тихо сам с собою...
Коли була у бабусі в кінці довтня, як зажди, обійшла свій яр.
Прийшла і до кринички під вербою. Влітку вода завжди чиста і прорзора - дно видно, а це - листям закидана.. і якась.. білувата, мутна.
Хотіла зачерпнути в долоню вмитися (як завжди) - підставила човник долоні під цівочку що витікала просто із джерела в ту каламуть.. а все одно вода - не та, і пахне не так..
Взяла галузку, викидаю з дна опале вербове і інше листя. Коли це серед піднятого на поверхню води листя помічаю щось дивне.. інстинктивно, машинально тією гілкою підчіпляю і викидаю геть.. гидкий розбухлий труп жаби з репнути животом...
Наступного дня почищена криничка почала потрохи виздоровлювати, вода стала прозорішою.. але той підступ від кринички, якій я так "довіряла", мені ще довго відлунював огидою.. не змогла я через той міні-стрес відчути приплив сил, як то завжди бувало після моїх (нечастих, на жаль) прогулянок.
Може я трохи схиблена на "знаках" і сама собі вигадую всяку всячину. Але коли мені до вікна кухні підлітає синичка - я знаю що каже мені світ. :) А що цього разу він хотів сказати?
..мабуть те, що в житті не все відбувається згідно моїм сподіванням, очікуванням. Навіть якщо це хороші очікування і сподіванняя, навіть якщо вони з чистого джерела серця, стосуються чогось священного і дорогого, навіть якщо досі все сприяло повній довірі.
Так відповів внутрішній голос.
Спочатку здалося що то трохи жорстоко.. той підступ, жахливий запах що не змивався цілий день.. Але з точки зору буття - це ж звичайна річ, всього-навсього природа, реальне життя, а не вимріяно-сподіване і очікувано-казкове. В якому є те що є, а не те чого б хотілося щоб було.
Тим не менш, яким би неприглядним не було те що є.. я можу щось змінити. Нехай, машинально. нехай, це травмує психіку через вразливість і відлунює потім довго.. не поверне втраченої повної довіри - але дасть впевненість у тому що завтра - щось зміниться, бо я на це впливаю.
Нехай, машинально.
Прийшла і до кринички під вербою. Влітку вода завжди чиста і прорзора - дно видно, а це - листям закидана.. і якась.. білувата, мутна.
Хотіла зачерпнути в долоню вмитися (як завжди) - підставила човник долоні під цівочку що витікала просто із джерела в ту каламуть.. а все одно вода - не та, і пахне не так..
Взяла галузку, викидаю з дна опале вербове і інше листя. Коли це серед піднятого на поверхню води листя помічаю щось дивне.. інстинктивно, машинально тією гілкою підчіпляю і викидаю геть.. гидкий розбухлий труп жаби з репнути животом...
Наступного дня почищена криничка почала потрохи виздоровлювати, вода стала прозорішою.. але той підступ від кринички, якій я так "довіряла", мені ще довго відлунював огидою.. не змогла я через той міні-стрес відчути приплив сил, як то завжди бувало після моїх (нечастих, на жаль) прогулянок.
Може я трохи схиблена на "знаках" і сама собі вигадую всяку всячину. Але коли мені до вікна кухні підлітає синичка - я знаю що каже мені світ. :) А що цього разу він хотів сказати?
..мабуть те, що в житті не все відбувається згідно моїм сподіванням, очікуванням. Навіть якщо це хороші очікування і сподіванняя, навіть якщо вони з чистого джерела серця, стосуються чогось священного і дорогого, навіть якщо досі все сприяло повній довірі.
Так відповів внутрішній голос.
Спочатку здалося що то трохи жорстоко.. той підступ, жахливий запах що не змивався цілий день.. Але з точки зору буття - це ж звичайна річ, всього-навсього природа, реальне життя, а не вимріяно-сподіване і очікувано-казкове. В якому є те що є, а не те чого б хотілося щоб було.
Тим не менш, яким би неприглядним не було те що є.. я можу щось змінити. Нехай, машинально. нехай, це травмує психіку через вразливість і відлунює потім довго.. не поверне втраченої повної довіри - але дасть впевненість у тому що завтра - щось зміниться, бо я на це впливаю.
Нехай, машинально.