Кращі книги про Афон (Атос). Грецька «класика»
Цього разу до вашої уваги пропоную переглянути другу частину кращих книг про Афон (Атос). Із першою частиною (по списку № 1-7) можна ознайомитися тут - https://taras-palkov.livejournal.com/86554.html
8. Митрополит Миколай (Хатзініколау) «Афон - найвища точка Землі»
Усі книги в списку, що присвячені Афону, як на мене, цікаві, але «Афон - найвища точка Землі» - моя улюблена. Написана колишнім вченим астрофізиком, медиком і біоінженером за професією, який здобував освіту в Гарвардському університеті та Массачусетському технологічному інституті, працював науковим співробітником і дослідником при серцево-судинній лабораторії в Ново-англійської лікарні, а також співробітником Національної адміністрації аеронавтики і космосу США (NASA) і компанії Артура Д. Літтла, займався розробкою технологій космічної медицини із застосуванням нової механіки та передових технологій у людському організмі. А після успішної кар’єри пішов в ченці і нині є митрополитом Месогейським та Лавреотикійським Елладської Православної Церкви. Думаю, лише біографія Митрополита Миколая (Хаджиніколау) заслуговує на те, щоб його книга була прочитана. Та це далеко не єдине достоїнство книги, що є віддзеркаленням подорожей автора на Афон на початку 70-тих років XX ст. і пізніше, у наші дні. Як написано в анотації до книги, «Записи та роздуми владики відкривають містичне та приховане від сторонніх очей життя святогірців - від безіменних пустельників до відомих православному світу подвижників, таких, як Паїсій Святогорець чи Герасим Мікраяннаніт. Книга відкриває читачеві невпинний образ Святої Гори - місця, цілковито спрямованого від землі до Неба, від тимчасового життя до життя вічного. За словами автора, мета цього тексту - спонукати піднятися на гору Господню (Мих. 4, 2). Це сходження необхідне не тільки для святогірців чи ченців - воно необхідне кожній людині, кожному християнину».
Ми дійшли до наступної каливи. Саме з неї доносилися голоси. Стукаємо у двері. До нас вийшов величавий монах зі світлим обличчям. Його очі, немов діаманти, проникливо блищали. Це був подвижник років шістдесяти. Я ні-коли не бачив такого гармонійного поєднання чистоти, справжності, суворості, привітності, які б відбивалися у погляді людини. Мабуть, це і був папа-Єфрем. Ми запитуємо, чи це справді він.
- Що ви від нього хотіли?-коротко запитав нас.-Зачекайте трішки, я зараз повернусь.
Він сказав це без особливої люб’язності чи ввічливості, але серйозно, виважено і стрима¬но, навіть трішки зі смутком.
Ми присіли у дворику, якщо можна так назвати той простір навпроти дверей його каливи. У келії він продовжив так само голосно розмовляти. Виявилося, що він не лаявся, а говорив із кимось слабочуючим. Кричуща бідність і тут. Райська тиша й усамітнення. Все навколо вузеньке, маленьке, бідне і старе. Нічого та¬кого, що могло бути цінним у цьому світі, все немов підкреслює відмову від марноти речей. За декілька хвилин повертається величавий монах і сідає коло нас на ослін. Сонце світить йому прямо в обличчя, але йому байдуже до того. Вибачився, що так голосно кричав. Він сказав, що його геронда дуже старий і глухий, і що він хотів його посадити і погодувати, а потім знову покласти на ліжко.
«Послушник у шістдесят років»,-подумав я. Саме такий він мав вигляд.
Зрештою я переконався, що це і був папа-Єфрем, але запитувати про це я не наважу¬вався.
- Яка ж мета вашого життя, хлопці? Що ви робите у житті?-запитав він нас.
«Приткнув, як вужа вилами»,-подумав я. Мій друг відповів:
- Я хочу стати лікарем.
- Лікарем?-здивовано і незадоволено
промовив папа-Єфрем, хитаючи головою. По¬тім звернувся до мене:
- І ти теж лікарем?
- Ні,-відповідаю йому,-я хочу стати фізиком.
- Що ви мені тут розповідаєте? Один-лікарем, другий - фізиком. Яка ваша мета у жит¬ті? Чи вмієте ви молитися? Чи любите ви Бога? Хочете жити? Ви розумієте, що ви -вічні?
Глибокі запитання, немов цвяхи, вбивалися у нашу нерішучість, вагання і безвілля. Поруч зі старцем сиділи «хороші хлопці», які вже багато років ходять до церкви, але так ні разу і не побажали хоча б спробували краплину солод¬кого меду божественної істини. Ми трохи по¬мовчали. Помовчав і сам старець.
