Про "родіну-мать".
Трохи дивна, мабуть, тема, але коли вже третій місяць сидиш на дивані і просто фізично відчуваєш, як розростається твоя дупа, то і про це хочеться поговорити.
Так вот, мова піде не про політику і не про патріотизм, а про вічне - про фігуру і зовнішність. Зараз нам трохи полегшує життя (нам - це всім тим, хто «неформат» в очах тої більшості, що диктує правила) бодіпозитив, і я зараз абсолютно серйозна. Вже можна говорити вголос, що є на світі розміри одягу більші, ніж 40, і розміри ліфчиків більші, ніж Dшки, і ніхто вас за це не заплює.
І що шкіра може бути будь-якого кольору, хоч в крапинку, і волосся може бути яке завгодно - хоч ніяке, і що образу і стилю ти можеш бути якого лиш душа забажає: дєрзкою пацанкою, ретро-чікою, спортивною і підтягнутою, повітряною і дівчачою, веселою реготункою чи серйозною діловою пані. На всі типажі можна знайти щось таке, що сприйметься добре. На всі. Крім типажу «родіна-мать», які мають право існувати лише в рамках цього типажу, а як за них виходять, то стикаються із щирим здивуванням і нерозумінням. .
Я впевнена, ви знаєте немало таких жінок і дівчат в своєму оточенні. Ніби і не товсті, але масивні і грузні (знаю, російське слово, але не згадаю аналогу). З важкою ходою, великими ступнями і широкими зап'ястками. Коли вони стають на шпильки, то здається, що ті шпильки зараз під ними тріснуть. З зовсім не вишуканими і не тонкими рисами обличчя. Зазвичай високі і широкоплечі, з чоловічою силою, але з достатньою жіночністю, аби не дотягувати до «пацанок». Таких колись називали «статними».
Вони завжди виглядають сильними і надійними, як скелі. На радянських агітках активно експлуатувався саме такий образ жінки, тому що такі тоді були часи - після війни жінки мали на собі тягнути все те, на що не вистачало чоловічих рук, котрі полягли в боях, але паралельно бути матерями і відроджувати націю.
І, можливо, з того часу в голові так і лишився такий штамп: оця жінка-опора, жінка-«берегиня» (тіпає від цього слова), на яку що не скинь - вона витягне і вивезе. Їй дивно ходити в рюшах і бути романтичною (та й не пасує, це як на вівчарку бантик начепити), їй не виходить бути смішливою і пустотливою, бо вона вся якась задуже... монументальна для того, а перебільшено маскулінні образи на її статурі виглядають... ну от як чоловіки з цицьками і виглядають.
І ще раз - тут взагалі не йде розмова про вагу. Такий типаж може бути і худим, і кістлявим, але все одно виглядати великим. От саме великим. Так, оця безкінечна розмова про «пушисту» кістку.
Такий типаж зовнішності накладає відбиток і на ставлення до самої людини - коли вона скаржиться, чи просить про допомогу, чи дурачиться, чи каже, що вірить в фею на білому єдинорозі, перша реакція - це відверте здивування. Та ну, та лаааадно, от від тебе такого точно не чекали! Чого ти ниєш, ти ж сильна, ти вивезеш! Та не плачся, на тебе тут стільки людей сподівається! Ой, ну подивись на себе, які феї, це ж не серйозно!
При чому, пухкенькій смішливій панянці з замріяним поглядом легко дозволять і фей, і є динорогів, і рожеве волосся.
Елегантній діловій дамі з вузькими плечами легко дозволять на хвилю побути слабкою, щоб потім, по тій хвилі, ще більше захоплюватись її силою.
Серйозній дівчині з тоненькими довгими пальцями легко дозволять визнати, що так, вона сама не справляється, і прийдуть на допомогу, і розгребуть, і порадять.
Але якщо ти - родіна-мать, ти маєш стояти насмерть, зціпивши зуби, підтримувати всіх, бо ти здорова, як коняка, забути про романтику і «носити на руках» (ти сама кого хочеш на руках віднесеш) і змиритися з вічним «та ну, не заморочуйся, вона точно все розрулить».
Просто того, що ти така народилася. Знаєте, це як «маленька собачка - до смерті цуцик», лише навпаки.
Класичний приклад - радянська акторка Нонна Мордюкова.
