Квітка Полин. ч.2/5
Призначення
Йшов далекий 1985-й рік. Я щойно закінчив медичний університет і отримав спеціальність психіатра та призначення у відділення дитячої лікарні міста Прип'ять, де знаходилися на стаціонарі діти аутисти, чиї батьки не мали змоги або не хотіли постійно ними опікуватись. Що з ними робити ніхто не мав жодного уявлення, точніше, лише то на уявленнях все й базувалося, знання не мали, тому лікування було експериментальним.
У мене були грандіозні плани зрозуміти цю незвичайну хворобу та віднайти дієвий спосіб боротьби з нею. До того ж діти то було значно краще ніж дорослі скажені психи, наркомани й алкоголіки. Дітей я любив і мав твердий і щирий намір їм допомогти. З такими думками я й прибув на місце своєї першої роботи.
Колектив був невеличкий, крім завідувача відділення лише один лікар (замість другого мене й призначили), та троє санітарів, що чергували добу через дві. Головний лікар майже не цікавився справами і за весь час я бачив його лише двічі - в перший і в останній свій день у лікарні.
Мені, як новачку було заборонено самостійно призначати будь які процедури та препарати, та я й не рвався до того. Натомість я мав можливість спостерігати скільки завгодно за поведінкою та життям дітей, що мене більш за все й цікавило і влаштовувало. Зі своїм коллегою я подружився миттєво, добровільно погодившись на всі вечірні й нічні чергування, та ще й змінював його зазвичай раніше, бо він був людиною сімейною, а я молодим одинаком захопленим своєю працею. Вечори проходили у спостереженнях та спробах заслужити дитячу довіру й налагодити контакт, а ночами я записував свої враження та роздуми до товстого зошита в клітинку, котрого завів спеціально для цих цілей.
У стаціонарі постійно жили вісімнадцятеро дітей віком від 8 до 14 років. Дюжина хлопчаків і шестеро дівчаток. Усього три палати. Батьки приїзджали до них вкрай рідко, вони ніяковіли й соромилися, вважаючи хворобу їх провиною та покаранням одночасно. Ті зустрічі носили вкрай важкий характер і всі намагалися як найшвидше поїхати лишивши малих на лікарів. Лише до одного хлопчика Колі, Миколки, регулярно приїздив татко. Кидалася в очі його любов і турбота про сина. Коля був наймолодшим у відділенні, йому нещодавно виповнилося вісім і батько кожного разу привозив із собою подарунки та гостинці. Він проводив із ним кожну субботу, а оскільки по вихідним теж став чергувати я, живучі в ординаторській аж до понеділка, то він завжди цікавився в мене як справи, яке лікування призначено та чи є прогресс.
На превеликий жаль розрадити його мені було нічим: лікування теж саме, стан такий же, це справа тривалого часу...
Але через те я почав приділяти Колі більше уваги й часу, аби помітити найменші здвиги у кращу сторону і хоч чимось порадувати батька.
Якщо за іншими я лише спостерігав, то його взяв під свою опіку. Не маючи власних дітей і найменшого уявлення що їм цікаво я постійно розповідав йому чому дме вітер, що таке Сонце, про дерева, траву, небо, хмари, про все що бачив довкола. Він дивився повними розуміння, геть дорослими очима і нічого не казав. Він взагалі нічого нікому ніколи не казав, але мене постійно переслідувало відчуття що він усе розуміє.
З часом я з подивом помітив що їх колектив має свою особливу структуру та зв'язки. І Коля, не дивлячись на те що був найменшим і геть не розмовляв був одним із лідерів їх дивного загону.