- Чому ти хочеш стати лікарем? - знову запитав старець.
- Щоб щось корисне зробити для людей,- простодушно відповів мій супутник.
Папа-Єфрем скривився і похитав головою, відмовляючись прийняти неусвідомлену від¬повідь мого друга.
- Може, і ти хочеш зробити щось корисне для суспільства? - перепитав з легким поди¬вом мене.
- Мені подобається фізика,-делікатно відповів я.
Це було так необдумано! Як ми могли так йому відповідати... Це ж був справжній герой, життя якого -це була ненастанна жертва заради допомоги ближньому. Ми розповідаємойому про наші уподобання у житті-тому, хто знає мету свого життя, хто добровільно при¬мусив себе зректися своєї волі?! Ще ніколи, мабуть, ці зовні смиренні відповіді не прихо¬вували такої духовної зухвалості. Гадаю, що якби ми не були дітьми, катунакські скелі упали б на нас. Однак, ця скеля (папа-Єфрем) залишалася непохитною.
Зрозумівши діагноз, він дуже спокійно і м’яко приступив до терапії. Він запросив до своєї каливи, щоб разом із ним помолитися. Він сказав, що хоче нас навчити молитися. Саме тоді я зробив найбільшу помилку у своє¬му житті, за що досі себе картаю. Можливо, я тоді не був достойним такого благословення. Можливо, п’ять хвилин молитви з високодуховним аскетом змінили б багато чого в моєму житті. Бо ж я так і не навчився молитися. А тепер хтозна, чи зможу виправити цю помилку. Не знаю, чого ми тоді так злякалися. Можливо, щоб він нас не постриг у монахи. Ми почали виправдовуватися, що нам уже час іти, що нас чекають у Данілеїв і що нам досить лише його благословення. Ми обмежилися тим, що попросили у нього молитов за нас грішних. Отець Єфрем удостоїв нас такої че¬сті - запропонував помолитися разом із нами, точніше-нам помолитися разом із ним. А ми обмежилися тим, що попросили його за нас помолитися. Звісно, ми тоді мало що розуміли. Якби розуміли, то залишилися б. Ми могли б дізнатися, що таке молитва!
Взявши благословення, повертаємося до Данілеїв, радісні від того, шо уникли «небезпеки"...
- На все добре! Нехай Господь завжди вас просвіщає,-по-батьківськи скачав папа-Єфрем, прощаючись із нами.
Тілом я залишив ту каливу, але мої розум і серце зосталися там. Пейзажі, люди, зустрічі й образи глибоко закарбувалися у моєму серці.
Пригадую, що у монастирі Святого Павла, піднімаючись сходами до архондарика, я по¬мітив такий епіграф: «Якщо ти помреш іще до того, коли ти помреш, то ти не помреш, коли ти помреш». Подвижники Святої Гори більше живуть безсмертям, ніж земною реальністю. Дивлячись на них, розумієш, що вони ходять і завжди мертвість Господа носять у тілі.43 А після їхньої смерті ти зустрічаєшся з ними віч-на-віч і відчуваєш, як благоухає в них не¬тлінне і вічне життя.
Ще донедавна монахи не знали, хто прем’єр-міністр Греції, а сьогодні вже знають, яка буде погода наступного тижня в Європі, коли станеться девальвація драхми і що вчора повідомило про банки клонованих емб¬ріонів та інше.
Поморщені, загорілі монахи у подертих рясах, худі і грубі, передали естафету нам-су¬часним, заклопотаним багатьма справами, багатослівним, балакучим, порожнім, призем¬леним монахам зі зніженою шкірою, золотими окулярами, в підрясниках, пошитих із тканин терилен чи тревіра, з гладенькими обличчями та вставними зубами. Нам, проінформованим про все, соціально привітним, з шаблонною посмішкою на обличчі і філософськими бесідами на вустах, легковажним, розсіяним і ситим.
Та найгірше в цьому те, що все це нікого не хвилює і Всі говорять про розквіт чернецтва, про освічених монахів, які закінчили універси¬тети, про видатних паломників, які приїздять з офіційним візитом. Ніколи ще слова про свя¬тість, важливість і харизматичність не вимов¬лялися так часто і так легко, і ніколи ще вони не були такими неправдивими і поверховими. Якщо цим нашим переживанням ми по-братськи з кимось ділимося, то це не особисті нападки чи критика афонського чернецтва, а констатація ситуації, яка має трохи присми¬рити зарозумілість, притаманну нашій епосі. Натомість це викликає відторгнення і самовиправдання, а часто й інтенсивну протидію уяв¬ним перебільшенням. Гріхопадіння Єви повторюється і в афонському саду. Усе це свідчить про втрату правдивості.
