Кращі книги про Афон (Атос). Українські пілігрими Святої Гори
1. Мандри Василя Григоровича-Барського на Святу Гору Афон
Мабуть, немає такого путівника по Афону та святим місцям Сходу, де б автори не цитували українського мандрівника та письменника Василя Григоровича-Барського (1701-1747). І це при тому багато хто «в православному світі» до сих пір ототожнює нашого прочанина не з Україною, а з Росією, як і до речі святого Іона Руського та Паісія Величковського.
Народився Григорович-Барський у заможній купецькій родині в місті Барі на Віниччині. Звідси і друге прізвище Барський. Був братом відомого українського й київського архітектора Івана Григоровича-Барського.
В цілому майже 24 роки (1723-47) провів Василь пізніше монах Василь у піших мандрах по країнах Європи, Азії та Африки і його життєва історія схожа на сюжет захоплюючого пригодницького роману. Пішохідні мандрівки далекими країнами у XVIII столітті, у ті часи чаїли багато небезпек. Василь неодноразово ставав жертвою нападів і пограбувань. Доводилося жебракувати, видавати себе за ченця, а інколи й мусульманина, приховувати православне віросповідання, називати себе іншими іменами - Плака і Альбов. Але ніщо не могло спинити цілеспрямованого мандрівника. Почав Григорович-Барський із Риму та Барі, потім вирушив до Венеції, де став свідком знаменитого карнавалу, а потім подався до Греції, а вже далі здійснив подорож на Святу Землю й іншими країнами Близького Сходу.
От як відгукувався про паломництво Григоровича-Барського архимандрит Симонопетрівського монастиря на Афоні о.Єлисей: «У когось може скластися враження, що Василь Григорович-Барський був звичайним паломником, як і інші мандрівники Заходу, які мали палке бажання відвідати нові місця і пізнати унікальні звичаї народів далеких країн. Однак сам Барський акцентує на тому, що мандрівки і паломництва подібні до добровільного мучеництва заради Христа. «Кожен мандрівник, - пише Барський, - якщо він істинний, якщо він мандрує заради Христа, а не заради того, щоб збагатитися, просячи милості і миру, не заради того, щоб побачити красоту світу чи звичаї народів, а заради даної обітниці, чи по своїй волі, чи заради свого спасіння, відвідуючи святі місця, по яких ходили чи стояли ноги Господа нашого Ісуса Христа, чи поклонитися чесним мощам угодників Божих, то такй повинен мати життя ангельське і сповідувати гріхи свої. І якщо мандрівник і помре несподівано, то не втратить Царства Небесного, але отримає вінець мученичества, бо він зносив хвороби, страждання, спеку, дощ і сніг, добровільно йшов до смерті заради Христа. Через призму цих слів ми бачимо, що смерть , яка з кожним кроком чатувала Григоровича-Барського або будь-якого прочанина, не розглядається як щость трагічне, а як мученицький вінець».
Що стосується Афону, то наш пілігрим побував тут двічі: у 1725 року та 1744-1746 років. Особливо цінною є друга мандрівка на Святу Гору Григоровича-Барського у якій він детально описав усіх афонські монастирі та деякі скити, їхні архітектурні особливості, чудотворні ікони, мощі святих та інше.
Набутими у мандрах знаннями та переконаннями український хрестоносець щедро поділився у подорожній книжці “Мандри Василя Григоровича-Барського по святих місцях сходу з 1723 по 1747 рік”, проілюструвавши нотатки 148-ма власними малюнками та схемами. Цікаво, що згодом за тими картинками у Києво-Могилянській академії викладали образотворче мистецтво… У дорожніх нотатках мандрівник прагнув відтворити найдрібніші деталі подорожі, як-то: точний маршрут, власні враження, зустрічі в дорозі.
