Про маму.
В День Матері хочу позгадувати про маму.
Знаєте, ми з мамою пережили стільки всього, що страшні казки писати можна. Мать моя 20 років відслужили в армії. Спочатку в Сибірі, а потім її перевели в Одесу. Перевели як раз в 90х роках, коли Союз розпався і почалась оця найбільша жопа. А потім, в 91-му народилася я... і почалася жопа ще більше. Мама просиділа в декреті десь рік, а потім знову вернулася захищати рідну державу. Я лишилася в бабулі на Західній. За три роки бачила маму три рази - на Різдво. Не давали вихідні і не було грошей на білети. Потім, як я трохи підросла, мама забрала мене до себе. Жили в гуртожитку. Одна кімната. Кухні-душові-туалети - дві на коридор. Зимою опалення майже не було.
Мама служила добу через дві. Це означало, що раз на три дні я лишалась ночувати або в садку або в сусідів. І кинути службу вона не могла - вислуга років мала бути певна, і їй лишалося ще не так багато, а ще - в армії давали пайок. І в ті голодні часи це був мало що не єдиний шанс стабільно мати якісь продукти. Але грошей не платили. Зарплату могли затримувати на три-чотири місяці.
До найближчого добового садочка їхати треба було приблизно 40 хвилин автобусом. А частина, де мама служила - добрих три кілометри полем і пустирями в другий бік від гуртожитку. Тобто, кожного ранку мама відвозила мене в садок, верталася і шарила пішки до КП, бо маршрутки туди не ходили, а на попутки грошей не було.
Іноді їй ставили чергування на вихідні чи свята, коли садок не працював, а сусідів не було вдома. Тоді ми йшли на службу разом. Мама сиділа добу, а я спала на двох табуретках, на котрі ставили двері від радіо-станції (вони такі, на металеві шафи схожі), і два бушлати - один під голову, одним накритися.
А якось зарплату знов затримували, але, до всього, не дали пайок. В нас лишилося дві ложки олії і чотири картоплини. Мама хотіла посмажити, лише віднесла на кухню і поставила на плитку, як вирубили світло. Коли включили - ніч, їсти нема що, і завтра не буде, і післязавтра. Тої ночі маму відвезли в госпіталь з інфарктом. В неї взагалі було слабке серце.
Я з того пригадую лише, що маму кудись забрали, а мене відвела до себе сусідка. Я перелякана насмерть, і їсти хочеться, і сказати соромно. А мами нема і нема.
Мене нагодували чаєм і хлібом з водою, посипаним цукром - в них так само не було нічого, служили в тій же частині.
Я потім приходила до мами в госпіталь, і вона мене там годувала, але спочатку, як вона лиш відходила від інфаркту, довго в неї сидіти не можна було, а куди мене діти - всі сусіди на роботі, в садок сама не доберусь. Мене зранку перед роботою хтось заводив в госпіталь, я йшла до мами, сиділа трошки, потім мене виганяли, і я сиділа в дворику, потім знов йшла до мами, і наніч мене знов хтось забирав. Добре, що тоді літо було.
А потім, десь через тиждень, приїхала бабуля. Їй дали знати майже зразу, але тоді добратися з глухого села на Західній в Одесу було дуже непросто.
Але бабуля приїхала, привезла продуктів. Ми тоді її на вокзалі зустрічали з маминими колегами: зупиняється потяг, з вагону випадає купа сумок, а на них - бабуля) Коротше, вона приїхала, маму скоро виписали.
Я знаю, що для кожної дитини її мама - найкраща. Але я зараз оглядаюся назад, згадую, що ми пережили, і в мене-дорослої просто волосся сивіє від того, що я-дитина сприймала як належне. Я не уявляю, як моя мама це все витягнула і не зламалася, не обізлилася, не втратила того вогню, що в ній горів до останнього. Я і вполовину не така сильна духом, і можу просто мовчки схоляти голову, заново згадуючи і розуміючи тепер - з висоти віку - як багато вона вона робила, аби я мала таке дитинство, таку юність. Таке життя.
Я зараз пишу цей пост, і розумію, що не стане і здоровенної книжки, аби розказати все, що я б хотіла.
На цьому фото вона - моя ровесниця. Я завжди хотіла бути подібною на маму, але - не подібна зовсім. Ні лицем, ні характером. А жаль.
Люблю тебе, матушка.