Існує аргумент, що колись і у Лаврі препо¬добного Афанасія використовували найсучас¬ніше обладнання; їхньому розвитку й органі¬зації праці заздрили навіть в імператорських палатах. Але технології XX століття належать до зовсім іншої категорії розвитку, ніж тех¬нології віку X. Одним і тим же терміном ш визначаємо зовсім різні речі. Технологіях століття грунтувалася на людському розум! і на потребах. Сучасна технологія базується на фінансовій стабільності, на інтересах і задоволенні. Вона породжує потреби і вислуговується перед розкішшю. Колись воша допомагала людині і полегшувала її працю. Сучасні технологічні засоби лише розбещують і приносять розруху, вони пропонують людині довголіття і водночас умертвляють; дають комфорт - і стомлюють. Навіть монаха вони «прикрашають» фотоапаратами, відеокамерами, магнітофонами чи Walkman. Перетворю¬ють зворушливу службу чернечого постригу на телешоу, а богослужіння на виставу. 1, що найгірше, придумують аргументи для пере¬конливого духовного виправдання.
Я вдивляюся в афонську далечінь. Туди, де колись відчутно був присутній Бог. Афон пе¬ретворював природне на надприродне. Він прихиляв небо до землі, безперервно і містич¬но змінюючи земне на небесне, людське - на божественне, хибне - на істинне. Здається, що дух сьогодення поглинув життя понад часом. Час показує, що він подолав вічність. Де ж тоді істина?
9. Митрополит Іерофей (Влахос) Одна ніч в пустелі Святої гори. Бесіди з пустельником про Ісусову молитву
«Одна ніч у пустелі Святої Гори. Бесіда з пустельником про Ісусову молитву» Єрофея (Влахоса) - книга, складена у формі бесіди зі старцем-пустельником про молитву, - як про її початкові етапи, так і про вершини. У чому значення Ісусової молитви? Які етапи навчання, набуття навичок в Ісусовій молитві, які, врешті, плоди цієї духовної праці? Про все це можна дізнатися в запропонованій книжці. Сам митрополит Ієрофей (Влахос) пише про свою книгу наступне: «Читайте цю книгу з тією метою, з якою вона написана, тобто втілюйте в життя те, чого вона вчить. Наважуйтеся іноді входити в Ісусову молитву, яка зводить на гору Синай і Фавор. Там ми зустрінемося з Богом».
-Благословіть, - сказав я, нахиляючись, щоб по¬цілувати його освячену руку, «зранену» численними укляканнями. Однак він нахилився ще нижче й пер¬шим поцілував мою руку.
-Я розгубився.
-Що ви робите, отче, зі мною, недостойним рабом Божим, «вульгарним»?
-Ти єрей і маєш Божу благодать. Чого в мені більше, ніж у тобі?
Ми, що живемо в «беззаконному» світі, сповнені гріхом, тимчасом як ви, в пустелі, що облагодіяна присутністю Божою, стали Його храмом. Престолом золотосяйним царя, вогненним херувимом. Ви «закарбували Святе Письмо тричі на скрижалях серця, тож, маєте Христа», ви стали «живою обителлю Христовою в дусі» (св. Григорій Богослов). Нащо ж ви так зі мною чините?
Я сказав це жалібно, наче зазнав поразки. І справді, мене перемогли святість і смирення. Часто сми¬рення иншого обпалює дужче від слів. Любов вражає більше, ніж осуд.
- А, ви, здається, не знаєте характеру пустелі, - похиливши голову, сказав старець. - Однією з особ¬ливостей безмовности є живучість гріховности. Що¬дня спостерігаючи за собою, зауважиш такі гріховні стани в собі, такі порухи лукавого, що справді вва¬жаєш себе найгіршим грішником. Повір мені, отче, що всяк, хто входить у мою келію, святіший за мене. Він - ангел Божий.
...Я нічого не відповів. Старець узяв мене за руку і з великою любов'ю, як сліпого, повів у церкву. Я почувався тоді, як незрячий перед сліпучим світлом сонця, як немічний перед гігантом, як мале дитя перед мудрим старцем! Та цей його вчинок був вступом до иншого, який він зробив для мене трохи згодом. О! Біля нього досвідчуєш упевненість! Неви¬мовну радість! Його теплу руку я відчуваю й досі!