Після смерті Григоровича-Барського його записки мали велику популярність і поширювалися в рукописному вигляді. Вперше їх було надруковано через понад 40 років після смерті автора під назвою «Пешеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Албова, уроженца киевского, монаха антиохского, путеш. к св. местам, в Европе, Азии и Африке находящимся…, им самим писанное, и пр.» (СПб., 1788). Українською видано у 2001 році у видавництві «Основи» у перекладі Петра Білоуса. Сучасною українською мовою записки побачили світ у 2000 р. під назвою «Мандри по Святих Місцях Сходу з 1723 по 1747 рік. Натомість у 2018 році було видано книжку, що стосується лише афонської частини поїздок нашого відомого земляка-прочанина - «Мандри Василя Григоровича-Барського на Святу Гору Афон у 1725 -1726 та 1744 - 1745 рр.» ( https://adef.com.ua/books/naukovi-vydannya/mandry-vasylya-grygorovycha-barskogo-na-svyatu-goru-afon).
2. Богдан Панкевич «Подорож на Афон»
Далі йтиметься про книги українських паломників. І почну з книги світської особи (єдиної у списку) - львівського громадського активіста і політика Богдана Панкевича. «Подорож на Афон» - це книга для початківців у духовному житті. Сам автор на презентації книги заявив, що йому вдалося написати книгу для тих 85 % українців, які не ходять до церкви, не сприймають залізобетонних догм. А звідси і плюси, і мінуси цієї книги. З достоїнств варто згадати, що автор детально описав українські місця на Афоні; і то так, що у мене відразу виникло бажання їх відвідати. Щоправда, мрію цю довелося відкласти на невизначений час…
«Монахи-пустельники тут наяву протистоять злим силам, вони їх чітко бачать, бо вже досягли рівня духовного вдосконалення і їх відкрилась здатність бачити речі. Невидимі для звичайних людей.
Особи примітивні все це вважають «бабусиними байками» але то їхня справа - важко глухому пояснити, про що йдеться у симфонії Моцарта. Бачити і розуміти можна лише те, що дано тобі пізнати на актуальному рівні твого розвитку. Самовпевнені матеріалістист верджують, що нічого більше побачити і пізнати неможливо, оскільки вважають самих себе вершиною людської досконалості.
Тобто якщо ми хочемо бачити і розуміти щораз більше, то мусимо йти шляхом постійного самовдосконалення, очищатися від гріхів та пороків, підвищуючи тим самим свій духовний рівень та здобуваючи здатність правильного, об’єктивного сприйняття реальності щораз вищого рівня.
Чим чистішою досконалішою стає людина - тим правильніше вона сприймає інформацію. В тому числі - адекватніше сприймає прочитане у Святому Письмі. Іншими словами, праведна і доброзичлива людина стає здатною досконало сприймати і трактувати різні одкровення та вловлювати інформацію з Вищих Духовних Сфер. Але людська праведність і досконалість є викликом, загрозою для темних сил. Тому їхню протидію відчуваємо тим сильніше, чим успішніше просуваємося до цієї досконалості. Спокуси, страхи і загрози, котрі атакують праведників є значно сильнішими, ані ж ті, яким піддаються звичайні люди».
3. Іов Скакальський «На Святій Горі Афон»
Якщо говорити про книги українських духовних осіб з діаспори часів окупованої СРСР України, то, на мій погляд, логічно було б почати із православного клірика - архімандрита, єпископа, архієпископа Куритибського і Південної Америки Української Автокефальної Православної Церкви в еміграції (УАПЦ) Іова Скакальського. З цікавою біографією владики Іова можна ознайомитися тут - http://surl.li/makpm .
На початку 60-их, коли владика Іов був настоятелем церкви богословського факультету Колегії св. Андрія при Манітобському університеті, він відбув прощу по Святих Місцях Сходу, яку описав і видав в 1966 р. в Вінніпезі. Один із значних розділів цієї книги присвячений Афону. Ось як сам автор розказує про свою прощу на Святу Гору: «Окремої розвідки чи історії Афону я не збираюся писати, бо це не моя тема. Зрештою, про Афон написано безліч різних праць різними мовами. Я тут подаю тільки те, що я бачив на Афоні, з ким зустрічався, які відвідав манастирі, які пережив враження, що відчував, з чого радів, над чим суму¬вав, бувши на тих Святих місцях. Бо Афон - це другий Єрусалим!».
Відвідав на Афоні арх. Іов Скакальський і «наш» український Ілльїнський скит. Незважаючи на свою, так би мовити «неканонічність», був там прийнятий з душевною теплотою.
