Легенда про Чін-Чіна. ч.2/2
Хан
Чаклун з лицем орла багато чому його навчив і богато що дав Чін-Чіну перш ніж відправити його виконувати завдання. Він розповів як правильно розмовляти і вести себе, як бути страшним або лагідним, як переконувати людей і змушувати їх бути слухняними, що треба робити а що не треба, як ставити пастки, а як уникати тих що розставили вороги для нього, як перемагати і як вберегтися від поразки...
А на останок він подарував йому чарівні дари: лук зі стрілами що завжди влучають точно в ціль, меч який пробиває будь яку броню, гаманець в якому ніколи не скінчається золото, сувій на котрому завжди написані потрібні саме зараз слова і талісман якому всі вклоняються. Також він дав йому вірних друзів: найкращого й найшвидшого коня, котрий ніколи на втомлюється, сокола, що літає найвище й найдалі та все бачить і чує, ще й маленьку сіреньку мишку, що ховається під шапкою і дає лише вірні підказки.
Чін-Чін поїхав і старанно виконував свою місію, бо йому дуже сподобалось те завдання, що йому дав великий чарівник і ті подарунки якими він обдарував його, нові друзі, та, більш за все він був радий знову мчати зеленим степом, під синім небом і жовтим сонцем, слухаючи веселе чінчін-чінчін і бачити над собою великого орла...
І все сталося так, як і запланував орлинолиций. Всі підкорилися Чін-Чіну, він зібрав величезне військо і воно змело на своєму шляху всі фортеці, всі міста, де ховалися злодії та работорговці, він зробив степ знову вільним для всіх і кожного, встановив новий закон і порядок, і радів що звільнив людство й зробив усіх людей щасливими...
Так, непомітно, день за днем минуло в походах і звитягах його життя й Чін-Чін зрозумів що воно дійшло до свого кінця. Жодного разу він більше не бачив сивобородого чаклуна, іноді навіть не будучі вже певен, що той колись існував...
Давно не стало вже найшвидшого й невтомного коня, згинув всевидючий сокіл і навіть сіренька мишка десь пропала. Чін-Чін лежав на ліжку й гадав що добре впорався з покладеним на нього завданням і цілковито заслужив свою винагороду, свою свободу. Лише побачити б на останок орлиноликого щоб той йому це підтвердив і тоді вже можна спокійно рушати в останній похід, у кращий зі світів...
Тільки но він це подумав, як завіса його шатра впустила в середину високого незнайомця.
Чін-Чін хотів розгніватись, адже він наказав охороні нікого не пускати, проте впізнав у напівтемряві знайомі орлині риси.
- Вітаю тебе великий Чін-Гіз-Хан - мовив той із насмішкою в голосі - чи краще Чін-Чін? - і посміхнувся.
- Можеш називати мене як хочеш, о великий. Скажи, чи добре я виконав твоє завдання та чи заслужив я свою винаороду? - припіднявся на лікті Чін-Чін.
- Так. Я задоволений. Ти великий молодець і багато чого зробив. Тобі будуть вклонятися й після смерті та шанувати великим визволителем і воїном. Ти заслужив винагороду і я прийшов її тобі вручити.
- А хіба вона давно не в мене? - задоволений похвалою перепитав Чін-Чін - Хіба я не вільний був іти куди хочу й робити що хочу? Просто моя добра воля співпадала з твоїм завданням і я залюбки його виконував.
- Ні, мій любий, дурненький, бранцю. Ти йшов тільки туди куди тебе ніс МІЙ кінь, бачив лише те, що тобі показував МІЙ сокіл, робив те, що тобі нашіптувала МОЯ мишка, ще й за допомогою моїх подарунків. А сам ти як був дурним незламним рабом так і лишився ним. Так, клітина в тебе тепер набагато більша - і чаклун із усмішкою обвів поглядом ханський намет - одяг гарніший, та й хліб ти їси вже не пліснявілий, але як був моїм рабом і власністю, так і лишився. Адже я заплатив за тебе мідяк, пам'ятаєш? - і він розсміявся.