Ми пройшли вниз через двоє невеликих дверей, для цього нам довелося нахилятися. Усе свідчило про смирення. У келію пустельника завжди слід вхо-дити схилившись. Треба забути, чим ти був і чим ти є. Туди немає шляху зарозумілим і егоїстам. Ми ввійшли в маленьку церкву. Він залишив мене, щоб я приклався до ікон храму і до святого престолу у вівтарі, а сам став запалювати лампади, співаючи тропар храмовому святому. У якому б монастирі чи келії ти не опинився, перше, що тобі скажуть зро¬бити, - це поклонитися іконам храму, а першою лас¬кою, яку тобі зроблять, буде надання можливости прикластися до мощів. Вони - найважливіше в бідній каливі. Мощі - те, що чинить її багатою. Мощі святих, які зберігають з таким благоговінням, свідчать про те, що святі залишили світ, але благодатно присутні у світі. Після того, як душа святого вийде з тіла й досягне досконалости, тіло теж сподоблюється божественної благодаті; ось чому святі мощі творять чуда й розливають пахощі (преподобний Симеон Новий Богослов). У цій церковці старець і його послушники відчувають милість Господню і беруть участь у Тайній вечері.
...Старець провів мене в сусіднє приміщення, ска¬завши, що це його приймальня. Кілька стільців, під однією зі стін - кілька книг святих Отців: «Добротолюбіє», Патерик, Ісаак Сирійський, Єфрем Сирійський, Григорій Палама та инші. Ми сіли на стільці. Він сказав, щоб я сів біля нього, а сам поринув у мовчанку. Очевидно, він молився за те, щоб Господь просвітив мене, щоб я побачив себе і щоб і його самого Бог просвітив, аби він міг сказати те, що слід сказати.
- Дякую за уточнення. Будьте ласкаві, поясніть мені ще дещо. Раніше ми сказали про те, що коли чернець-пустельник прочитає твори Золотоустого, то впізнає в ньому подвижника. Чому ж ми не може¬мо розпізнати цього, а вважаємо таких подвижників за суто публічних, далеких від внутрішнього життя?
- Це відбувається, тому що Святий Дух у нас не діє на повну силу. Святе Письмо, твори Отців писалися завдяки просвіщенню Святим Духом. А тому вони тлумачаться і сприймаються тільки в Йо¬го світлі .Той, хто має отцівський розум, хто має в собі Святого Духа, читаючи будь-кого з Отців і будь-який його твір, Святим Духом відчуває ісихаста, посника, «приятеля» Господнього. Святих впізнають тільки святі, тому що вони провадять подібне життя, мають однаковий досвід і однаковий спосіб висловлювання. У словах, які вони вживають, а також і в способі висловлювання відчувається бла¬годать, що діє у святому Отці. Наприклад, читаючи молитви Ваиилія Великого, які є в названій його іменем Божественній літургії, вони відразу розу¬міють, що святий, хоч і не каже про це прямо, бачив несотворене світло. Якщо ж різні патристичні праці вивчають соціологи або моралісти, що не ма¬ють Святого Духа, вони починають розривати й подрібнювати їх. Мені здається, що таке ізольоване, фрагментарне використання цитат з Отців поза аскетичним духом, з метою підтвердити з метою підтвердити наші нечисті й антропоцентричні погляди, є найбільшою єрессю, і Коли ми розглядаємо Отця поза аскетичним, покаянним духом, ми розділяємо його. А всяке роз-ділення - це зміна. Це чинять усі єретики. Вони використовуюсь цитати, не розуміючи їх, не маючи передумов для правильного тлумачення. Отже, сьо-годнішнє гасло «Назад до Отців!» можна здійснити не просто вивченням патристичних текстів, а й ста¬раннями наслідувати їхнє життя.
Треба жити у святій Церкві, із святими Таїнствами і в святих чеснотах щоб перестати бути.безособовими і стати особистостями, гідними членами Христа.
10. Старець Паісій «Слова»
• Слова. Том I. З болем та любов'ю про сучасну людину
• Слова. Том II. Духовне пробудження
• Слова. Том III. Духовна боротьба
• Слова. Том IV. Сімейне життя
• Слова. Том V. Пристрасті і чесноти
• Слова. Том VI. Про молитву
Я багато читав книг у дитинстві і продовжую читати їх тепер. У шкільні роки захоплювався, як багато хто, творами Джека Лондона, Александра Дюма і Марка Твена. Багато читав зі шкільної програми, і не тільки книги Івана Франка та Льва Толстого.