Найстарший та найбільший з хлопців Михайло, або Міша, як його всі називали, світловолосий, кудрявий, мав статуру майже як у дорослого чоловіка. На його підборідді вже росла тоненька перша юнацька борода, але він мав непередбачуваний гарячий характер і санітари ніколи не полишали його без нагляду. Хоча не було жодного випадку щоб він коли небудь когось вдарив чи скривдив, але він постійно замахувався на хлопців і всі його побоювалися. Якось він попрямував до Колі з наміром відібрати в того нову іграшку, подаровану батьком, але малий не злякався а встав на зустріч і сам, не чекаючи, простягнув її. З тих пір Міша завжди ходив за ним слідом і вони стали друзями.
Інші діти теж тягнулися до Миколки. Було щось у ньому надзвичайне, що притягувало малих як магніт. Та що там малих, я й сам відчував на собі той природній магнетизм, але як не силувався, не міг його пояснити жодним раціональним чином.
Серед дівчаток найбільше вирізнялася Марія. Хоча всі називали її просто Маша, я помітив що їй дуже подобається коли я казав на неї саме Маріє, тому з тих пір звертався до неї лише так. Вона мала темне пряме довге волосся, чорні бездонні сумні очі та худорляву статуру. Батьки її мешкали десь далеко і жодного разу я не бачив щоб вони приїздили провідати доньку, проте щомісяця на її ім'я приходила бандеролька чи то з гарним платтячком, або з кофтинкою чи спідничкою. Тому вона завжди була одягнена надзвичайно гарно. Увесь час вона проводила прогулюючись від однієї дитини до іншої, підходила до кожного, ласкаво посміхалася, брала ніжно за руку, іноді гладила по голівці або по руці, заглядала в очі, і йшла далі. За день вона могла повторювати це коло разів з десять, ніколи не пропускаючи жодної дитини. З часом я помітив що в неї немає встановленого порядку, а потім із подивом зрозумів що закономірність таки є, і вона в тому що її уявна черга ніколи не повторювалася! Кожне коло, кожен день, вона проходила іншим чином і за весь час жодного разу не повторила послідовності! Мене це приголомшило, адже хіба таке може бути випадковістю?! А якщо це не випадковість, то яку ж треба мати пам'ять і математичний склад розуму щоб таке робити?!
Йшов далекий 1985-й рік. Я щойно закінчив медичний університет і отримав спеціальність психіатра та призначення у відділення дитячої лікарні міста Прип'ять, де знаходилися на стаціонарі діти аутисти, чиї батьки не мали змоги або не хотіли постійно ними опікуватись. Що з ними робити ніхто не мав жодного уявлення, точніше, лише то на уявленнях все й базувалося, знання не мали, тому лікування було експериментальним.
У мене були грандіозні плани зрозуміти цю незвичайну хворобу та віднайти дієвий спосіб боротьби з нею. До того ж діти то було значно краще ніж дорослі скажені психи, наркомани й алкоголіки. Дітей я любив і мав твердий і щирий намір їм допомогти. З такими думками я й прибув на місце своєї першої роботи.
Колектив був невеличкий, крім завідувача відділення лише один лікар (замість другого мене й призначили), та троє санітарів, що чергували добу через дві. Головний лікар майже не цікавився справами і за весь час я бачив його лише двічі - в перший і в останній свій день у лікарні.
Мені, як новачку було заборонено самостійно призначати будь які процедури та препарати, та я й не рвався до того. Натомість я мав можливість спостерігати скільки завгодно за поведінкою та життям дітей, що мене більш за все й цікавило і влаштовувало. Зі своїм коллегою я подружився миттєво, добровільно погодившись на всі вечірні й нічні чергування, та ще й змінював його зазвичай раніше, бо він був людиною сімейною, а я молодим одинаком захопленим своєю працею. Вечори проходили у спостереженнях та спробах заслужити дитячу довіру й налагодити контакт, а ночами я записував свої враження та роздуми до товстого зошита в клітинку, котрого завів спеціально для цих цілей.