4. Юрій Федорів “На чернечій горі Атос”
Далі про книги двох греко-католицьких священиків, наскільки я зрозумів, двох приятелів, які окремо побували на Афоні. Перший із них - отець Юрій Федорів - в’язень польських і німецьких тюрем, концентраційного табору в Терезіні (свої поневіряння у тюрмах і концтаборах описав у мемуарах). Після звільнення з концтабору, щоб уникнути радянського арешту, перебрався з Чехословаччини до Німеччини. Згодом переїхав до Канади. Священичі свячення отримав 12 червня 1949 р. в Торонто з рук преосвященного Ізидора Борецького. Служив у храмі святого Миколая (Торонто), одночасно був особистим секретарем владики Ізидора. Після створення Українського Католицького Університету в Римі - професор і викладач історії церкви на теологічному факультеті. Належав до Українського Богословського Наукового Товариства. Автор праць з історії Церкви (зокрема, “Історія Церкви в Україні“, “Організаційна структура української Церкви“), мемуарів (“Записки політв’язня“, “На «Вронках»”, “У таборі смерти“, “Крізь залізну завісу” та інших), хроніки з паломництв (“На чернечій горі Атос”, “На святих місцях”). Декілька разів відвідував незалежну Україну, а у 2000 р. переїхав на рідну Батьківщину вже на постійно. Помер 28 грудня 2001 р., похований в Угорниках на Івано-Франківщині.
Треба нагадати, що в манастирі Ватопедію перебував колись визначний чернець, наш земляк Йов Княгиницький. Він багато причинився до пожвавлення монашого життя в Західній Україні. Про нього знаємо, що походив з Тисьмениці в Західній Україні, учився у манастирі в Уневі, а потім в Острозькій Академії, звідкіля післав його князь Константин Острозький з дарами на святу гору. Там він так перейнявся життям атонських ченців, що пі¬сля повернення до князя склав йому звідомлення і знову повернувся на Атос і постригся в ченці у манастирі Ватопедію та дістав ім’я Єзекіїл. Двадцять літ він пробув на Атосі, а опісля бачимо Йова на українських землях і у Москві, як приходив за милостинею.
За кілька років Йов знову повернувся в Україну і тут львівський єпископ Ґедеон Четвертинський та унівський архимандрит Ісаїя Балабан упросили Йова залишитися в унівській обителі і „устроїти общежительное житіє по обичаю святия гори”. Йов Княгиницький лишився в Уневі, завів там атонське монаше правило і хотів знову вертати¬ся на Атос, але тяжка недуга тому перешкодила. Тут він прийняв велику схиму та ім’я Йова (його хресне ім’я було Іван). В 1603 р. устроїв манастир в Угорнику, перевів ре-форму дерманського манастиря, ігуменом якого був прия¬тель Йова Ісаак Борискович, який так само довший час перебував на Атосі.
Перейнятий атонськими монашими правилами, Йов мандрував по всій Західній Україні, шукаючи відповідно¬го місця під оснування свіжих манастирів. Аж кінець-кінців поселився в 1607 році недалеко села Маняви та став основоположником славного Скита Манявського, що його так прекрасно оспівав Антін Могильницький.
Надармо розпитую ченця про часи Йова Княгиницького, свого земляка і атонського подвижника. Про нього не знає ніхто, як і про багатьох інших. Тут не ведуться хроніки, не вписують імен, не вчисляють людських за¬слуг, не звеличують нікого. Тут діла кожного мають ясні¬ти і світити перед Богом Саваофтом. Тут засвідчується жи¬ва віра: „хто тут є малим і незнаним, той перед Богом бу¬де великим і значущим. Хто тут тихий і незнаний, той буде вивищений і всім відомий перед Богом”. Всякий роз¬голос, всякі людські почесті на Атосі в погорді. Вони світ¬ські і диявольські примани світу, з якими тут якраз тре¬ба боротися.