Але ніколи так не було, щоб одного автора я прочитав аж шість книжок. Єдиний виняток шість томів «Слова» чи не найвідомішого монаха Святої Гори ХХ ст. Старця Паїсія Святогорця. І хоч ці книги можна критикувати, бо не все там ніби є автентичним (тобто було сказано самим монахом, а додано як в тому зіпсованому телефоні далекими свідками), все ж, читаючи ці книни, читач одразу відчуває дешевне тепло, яким ці «Слова» наповнені. Навіть слухаючи голос старця Паїсія, який, на щастя, зберігся в окремих записах, мене пронизує те саме відчуття (https://www.youtube.com/watch?v=4Gu8Xe51yNg). Про молитву. Книги написані дуже просто, там не знайдеш якихось глибоких богословських слів, але ж не це головне, а головне Істина, яка завдяки цим книгам відкривається. Тому дуже раджу, якщо Ви ці книги ще не читали, прочитати.
Сьогодні більшості людей невідомий смак тієї радості, яку приносить жертовність. Люди не люблять праці. У їхньому житті з'явилися ледарство, бажання влаштуватися затишніше, багато спокою. Збідніло любочестя, дух жертовності. Якщо людям вдається здобути щось без праці, влаштуватися зручніше, то вони вважають це досягненням. Вони засмучуються, якщо досягти легкого життя їм не вдається. Але якби вони дивилися на все духовно, то раділи б саме цьому, тому що в цьому випадку їм дається сприятлива можливість для подвигу.
Сьогодні всі - і старий, і малий - прагнуть легкого життя. Люди духовні прагнуть до того, щоб освятитися з найменшим трудом. Люди мирські, до того ж, хочуть заробити якомога більше грошей, не працюючи. Молодь-щоб скласти іспити не готуючись, щоб одержати диплом, не виходячи з кав'ярні. А коли б можна було, сидячи в кав'ярні, дзвонити в університет і дізнаватися про результати іспитів, вони були б дуже цьому раді. Так, Доходять вже і до цього! Багато юнаків приходять до мене в келію і просять: «Помолись, щоб мені вступити до університету». До іспитів не готуються, але при цьому твердять: «Бог може мені допомогти».- «Готуйся,- раджу я, - і в молитві проси Бога про допомогу. - «А навіщо, - дивуються, - хіба Бог не може допомогти мені і так, без підготовки?» Що ж виходить, Бог благословить твоє лінивство? Так не буває. Бог допоможе тільки тоді, коли юнак читає, намагається, але не може втримати прочитаного в пам'яті. Деякі хлопці не можуть запам'ятати чи зрозуміти те, що вони читають, але все одно намагаються, трудяться. Таким трудівникам Бог допоможе стати великими розумниками.
На щастя, бувають і винятки. Якийсь хлопчина з Халкідики складав іспити одночасно на три факультети і вступив в усі! Причому на одному факультеті результати його вступних іспитів були найкращими, а на іншому він здобув друге місце. Але, незважаючи на це, хлопець вирішив, що краще піти працювати і таким чином допомогти своєму батькові, який, забезпечуючи родину, працював у копальні. Тому вчитися він не став, а влаштувався на роботу і почав приносити в дім гроші. Ця людина - бальзам на мою душу. Заради таких юнаків я готовий померти, стати землею. Однак більшість молодих потрапили під вплив світу цього і зіпсувалися. Вони навчилися цікавитися тільки самими собою, думати тільки про себе - про ближнього вони нітрохи не задумуються. І чим більше ти їм допомагаєш, тим більшими ледарями вони стають.
Нинішні молоді люди схожі на нові машини, у двигунах яких від холоду загусла олива. Для того, щоб ці машини завелися, олива повинна розігрітися - інакше нічого не вийде. Нещасні юнаки! Вони приходять до мене в келію - не один і не два, а багато - і запитують: «Що мені робити, отче? Чим мені заповнити свій час? На мене навалюється туга». - «Брате ж ти мій, та знайди якусь роботу», - кажу я, а у відповідь чую: «Справа не в цьому. Гроші в мене є. Навіщо вона мені потрібна, ця робота?» -«Але апостол Павло, - кажу я знову, - пише: «А як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» 2. Навіть якщо в тебе нема проблем з грошима - щоб їсти, ти повинен працювати. Робота допомагає людині розігріти оливу свого двигуна. Робота - це творчість. Вона дає людині радість і забирає від неї душевну важкість, тугу. Ось так, друже ситий! Знайди роботу, яка подобалася б тобі хоч трохи, і починай трудитися. Спробуй і побачиш [як все зміниться] !»
