імені головного героя - Олександра.
Все що ви прочитаєте нижче слід вважати виключно художнім твором і вигадкою автора. Будь які співпадіння з реальними людьми та подіями випадкові. Ніякої оцінки, моралі, філософії, тим більше рекомендацій і порад, ця розповідь не містить і шукати їх не слід. Це навіть не моя історія, а лише переказ слів людини якій навряд чи можна довіряти. До того ж вона стосується дуже делікатної теми дітей з особливостями розвитку, дітей аутистів і закінчилася надзвичайно трагічно.
Скільки не шукав мені не вдалося знайти жодних підтверджень що то взагалі відбулося. По правді я дуже сумнівався чи варто її записувати й публікувати. Навіть вже написавши. Але вона таак проситься на волю, до людей, що я не в силах це стримувати і жити з цим далі насамоті.
Рекомендується для читання лише дорослим людям із стійкою, невразливою психікою, та не здатних на гарячкуваті й дурнуваті вчинки.
УВАГА: ніколи не повторюйте в житті те що буде написано нижче! Це дуже небезпечно!
@@@
Ми зустрілися в травні 2011-го.
Я пішов у самотній тижневий похід з мінімумом речей і харчів. Доїхав автостопом до Карасу-базару, але замість Білої скелі Ак-кая (де Хмельницького лякали), як планував спочатку, рушив на південь до перевалу Кокасан, сам не знаю чому. Просто йшов, куди ноги несуть та очі дивляться, та й все. Дійшовши до святого джерела та напившись із нього холодної, цілющої води, мені геть розхотілося прямувати на перевал і я присів обдумати куди далі тримати путь. Так і просидів години три нічого не вигадавши. Всі нормальні люди розбивали свої намети й таборилися біля чистої джерельної води, проте я прагнув самотності, тому вже надвечір піднявся на найближчу гору Сорі та вирішив заночувати на її голому південно-західному боці.
Назбирав засвітло хмизу, провів захід Сонця та не розпалюючи багаття чекав на появу першої зірки.
Аж раптом почув кроки. Довелося увімкнути ліхтар у наметі, щоб ніхто не перечепився через нього у темряві. Звук одиноких кроків наближався, проте, скільки я не вдивлявся у пітьму нікого не бачив. Подорожній явно йшов без ліхтаря, що було цілковитою дурницею в такій глушині, та ще й у горах! Про всяк випадок я приготував самопал. Кроки були вже зовсім поруч.
У горах є прекрасна традиція всім з усіма вітатися, тому я перший голосно гукнув: Вітаю! та швидко змінив позицію.
Виявилося що відлуння кроків увело мене в оману і людина була не з того боку, де я очікував її побачити. Прямо за моєю спиною почулося: І я вас вітаю.
Я різко повернувся і трохи не шмальнув з переляку. Ми стояли один навпроти одного і я цілився йому в живіт.
- Якось це не дуже гостинно. - чоловік посміхнувся доброю змореною посмішкою й одними очами вказав на зброю.
Він був одягнений у старі потерті джинси та, хоч і цілу, але по всьому видно геть не нову клітчасту сорочку. В руці він тримав капелюха і ... і все! Більше у нього нічого з собою не було. Геть нічого.
Мовчки здивовано його огледівши я відповів:
- Ти схожий на психа.
- А ти розбираєшся в людях. - і посміхнувся самими очами - Можна до твого вогнища?
- У мене немає вогнища. (я ще не встиг запалити багаття, хоча все вже було для того підготовано)
- Але ж буде?
- Буде.
- То можна?
- Можна.
Самопал був заряджений самим лише порохом, без вражаючих елементів, і був розрахований швидше налякати й відволікти, ніж причинити шкоду. Він мав електрозапал моєї власної конструкції від батарейки крона та старої трьохвольтової маленької лампочки. Я навів його на купу гілок та хмизу і клацнув перемикачем, що слугував спусковою скобою. Потужний потік вогню зі свистом вилелів, охопив сухе гілля, пройшов крізь нього, розтікся по землі й миттєво підпалив хмиз. Він прикрив очі від спалаху а я скористався цим аби добре розгледіти гостя. На вид тому було років із п'ятдесят, він мав геть коротке сиве волосся, обвітрене лице з безліччю маленьких зморшок і загалом виглядав як людина що недавно вийшла з в'язниці. Проте риси були добрі та благородні. Про всяк випадок я таки відстігнув запобіжну застібку на поножах великого мисливського ножа та передвинув його зручніше на бік...
Ми розломили хлібину навпіл, я дістав сало й цибулю та ми разом мовчки повечеряли. Він намагався не спішити, та я бачив що чоловік дуже голодний, тому кинув на край багаття, у вуглі, п'яток картоплин. Він чемно подякував.
Ми роззнайомились, його звали Олександром, і я запропонував йому лишатися до ранку.
Поволі розговорив бідолаху і він повідав мені свою історію. Вона була такою вражаючою, що я слухав її до самого світання. На світанку він пішов собі далі, хто зна куди, а я заліз у намет і цілісінький день пролежав у ньому розмірковуючи. Такої дивної розповіді мені ще не доводилося чути. Коли прощались я спитав дозволу записати його історію та повідати всім. Він знов усміхнувся своєю розгублено-доброю посмішкою та відповів:
- Як хочеш. Але навряд чи тобі повірять. Офіційна версія куди краще вписується в картину нашого жорстокого та раціонального світу...
- Але можливо твоя комусь таки допоможе.
- Все можливо...
І ми розсталися. Більше я його ніколи не бачив, але добре запам'ятав усе що почув і ця нічна сповідь постійно про себе нагадує та проситься на волю. Не в змозі більше пручатися написав її для вас. Будьте обережні та пам'ятайте: це все лише художній твір і плід нездорової уяви.
Далі вся розповідь від імені головного героя - Олександра.