20. В ГОСТИНІ АСКЕТА
Згори легше сходити чим на гору і я через зарослі різними хащами скелі немов спадав на долину. Часом скеля дуже спадиста і можна було скотитися в безодню, але я все держався рощі, яка сильно вкорінилася в розко¬лини скель. Вона колюча і руки майже всюди скалічені, але страх додавав відваги і сили, бо де ж я дінуся, як застане мене темна ніч у царстві шакалів? Йдучи розгля-даюся, чи не побачу де манастиря, але його не видно. Я немов кочуся по верхах прерізних хащів, часто запашних, щоб діпнятися до якогось людського житла. Нараз передо мною рівна камінна поляна, немов тераса над бездонною морською пропастю, а в камінній скелі вижолоблена пече¬ра. Дивлюся, чи не можна б у цій печері заночувати і очам своїм не вірю. В скелі правдиве вікно із шибою і дерев’яні двері, з яких виходить аж дуже вихудлий чернець. Він з ласкавим усміхом звертається до мене, ніби до добре знайомого і просить до себе в гості. Мені пригадалася каз¬ка, яку я ще дитиною чув від своєї старенької бабуні „про хатку в лісі, в якій жила „Доброта”. Не сходячи з дива, йду в хату і бачу напричуд старанний лад і порядок. Сірі камінні стіни вигладжені, а попід ними немов дві лавчинки накриті сірими суконними покровцями. Чернець- грек просить сідати і ставить передо мною дерев’яну миску з грознами винограду. Мені не до гостини. Я прохаю його, щоб чимскоріш показав мені, де манастир, щоб я міг ще за дня зайти і заночувати. Та чернець стає ще ласкавіший і просить мене заночувати в його печері. Він впевняє ме¬не, що мені буде тут вигідно, бо і їсти він мені дасть і пити. При тих словах він метнувся за якоюсь сушениною, Щоб мене погостити, а я, користаючи з його неприсутно¬сте, розглянувся по маленькій печері, яка була на 4 кро¬ки довга, а на 3 кроки широка. Лавчинки, що ми на них сиділи, були камінні, тільки нерівний камінь прикривали дві звичайні дошки. В головах були подушки, тільки чо¬гось аж надто повні, аж округлі. Я діткнув рукою, чи по¬душка аж так наповнена пір’ям і переконався, що в білень¬кій пошивці був круглий камінь.
Тимчасом чернець приніс звідкись засушену городину та овочі і просив мене до їди. Та мені було не до їди. Я спішився і мимо так сердечних запросин цього дивного ченця, я таки постановив шукати собі манастиря при його допомозі.
Нарешті, коли він бачив, що я таки рішений шука¬ти манастиря, він пішов зі мною в напрямі манастиря св. Анни. Короткими, хоч і стрімкими стежками за яку го¬дину ми були вже на манастирському подвір’ї. Аскет пред¬ставив мене та просив, щоб мене накормили і переночували. Мені подарував дві чотки (вервички), які сам старанно виконав з округлих корінців якоїсь дуже твердої рослини, що там росте.
За услугу і за таку велику ввічливість я хотів аскитові дати декілька драхмів, але заки я їх вийняв із ки¬шені - аскет зник, немов дух. Мимо моїх розшуків, на¬віть при помочі других ченців, що були на подвір’ю мана¬стиря св. Анни, мені його знайти не довелось.
Чотки, які я отримав, мене дуже зворушили. Це ж його фахова праця, овочі якої розносить по інших манастирях і за це дістає окрухи сухого хліба. Ті чотки ста¬новлять для мене неоціненний подарунок, який пов’яза¬ний ще до того з таким милим спомином.
Не один пересічний відвідувач Атосу ставиться з кри¬тичними зауваженнями до життя, поживи, молитви і пра¬ці ченців, бажаючи, щоб вони жили трохи світським жит¬тям, щоб впровадили до своїх келій більше нинішньої ци¬вілізації, щоб залишили свій строгий піст з-перед тисячу років і т. д. Ці критики, хоча б вони були й образовані і вчені - своїми зауваженнями виказують духову убогість та велику віддаль від справ святих і Божих. Вони ніколи не зуміють зрозуміти, що людина не повинна шукати на цьому світі щастя. Такі люди далекі від св. Євангелії, хоч може її читали і знають, однак це знання тільки формаль¬не. Дух їх далекий від покути і вони не всилі зрозуміти голошених правд Святим Письмом.
Дехто навіть ставиться з критичними зауваженнями до будівель, що збудовані перед тисячу роками, мовляв, треба їх змодернізувати та пристосувати до вимог сучас¬ного часу. Кожна мала людина, що зумисне чи припадко¬во дістанеться на Атос, бажала б зараз реформувати жит¬тя ченців і перевести перебудову домів на свій власний „ситий і обильний” спосіб життя. Та не так думають атонські ченці, не так думають і поважні відвідувачі. От, не¬хай послужить принагідна моя розмова з одним, середніх років французьким архітектом, який був зі мною на Атосі в той сам час.