А деякі хлопці втомлюються, але втома відновлює їхню силу. Приходять до мене в келію молоді хлопці, сідають на подвір'ї і втомлюються від сидіння. А інші з великим любочестям раз-по-раз запитують: «Чим тобі допомогти? Що тобі принести?» Я ніколи не прошу жодної допомоги. Увечері, після того, як пішли відвідувачі, я запалюю ліхтарик і роблю все сам: приношу дрова, взимку розпалюю дві грубки, наводжу порядок в будинку і на подвір'ї . Багато відвідувачів залишають після себе безлад - розводять бруд, кидають на подвір'ї свої брудні шкарпетки. Люди надсилають мені тоненькі шкарпетки, я роздаю їх відвідувачам, - вони надягають їх, а свої брудні шкарпетки кидають будь-куди. Я і серветку їм даю, щоб вони їх у неї загорнули, але вони воліють кидати все як є.
Я просив людей про якусь послугу тричі в житті. Одному хлопчикові якось сказав: «Мені потрібно дві коробки сірників з магазину в Карієсі». У мене було чотири запальнички, але я сказав йому це, щоб зробити йому приємність. Він прибіг радісний, захеканий, приніс мені ці сірники, і втома відновила його сили, тому що він відчув ту радість, яку приносить жертовність. А інший в цей час сидів на місці й стомився від сидіння. Люди прагнуть відчути радість, але для того, щоб прийшла радість, людина повинна пожертвувати собою. Радість народжується від жертви. Справжня радість походить від любочестя. А якщо виплекане любочестя, то людина святкує, тріумфує. Егоїзм, самолюбство - це муки для людини, вона застрягає саме на цьому.
…Нинішній дух - дух теплохолодності. Мужність, жертовність зовсім відсутні. Нинішньою надщербленою логікою люди все перевели в іншу систему вимірів. І бачиш воно як: раніше люди йшли в армію добровольцями, а зараз, не бажаючи служити, дістають собі довідку, що вони психічно хворі. Докладають усіх сил до того, щоб не йти в армію. Хіба раніше було хоч щось подібне? У нас в армії був один лейтенантик, всього двадцяти трьох років від роду, але який же він був молодчина! Одного разу йому зателефонував його батько, відставний офіцер, і сказав, що має намір попросити когось, щоб з передової хлопця перевели в тил. Ох, як же розкричався лейтенант, коли почув ці слова! «Як же тобі не соромно, батьку, говорити таке? Це трутні відсиджуються в тилу!» У цій людині була щирість, чесність і відвага настільки виняткова, що вона навіть переходила межі - він біг в атаку перед усіма іншими. Уся його шинеля була наскрізь продірявлена кулями, але, незважаючи на це, він залишився живим. А звільняючись у запас, узяв цю шинелю на згадку.
11. Старець Єфрем Філофейський "Моє життя зі Старцем Іосифом".
У 2008 р. в Греції вийшла книга спогадів Старця Єфрема Філофейського «Мій Старець Іосиф, Ісихаст та Печерник» і вона одразу стала подією у духовному житті православних греків. Усі її купували, про неї говорили, і в цьому немає нічого дивного, бо Старець Іосиф Ісихаст є однією з найвидатніших особистостей у духовній історії Афону XX ст. В книзі є безліч дуже цікавих і корисних для душі порад, але можна натрапити й на речі, які для багатьох можуть видатися доволі дивними й неприйнятними, як наприклад, висловлені вустами однієї дописувачки: пам'ятаю, що ніяк не могла закінчити читати розділ про їхню трапезу - тобто про те, що вони їли. Вся книга читається легко, на одному подиху - але про їжу я тричі починала та кидала. Як вони це їли? Як залишилися живі? Хоча мені й зрозуміло, що таким людям дуже сприяє благодать, все одно уявити це складно. Тому варто розуміти, що навіть святі не завжди й не у всьому були праві)
У каливы Старца я сидел и тянул четочку, а он мне рассказывал о молитве, об отцах, за которыми ухаживал, когда они состарились. И в этом месте, у его каливы, мир благоухал, как лилия и роза, хотя вокруг была одна сушь и ничего не росло, кроме низкого каменного дуба. Однажды я стал нюхать воздух, и Старец меня спросил: - Что это ты делаешь? - Старче, пахнет лилиями и розами. - Вот балда! Подойди поближе, к двери. Я подошел к двери в келлию Старца и вдохнул аромат. Я вошел: вся келлия благоухала так, что даже моя борода и одежда стали источать аромат. Старец мне сказал: - Это от молитвы. Разве ты не понимаешь? Благоухание - это Имя Христово.