У стаціонарі постійно жили вісімнадцятеро дітей віком від 8 до 14 років. Дюжина хлопчаків і шестеро дівчаток. Усього три палати. Батьки приїзджали до них вкрай рідко, вони ніяковіли й соромилися, вважаючи хворобу їх провиною та покаранням одночасно. Ті зустрічі носили вкрай важкий характер і всі намагалися як найшвидше поїхати лишивши малих на лікарів. Лише до одного хлопчика Колі, Миколки, регулярно приїздив татко. Кидалася в очі його любов і турбота про сина. Коля був наймолодшим у відділенні, йому нещодавно виповнилося вісім і батько кожного разу привозив із собою подарунки та гостинці. Він проводив із ним кожну субботу, а оскільки по вихідним теж став чергувати я, живучі в ординаторській аж до понеділка, то він завжди цікавився в мене як справи, яке лікування призначено та чи є прогресс.
На превеликий жаль розрадити його мені було нічим: лікування теж саме, стан такий же, це справа тривалого часу...
Але через те я почав приділяти Колі більше уваги й часу, аби помітити найменші здвиги у кращу сторону і хоч чимось порадувати батька.
Якщо за іншими я лише спостерігав, то його взяв під свою опіку. Не маючи власних дітей і найменшого уявлення що їм цікаво я постійно розповідав йому чому дме вітер, що таке Сонце, про дерева, траву, небо, хмари, про все що бачив довкола. Він дивився повними розуміння, геть дорослими очима і нічого не казав. Він взагалі нічого нікому ніколи не казав, але мене постійно переслідувало відчуття що він усе розуміє.
З часом я з подивом помітив що їх колектив має свою особливу структуру та зв'язки. І Коля, не дивлячись на те що був найменшим і геть не розмовляв був одним із лідерів їх дивного загону.
Найстарший та найбільший з хлопців Михайло, або Міша, як його всі називали, світловолосий, кудрявий, мав статуру майже як у дорослого чоловіка. На його підборідді вже росла тоненька перша юнацька борода, але він мав непередбачуваний гарячий характер і санітари ніколи не полишали його без нагляду. Хоча не було жодного випадку щоб він коли небудь когось вдарив чи скривдив, але він постійно замахувався на хлопців і всі його побоювалися. Якось він попрямував до Колі з наміром відібрати в того нову іграшку, подаровану батьком, але малий не злякався а встав на зустріч і сам, не чекаючи, простягнув її. З тих пір Міша завжди ходив за ним слідом і вони стали друзями.
Інші діти теж тягнулися до Миколки. Було щось у ньому надзвичайне, що притягувало малих як магніт. Та що там малих, я й сам відчував на собі той природній магнетизм, але як не силувався, не міг його пояснити жодним раціональним чином.
Серед дівчаток найбільше вирізнялася Марія. Хоча всі називали її просто Маша, я помітив що їй дуже подобається коли я казав на неї саме Маріє, тому з тих пір звертався до неї лише так. Вона мала темне пряме довге волосся, чорні бездонні сумні очі та худорляву статуру. Батьки її мешкали десь далеко і жодного разу я не бачив щоб вони приїздили провідати доньку, проте щомісяця на її ім'я приходила бандеролька чи то з гарним платтячком, або з кофтинкою чи спідничкою. Тому вона завжди була одягнена надзвичайно гарно. Увесь час вона проводила прогулюючись від однієї дитини до іншої, підходила до кожного, ласкаво посміхалася, брала ніжно за руку, іноді гладила по голівці або по руці, заглядала в очі, і йшла далі. За день вона могла повторювати це коло разів з десять, ніколи не пропускаючи жодної дитини. З часом я помітив що в неї немає встановленого порядку, а потім із подивом зрозумів що закономірність таки є, і вона в тому що її уявна черга ніколи не повторювалася! Кожне коло, кожен день, вона проходила іншим чином і за весь час жодного разу не повторила послідовності! Мене це приголомшило, адже хіба таке може бути випадковістю?! А якщо це не випадковість, то яку ж треба мати пам'ять і математичний склад розуму щоб таке робити?!