На мій запит, що можна сказати про Атос, згаданий архітект відповів: „Не маю з’ясованих слів відповіді, однак перші мої враження незвичайні. Я ніколи не думав, що тут так багато духа молитви і покути. Я тільки знав, що тут тисячолітні будови незнаної нам архітектури і це ме¬не привело на Атос. Я дуже збудований духово Атосом, хоча фізично втомлений. Ці будови дійсно не нашого часу і вони проіснують, хоча вже частинно розвалені, ще довгі сотки років, подібно, як і чернече життя тут ніколи не скінчиться.’’
5. Сергій Фединяк «Чернеча гора Афон: спогади»
Сергій Фединяк - український церковний діяч, священник УГКЦ, василіянин, доктор філософії і східних церковних наук, письменник, перекладач творів св. Василія Великого, педагог. Був знавцем життя і творів святого Василія Великого. Здійснив переклади на українську мову найважливіших його творів та творів інших східних отців. Здійснив паломництва до Каппадокії, батьківщини святого Василія та на гору Афон і написав окремі спогади про ці дві подорожі.
Після скромної вечері поклавсь я на спочинок. Зразу спалося мені не зле, але згодом мій співтовариш, з яким я спав у тій самій кімнаті, зачав хропіти, чим він мене збудив і не давав далі спати. На щастя, чернець Яків, якого я попросив звечора, щоб він збудив мене досвіта на богослуження, застукав у двері нашої кімнати і це звільнило мене від дальших неприємних хви¬лин... Я встав тоді скоро, зібрався і пішов у церкву.
В церкві, тобто в католіконі ,правилася утре¬ня. - По боках під стінами, в спеціяльних цер¬ковних лавках-стояках видніло по двох ченців, які то співали, то напівголос рецитували, і то так, що один з них відспівував, напр., єктенію, інший вичитував катізми, ще інший канон і т. д. Частини в утрені були ті самі, що й у нас є. Тільки вона тривала значно довше, як наша. Після неї правили монахи часи, з їх междочасіями, а потім співали Літургію. Співали, розумі¬ється, по-грецьки, бо мони Пантократора є грець¬кий манастир. Я ввесь час звертав увагу на все, що служилось, на церемонії і спів. Уклад богослужень був такий самий, що й у нас; церемонії теж, загально взяти, як у нас, але спів зовсім від¬міняй від нашого, тобто західньо-українських Земель. При тім видався він мені доволі слабень¬кий. Правда, що сьогодні немає там достатнього числа монахів-співаків. Крім цього мають во¬ни ще дуктора-протопсальту, але не в нашому значенні. Він переходив з одного боку на дру¬гий і прочитував ченцям-співакам текст, що йо¬го опісля співали. Це тільки псувало гармонію в співі. Колись, як монахи не вміли читати, ця практика була вказана й потрібна. Але в ни¬нішніх часах, коли вони всі вміють читати й у руках держать книжки, така практика е вели-ким і неоправданим анахронізмом, перепоною в хорі. Вся відправа хору тривала добрих чотири години.
Мене забрав архимандрит до своєї келії на чорну каву. Для мене була це золота нагода по¬балакати собі з ним, при чому я попереклав йо¬му кілька листів на англійську й німецьку мови. Цей настоятель-архимандрит не був священиком. Він походив із корінної Болгарії!, настоятелем був вже довгий час, але знемагав на серце, хоч заледве переступив шістдесятку літ. У нього не завважив я ніяких помічників. Тому і спитав я де його послушник. На це мій Прокоп зітхнувши глибоко, сказав: “О, колись я мав їх аж двох, світського й ченця, а сьогодні ні одного; нема кого", і жалко мені стало його.
Ввиду того та й на підставі інших поведень зоґрафських монахів зо мною мушу тут зізнати з повним признанням, що згадані ченці з болгарської обителі найкраще зо мною повелись тому і я найкращі спомини про Афон виніс таки з їхнього манастиря.