Старець Єфрем Філофейський або ж Аризонський на фото посередині.
У нас было много лишений и много телесных бедствий. Ухода за телом никакого не было. Если ты порезался, то промывал порез водой или посыпал землей. Мы и не думали увидеть еще когда-нибудь спирт. А лекарства кто из нас видел? Боже сохрани, если бы Старец увидел лекарство! Это было бы так же, как если бы он увидел яд. Если поранился - ни бинта тебе, ни спирта. Что бы ни случилось, Старец говорил: «Смерть». Ты должен быть готов умереть. Зуб болит? Бок болит? Ты простудился и заболел? Он тебе говорил: «Готовься к иному миру. Умри. Умри, чтобы пойти ко Христу. Разве не для этого мы сюда пришли? Это как дважды два четыре. Мы сюда пришли не для отдыха». И еще говорил: «Мы сюда пришли, чтобы встретить все лицом к лицу». О враче и не упоминай, иначе Старец тебя убьет. Отрубит голову. - Врач?! Кто тебе об этом сказал? Если ты хочешь врача, ступай в мир. Здесь такого нет. Ты стал иноком - и хочешь врача?! Чтобы стать монахом, ты должен подписаться под словом «смерть». Если ты готов к смерти - оставайся. Ты готов? - Готов.
У нас не было воды даже для того, чтобы помыть ноги. «Помыть ноги? Где об этом написано? - говорил Старец. - Если пойдешь на море и притащишь оттуда воду, тогда мой ноги. У нас здесь воды для питья не хватает». Мы не мыли даже ложки и вилки, которыми ели. Мы просто после еды вытирали их салфеткой и затем в нее их заворачивали. Но поскольку мы не стирали и этих салфеток, они постепенно становились жесткими, как капроновые. Как? Тратить на них воду?! Если бы постирать эту салфетку, получился бы суп. Еще Старец нас учил, как мыть тарелки. Нужно было, поев, налить в тарелку воды, сполоснуть ее и выпить эту воду. А затем вылизать тарелку. И что бы в ней ни было, рыба или что другое, мы наливали в нее воду и выпивали. Так мы делали, чтобы ничего не выбрасывать. Старец говорил: «Как? Кто-то будет трудиться и таскать воду, чтобы их мыть? Мы это выпьем». И мы все так и делали. И посетители, приходившие к нам, должны были поступать так же. Пришел как-то один важный банкир. Мы накрыли стол. Начали, как обычно, «мыть» свои тарелки. «Господин, - сказал ему Старец, - давай и ты делай так же». И он это сделал!
12. Никодим Святогорець "Невидима боротьба"
З книги митрополита Миколая (Хатзініколау) «Афон - найвища точка Землі»
Не гаючи часу, ми поспішаємо в келію Скуртеїв. Щоб дійти до неї. Потрібно подолати невеликий підйом. У нас палке бажання вклонитися чесній главі преподобного Никодима Сявтогорця. Нас приймає благочестивий і вельми жвавий монах. Благовійно цілючи мощі преподобного я сповнююся трепетом: що вміщалося в цій главі. Я перечитав багато творів преподоного Никодима і полюбив його за дві речі: за те, що він був надзвичайнорозумний і за те, що він був рішучий.
Преподобний Никодим Святогорець (1749-1809) - один із найвідоміших грецьких святих XVIII ст., афонський подвижник і, мабуть, найзнаменитіший представник руху коллівадів - руху духовного оновлення та повернення до святоотцівських витоків. Святогорець є видавцем та автором більше тридцяти книг різного характеру: святоотцівських творів, екзегези Святого Письма, пояснення літургійних текстів, номоканонічних збірок, аскетичних творів. Та, насамперед преподобний Никодим добре знайомий українському читачеві як видавець «Добротолюбія» та автор «Невидимої боротьби».
