За рік чи два до смерті бабусі, Софії Трохимівни (1915-1993), розпитувала її: а як то колись ткали.. а був ткацький верстат? - був, у війну спалили, холодно було, дрів не було..
- А як пряли на ньому?
- Ну так.. стаєш на приступку, піднімаєш ляду, береш човник.. в ньому шпуля..
- як-як?..
............
Такою бабуся була, коли я її ще не пам'ятала. Пережила голод 1924, війну, колгоспи..
Менша, боком в панамці - то я. :) А більша за мене - моя двоюрідна сестра по батьковій лінії.
В сінях на поличці в павутині було старе чесало (додому забрати не додумалася тоді) - кумедний гребінь щоб дерґати і чесати волокна пряжі. А ще - о диво! веретенце з обламаним вершечком.
- Бабусю, ну а як ним, як?
- Ну отак. береш - і кецаєш.
Тримаючи в лівій пучці уявну ізсукану нитку, правою в цей час обіймаєш веретено, і підкидаючи правим боком правої стисненої долоні, обертаєш навколо вісі веретено (по часовій стрілці) так, щоб воно все ж лишилося в долоні. У бабусі це виходило легко і ритмічно: гойдь-погойдь-погойдь...
В мене - ривками і казна як.
А я ж як захоплюся і щось захочу.. мене вже не спинять ніякі перешкоди. :)))
Отож, вночі ми з батьком спали в одній частині хати, а бабуся - в іншій (їх всього дві було, і сіни - класична хата-музей, старовинна). Бабуся помолилася і лягла, тиша.. і тільки я під ковдрою вперто кецаю. Коли це батько:
- знову миші.. треба буде труйки ще досипати..
ггг:)))
Шашіль сточив моє веретенце. Але воно мені таке дороге..
Працюючи колись на вул. Володимирській, по дорозі додому обирала інколи шлях через Андріївський узвіз. А там купувала Промінчику (типу її.. собі швидше! :) ) малесенькі-мініатюрні (до 1,5-3см заввишки) керамічні глечики. З часом вийшла ціла маленька колекція. Ось вони, мої скарби:
http://img199.imageshack.us/img199/4646/2009023r.jpg