- Що це все значить?! - обурився Чін-Чін.
- Це значить що лише правда зробить тебе справді вільним і я приніс її тобі, в нагороду, як і обіцяв. Та навряд чи вона тобі сподобається. Але ти вислухаєш її бо я завжди вертаю свої борги й виконую обіцянки.
І орлинолиций розповів що ввів Чін-Чіна в оману. Купив його душу не за гроші, погрози й тортури, як намагалися зробити інші, а за пусті слова. І незламний дурень, заради омріяної свободи, зруйнував останні бастіони волі й розуму - міста фортеці, котрі не могли взяти ні його шпигуни, ні злодії, ні работорговці. Він взяв їх для нього і знищив. Одну за одною. І тепер його воля і влада простирається усім світом і всі люди стали його добровільними рабами, і так буде завжди. Всим цим він завдячує Чін-Чіну та його воїнам...
Сивобородий скінчив свою жахливу розповідь та всміхаючись дивився у розгублені очі монгола.
- Ось тепер я дарував тобі волю. Як обіцяв. Насолоджуйся нею. Якщо зможеш.
Чін-Чін розлютився і почервонів, у його очах запалало те, давно забуте, полум'я непокори.
- Я все виправлю! Гад! - він хотів гукнути охорону, але його голос більше не належав йому й він лише захрипів...
Чаклун призирливо глянув, посміхнувся і плюнув у вогнище, що горіло посеред намету. Воно миттєво згасло й гіркий сивий дим наповнив повітря. Чін-Чін закашлявся.
- Прощавай, дурний раб... - і орлиноликий миттєво вийшов назовні лишивши хриплячого хана насамоті.
Чін-Чін хрипів усе голосніше, силуючись піднятися, але не міг, життя покидало його...
Охоронці що почутили ті хрипи й потуги забігли в середину й встигли побачити останні хвилини життя й смерть великого хана, батька всіх монголів, непокірного та незламного волелюбця, славного, золотого Чін-Гіз-Хана...
Чаклун з лицем орла багато чому його навчив і богато що дав Чін-Чіну перш ніж відправити його виконувати завдання. Він розповів як правильно розмовляти і вести себе, як бути страшним або лагідним, як переконувати людей і змушувати їх бути слухняними, що треба робити а що не треба, як ставити пастки, а як уникати тих що розставили вороги для нього, як перемагати і як вберегтися від поразки...
А на останок він подарував йому чарівні дари: лук зі стрілами що завжди влучають точно в ціль, меч який пробиває будь яку броню, гаманець в якому ніколи не скінчається золото, сувій на котрому завжди написані потрібні саме зараз слова і талісман якому всі вклоняються. Також він дав йому вірних друзів: найкращого й найшвидшого коня, котрий ніколи на втомлюється, сокола, що літає найвище й найдалі та все бачить і чує, ще й маленьку сіреньку мишку, що ховається під шапкою і дає лише вірні підказки.
Чін-Чін поїхав і старанно виконував свою місію, бо йому дуже сподобалось те завдання, що йому дав великий чарівник і ті подарунки якими він обдарував його, нові друзі, та, більш за все він був радий знову мчати зеленим степом, під синім небом і жовтим сонцем, слухаючи веселе чінчін-чінчін і бачити над собою великого орла...
І все сталося так, як і запланував орлинолиций. Всі підкорилися Чін-Чіну, він зібрав величезне військо і воно змело на своєму шляху всі фортеці, всі міста, де ховалися злодії та работорговці, він зробив степ знову вільним для всіх і кожного, встановив новий закон і порядок, і радів що звільнив людство й зробив усіх людей щасливими...
Так, непомітно, день за днем минуло в походах і звитягах його життя й Чін-Чін зрозумів що воно дійшло до свого кінця. Жодного разу він більше не бачив сивобородого чаклуна, іноді навіть не будучі вже певен, що той колись існував...