Крім інших дорогих речей на¬ходилися в ній і мощі св. Василія В. Чернець, захристиян відімкнувши її, виймив із неї голову св. Василія, оправлену в золоту оправу, поставив її біля вівтаря на стільчику. Разом з нею він показав нам і невеличкий хрест, споруднений з дерева Господнього хреста.
Ввиду того виходило б, що до наших часів зберіглося аж гри голови св. Василія В.: одна на Афоні, друга в Колонії (Німеч.), а третя на Сардинії, в одному з повасиліянських манастнрів. - Та цс тільки так пишуть деякі, не подаючи при тім стійких аргументів-доказів. Най¬більш ще зближене до правди є твердження афонеькнх ченців, що в них (в св. Лаврі) находиться голова Василія В., архиєпископа Кесарії в Кападокії.
Звідсіля попрямував я в Кавсокаліву, звідки вийшов попереднього дня. Моя дорога вела на височенну гору, вдобавку та дорога - не бу¬ла властиво дорога, а просік лісом. Зразу я дер¬жався на ній вказівок, що їх дав мені згаданий чернець, однак не завжди. Тому нераз доводи¬лося мені завертати з повзятої стежки, або за¬глядати поза кущі за правильною дорогою. У тім став мені в пригоді один поліцай, якого я стрінув біля невеличкого скіту. Він чекав там з валізкою, а тимчасом монах-скітник бігав по лі¬сі і полянках за мулом. Держачись опісля поради згаданого поліцая, я з часом опинився над стра¬шною пропасно. Зійшовши нею вниз, передо мною виступила жахлива дійсність. В горі, над моєю головою стирчала скала, а ген далеко в низу блнстіло до сонця дзеркало моря. Аж дрож проймала мене, а страж в п’ятах зупинявся...
Попід величезну скалу, яка обірвалася і час¬тинно полетіла в воду, вела доріжка. Поверхня скали, від тієї доріжки вділ, була нахилена в напрямі води і то стрімко. Отже ж поміж брилами скали, що звисали одна на одній, а стрім¬ко-похилою поверхею бігла стежина. Ідучи нею, здавалось мені, то згадані брили немов чекали, коли хто їх зрушить, щоби вже раз покотилися туди, куди їхні посестри давно полетіли. Спочат¬ку несміло ставив я свої кроки, опісля ж від¬важніше, бо подумав я собі, стільки людей пе¬рейшло вже попід них і нікого вони не розчави¬ли, чому ж мали б вони зсуватися саме тоді, коли я іду?... Це додало мені дещо відваги і я, приспішуючи кроку, скакав по каменях, як той котик, щоб тільки ближче кінця, щоб якнайскоріш втекти з-під того Дамоклевого меча. Аж зітхнув я, коли вдалось мені щасливо про¬бігти ту зачаровану кладку... Та, на жаль, ця моя втіха була завчасна. Вона скоро розвіялась, бо передо мною виринула друга подібна стежка. Ця була трошки ліпша, але також при будь-якій не-обережності легко можна було полетіти в морську безодню, яка щосили відчинила свою пащу, щоб проковтнути якого очайдуха. О, Юрку, мій Юр¬ку (це про о.Юрія Федоріва, що в списку зі своїми хронічками паломництва під №4 - прим. моя) , вирвались мені в той час слова, чому в та¬кому рожевому світлі представляв ти мені те все, занаджував сюди мене, як ті серени колись бурлаку Одиссея...
Пройшовши щасливо й цю другу пробу, я присів оподалік на камені й іще раз споглядав водах Юдейського поту су, що під подивом ві¬тру хвилювали наче доспілі збіжжя, по дебрі, в якій на відокремленій скалі моря видніла ха¬тина пустинника. На неї дививсь я довший час і заразом подивляв я того відлюдка-ченця, що аж туди втік він перед світом і водночас таке гарне місце піднайшов собі серед нього. Ні якої на ту пропасть, що понад неї я щойно пере гіравлявся. Опісля мій зір став блукати ген по стежини, ні просмику не міг я добачити там. А чейже якийсь доступ до того богомольця мусів бути.
Опісля піднявся я та й пішов далі. Ступаю¬чи звільна під гору, знаходив я жовтенькі квітки поміж кущами ялівцю, які грілися до сон¬ця. А коли наблизився до вигіднішої дороги, завважив я водопровід з дерева в якому жур- чала водичка, що збігала з верхів’я гір просто до скіту св. Ніля.