При цьому Никодим Святогорецть не ігнорував західних духовних авторів. Однієї із них є перероблені версії «Духовних вправ» (Πνευματικά γυμνάσματα) засновника ордену єзуїтів Ігнатія Лойоли. «Невидима боротьба», як виявилося, теж не оригінальний твір. У основі лежить «Combattimento spirituale» італійського ченця-театинця Лоренцо Скуполи (1530-1610), вперше надрукована у Венеції в 1589 г. Що ж до книги «Про постійне причастя...», складеної св. Никодимом Святогірцем спільно зі св. Макарієм Корінфським (†1795), то ідеї, що лягли в основу цієї книги, належать також католицькому автору Мігелю де Моліносу (1628-1696), який написав у 1675 р. «Короткий трактат про щоденне причастя». Про вплив латинський богословської традиції на труди Никодими Святогорця можна прочитати тут -
https://bogoslov.ru/article/6174814
https://tksu.academia.edu/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D0%B9%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2
і тут
https://blagogon.ru/digest/459
Заради справедливості слід відзначити, що зв'язок між наведеними працями не прямий, а опосередкований, і це зовсім не применшує вкладу Никодима Святогорця в духовне життя Афону.
Якщо ти приступаєш до якогось діла, то приступай відразу, не гаючись. Бо таке зволікання приведе тебе до другого, довшого, а друге до третього - ще довшого, й так далі. Від цього діло почи¬нається дуже пізно й не виконується в призначений час або зовсім залишається як таке, що обтяжує. Покуштувавши одного разу насолоди неробства, ти почнеш любити його та бажати більше від роботи. А задовольняючи це бажання, ти потрохи дійдеш до звички не працювати, тобто до лінивства, в якому пристрасть неробства такою мірою заволодіє тобою, що ти навіть перестанеш усвідом¬лювати, що це є злочином. Може, тільки тоді, обтяжившись цією самою лінивістю, знову з запалом візьмешся за свої діла. Тоді з соромом побачиш, який ти був холодний перед цим і скільки про-пустив належних діл заради пустого й марного «що-хочу-робіння».
Ця недбалість, почавшись ледь помітно, просочує все і вражає своєю отрутою не тільки волю, вселяючи в неї відразу до всякої праці й до всякого духовного подвигу та послуху, але засліплює й ум, не даючи йому побачити всю безглуздість і брехливість помислів, на яких тримається такий настрій волі, і не допускаючи до свідомости ті здорові судження, які були б у змозі заставити цю зледачілу волю, наскільки можна скоріше й ретельніше виконати належ¬не діло, не відкладаючи його на потім. Бо не вистарчає робити діла швидко, але кожне діло повинно робитись у свій час і зі всією ува¬гою та старанністю, щоб воно виявилось в можливій досконалості. Слухай, що написано; «Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо» (Єр. 48,10). І такій біді ти себе підставляєш, тому що ліну¬єшся подумати про гідність та ціну діла, щоби заставити себе зро¬бити його у свій час, і з такою рішучістю, яка б розвіювала всі помисли, що навіюються лінивством про труднощі, які його супро¬воджують, щоби відхилити тебе від нього.
Подібно поступай і щодо молитви. Якщо для відправи якої-небудь служби потрібно, припустимо, одну годину молитовної праці, й це здається важким задля твоїх лінощів, то ти, приступаючи до цього, не думай, що тобі доведеться годину стояти, а уявляй, що це буде продовжуватися яку-небудь чверть години, і непомітно простоїш цю чверть. Простоявши її, скажи собі: «Простоїмо ще чверть: це небагато, як бачиш». Потім це саме зроби для третьої й четвертої чверті, і закінчиш таким чином діло молитовного служіння, не помітивши трудносте. Якщо иншим разом під час цього випаде відчути таку обтяжливість, що вона заважатиме й самій молитві, то на короткий час запиши молитву, і потім знову через деякий час візьмись за неї і закінчи те, що не закінчив.
Так поступай і щодо рукоділля і щодо иншої праці, яку тобі доручили згідно з твоїм послухом. Тобі видасться, що маєш багато праці, й ти метушишся і готовий опустити руки. Але ти не думай про це, а, скріпивши серце, берись спочатку за одне діло й роби його зі всією старанністю так, якби инших зовсім не існувало, й зробиш його спокійно. Потім таким чином зроби й з иншими ділами, і все спокійно закінчиш, без замішання та зайвих клопотів.
Так поступай у всьому, й знай, що якщо ти не візьмешся за розум і не станеш так поборювати почуття немочі й обтяжливосте, які навіює тобі ворог від майбутніх діл, що тобі потрібно буде вико¬нати, те недбальство тебе зовсім переможе. Так що ти не тільки тоді, коли тебе буде чекати якась робота, але й коли вона ще далеко передбачається, будеш відчувати, що ніби в тебе на плечах гора, й будеш обтяжений тим і мучитимешся, як невільник, який втратив надію на визволення. Навіть і в час спокою ти не будеш спокійним, і без діл будеш відчувати себе обтяженим ділами.