Давно не стало вже найшвидшого й невтомного коня, згинув всевидючий сокіл і навіть сіренька мишка десь пропала. Чін-Чін лежав на ліжку й гадав що добре впорався з покладеним на нього завданням і цілковито заслужив свою винагороду, свою свободу. Лише побачити б на останок орлиноликого щоб той йому це підтвердив і тоді вже можна спокійно рушати в останній похід, у кращий зі світів...
Тільки но він це подумав, як завіса його шатра впустила в середину високого незнайомця.
Чін-Чін хотів розгніватись, адже він наказав охороні нікого не пускати, проте впізнав у напівтемряві знайомі орлині риси.
- Вітаю тебе великий Чін-Гіз-Хан - мовив той із насмішкою в голосі - чи краще Чін-Чін? - і посміхнувся.
- Можеш називати мене як хочеш, о великий. Скажи, чи добре я виконав твоє завдання та чи заслужив я свою винаороду? - припіднявся на лікті Чін-Чін.
- Так. Я задоволений. Ти великий молодець і багато чого зробив. Тобі будуть вклонятися й після смерті та шанувати великим визволителем і воїном. Ти заслужив винагороду і я прийшов її тобі вручити.
- А хіба вона давно не в мене? - задоволений похвалою перепитав Чін-Чін - Хіба я не вільний був іти куди хочу й робити що хочу? Просто моя добра воля співпадала з твоїм завданням і я залюбки його виконував.
- Ні, мій любий, дурненький, бранцю. Ти йшов тільки туди куди тебе ніс МІЙ кінь, бачив лише те, що тобі показував МІЙ сокіл, робив те, що тобі нашіптувала МОЯ мишка, ще й за допомогою моїх подарунків. А сам ти як був дурним незламним рабом так і лишився ним. Так, клітина в тебе тепер набагато більша - і чаклун із усмішкою обвів поглядом ханський намет - одяг гарніший, та й хліб ти їси вже не пліснявілий, але як був моїм рабом і власністю, так і лишився. Адже я заплатив за тебе мідяк, пам'ятаєш? - і він розсміявся.
- Що це все значить?! - обурився Чін-Чін.
- Це значить що лише правда зробить тебе справді вільним і я приніс її тобі, в нагороду, як і обіцяв. Та навряд чи вона тобі сподобається. Але ти вислухаєш її бо я завжди вертаю свої борги й виконую обіцянки.
І орлинолиций розповів що ввів Чін-Чіна в оману. Купив його душу не за гроші, погрози й тортури, як намагалися зробити інші, а за пусті слова. І незламний дурень, заради омріяної свободи, зруйнував останні бастіони волі й розуму - міста фортеці, котрі не могли взяти ні його шпигуни, ні злодії, ні работорговці. Він взяв їх для нього і знищив. Одну за одною. І тепер його воля і влада простирається усім світом і всі люди стали його добровільними рабами, і так буде завжди. Всим цим він завдячує Чін-Чіну та його воїнам...
Сивобородий скінчив свою жахливу розповідь та всміхаючись дивився у розгублені очі монгола.
- Ось тепер я дарував тобі волю. Як обіцяв. Насолоджуйся нею. Якщо зможеш.
Чін-Чін розлютився і почервонів, у його очах запалало те, давно забуте, полум'я непокори.
- Я все виправлю! Гад! - він хотів гукнути охорону, але його голос більше не належав йому й він лише захрипів...
Чаклун призирливо глянув, посміхнувся і плюнув у вогнище, що горіло посеред намету. Воно миттєво згасло й гіркий сивий дим наповнив повітря. Чін-Чін закашлявся.
- Прощавай, дурний раб... - і орлиноликий миттєво вийшов назовні лишивши хриплячого хана насамоті.
Чін-Чін хрипів усе голосніше, силуючись піднятися, але не міг, життя покидало його...
Охоронці що почутили ті хрипи й потуги забігли в середину й встигли побачити останні хвилини життя й смерть великого хана, батька всіх монголів, непокірного та незламного волелюбця, славного, золотого Чін-Гіз-Хана...