Усі три книги в списку № 3, 4 і 5 без особливих проблем можна скачати в мережі. Хотілося б ще почитати сучасні описи подорожей кліриків УГКЦ та ПЦУ, але їх, на жаль, немає… Як певну коменсацію ще пораджу (поза списком) сучасні наукові праці директора Міжнародного інституту афонської спадщини Сергія Шумила (https://nas.academia.edu/SerhiiShumylo). У творчому доробку пана Сергія численні монографії і публікації, присвяченні відомим афонським й українським старцям - Івану Вишенському й Паїсію Величковському, розповіді про українські скити св. Іллі та «Козачий вир» та ще чимало чого іншого.
6. Марчін Чермінський «На горі Атос. Серед монахів чернечої республіки»
Отець Марчін Чермінський - галичанин (народився 7 січня 1860 у Глинську, помер 8 січня 1931 у Львові), доктор філософії та бакалавр теології, польський єзуїт , місіонер , агіограф , етнограф, піонер польської місіології, автор 116 публікацій (статей і книг), у тому числі про санктуарій у Кохавині та костел єзуїтів у Львові. Публікувався в галицьких часописах: «Nasze Wiadomości», « Czas », « Przegląd Powszechny ». З 1889 по 1919 рік працював в єзуїтському періодичному виданні «Католицькі місії », де через деякий час став редактором. За 30 років роботи Чермінського в цьому місячнику він став одним із провідних науково-популярних журналів у Галичині та Лодомерії . Це було одне з небагатьох джерел знань про неєвропейські країни. Публікувались листи місіонерів, папські документи щодо місій, біографії місіонерів, статті про місіонерські райони, новини місіонерських установ. Чермінський також сам керував місіями, переважно на Балканському півострові . Збереглися подорожі Чермінського, багато з яких були опубліковані після його смерті мовами націй, які він описував, наприклад, боснійською та албанською. Одна із книг отця Марціна Чермінського присвячена Афону.
Що вирізняє цю книгу з-поміж багатьох інших, так це те, що крім традиційного опису монастирів і скитів, розташованих на першому з трьох півостровів Халкідіки, автор також критично (хоч і з великою лобов’ю і повагою) розповідає про проблеми на Афоні. Тут і про недоліки ідіоритмічних афонських монстирів, де ченці володіли особистою власністю і, як наслідок, кожен монах жив на власний розсуд; і про жебрущих вигнаних з обителей монахів, і про продаж монахами священних реліквій... Як на мене, то краше для читача подавати правдиву історію (а вона ніколи ідеальною не була ні у західних монахів, ні в східних), аніж тебе мають годувати «солодкавими історійками» про перебільшену побожність, яка мало з реальною дійсністю має. І навіть попри цю критику захоплення у книзі польського єзуїта виявилося на порядок більше… Відвідав отець Марчін і «малоросійський» скит cв. Іллі, де братія на чолі з його настоятелем Максимом приймала його дуже добре. Може тому в книзі так гостро відчувається жаль автора за розділенням Церков і бажання до возз’єднання в недалекому майбутньому…
Увечері, з дозволу мого настоятеля, мене відвідав монах Василь. Раніше його звали Влодзімєж Козловський, він з Мінська, мати була православна чи уніятка, виховувався в православній вірі за тодішніми державними законами. Ми спілкувалися польською, тому що він досконало володів батьківською мовою. У Пітері служив кухарем у якогось російського генерала, поляка. Велике місто не зіпсувало його серця, і так, він дійшов висновку, що важко врятувати свою душу, залишаючись у світі, тому він вирішив сховатися на Атосі і стати ченцем. Він тут уже 12 років, відчуває себе дуже щасливим у своєму покликанні, і сказав: «Я бачив велику набожність до Діви Марії скрізь у світі, але тут вона перевершує все, що я коли-небудь бачив. Ніде так гарно не вшановують Найвсятішу Панну, як тут». Він запросив мене на службу на честь Матері Божої, яка з нагоди якогось торжества мала розпочатися о год. 9 ранку і триває до 3 години ночі за участю архимандрита як служителя та всіх трьохсот монахів, що живуть у скиті св. Іллі. З різних причин я відмовився від цього запрошення, залишивши чесного ченця в добросовісності з його точки зору. Не знаючи суперечок, що точаться між Католицькою Церквою і Православною Церквою, він шукає тільки Бога, тікає від скандалу на Атосі, поклоняючись Пресвятій Богородиці, як «ніде в світі» - чи ж більше не належить він до душі Католицької Церкви?
Пізно ввечері я молився, іноді писав, що було варто відзначити. Крізь відчинене вікно було чути піснеспіви монаших хорів, які зібралися в «Соборній» церкві. І знову заговорила струна мого серця: чому ми не славимо Бога в єдності? Чому такий розкол між нами! Коли, коли буде один пастир і одна отара?! Молитва тих, хто добросовісно поклоняється Богу, також може прискорити очікуваний момент.
Після ранкової служби, близько десятої, мене запросили до великої зали засідань. Серйозні ієромонахи, монахи різного чину, входили в вовняних шапках. Деякі вже сиділи по залі на стільцях, приставлених до стін, а між ними архімандрит Максим і ще двоє чи троє в золотих ланцюгах з прикрасами на грудях. Вони встали зі своїх місць, урочистість тривала недовго, і було відомо, хто я такий, бо я перед тим через одного з ченців передав ігумену рекомендаційний лист до російського посольства. Архімандрит посадив мене поруч, а з іншого боку сидів симпатичний старий, духівник місцевих ченців, 74-річний отець Хрісан. Подали чай і крекери. Прийом був дуже вражаючим і дуже дружнім.
7. М. Безіл Пеннінгтон «Ченці гори Афон: надзвичайна духовна подорож західних ченців на Східну Святу Землю»
Книга являє собою щоденник американського отця-трапіста Безіла (Василя) Пеннінгтона, якому на запрошення відомого афонського сподвижника й настоятеля монастиря Симонопетра на Афоні Еміліана Вафідіса вдалося відвідати Святу Гору в 1970-их рр. і перебувати там аж чотири місяці. Щу жодному іншому римо-католику ніколи не дозволяли залишатися на горі Афон так довго!.. При цьому, багато православних ченців тепло зустріли о.Пеннінгтона. Інші (зокрема учні відомого старця Єфрема Ісихаста) ставилися до нього з підозрою, як до єретика. Одні відмовилися дозволити йому залишитися на ніч у своїх монастирях. Інші розмовляли з ним довго до ночі на рівних, обговорюючи богословські питання та чернече життя. І сам отець Безіл з інтересом і незворушністю вітав усі взаємодії та досвід; доброзичлива та приємна поведінка отця-траппіста, здається, в значній мірі посприяла успіху цієї безпрецедентної взаємодії…
Десь за годину до Вечірні прийшов отець Григорій з отцем Паїсієм, до нас приєднався отець Симеон. Отця Паїсія сьогодні вважають найбільшим Отцем на Горі. Він живе відлюдником приблизно за півгодини ходьби від монастиря. Він приходить у суботу ввечері на Всенічне чування та Літургію.
Ми говорили про Духовного Отця (Старчество). Якщо учень повністю віддає себе Старцеві, то Батько повинен віддавати себе повністю. Він повинен шукати всередині себе, щоб побачити, чи цього стосунку хоче Бог. Його власне серце має бути дуже чистим - без людських спонукань чи прагнення до особистої вигоди чи слави. Отець (старець) повинен стояти перед Богом за свого сина, проливаючи за нього молитви, загладжуючи всі гріхи свого сина, виховуючи його через біль і страждання. Він найкраще навчає його шляху молитви власною любов’ю до молитви, викликаючи в ньому бажання молитися безупинно. Через послух Духовному Отцеві ученик вчиться підкорятися Богові й упокорюватися. Він повинен підкорятися всьому, що не є аморальним чи єретичним. Якщо Старець помиляється, то все рівно Бог переможе. Якщо пізніше в житті син втратить Батька, добре вибрати іншого. Якщо він цього не зробить, йому все одно доведеться шукати поради в інших і підкорятися. Заключне слово отця Паїсія: «Світлу Божому помолімся».
Про старця Паісія Святогорця і його книги дивіться вже в наступній частині.